— Навіщо ж?

— Розумна обережність: у самого ж папи найсвятішого, приміром, у намісника господа-бога на грішній землі — крила такого немає ж! Щоб не позаздрив, не прогнівався на недостойного раба. От він і став перед святим вітцем: непомітний, однорукий і покірний…

— Що ж він там робив, у Ватікані? — спантеличено спитав Саливон Глек.

— Усе, що міг. Усе, що вмів. Цілував пантофлю папі римському, як і всі, хто пнеться в Ватікан…

— Гордій Пихатий — потаємний католик? — жахнувся гончар Саливон.

— …Чи, може, з папою змовлявся, — провадив далі Романюк, — про свою спілку з ляхами й татарами, про похід на Москівщину, про нове кровопролиття, про все про те, що він коїть на Вкраїні тепер.

— Та-а-ак… — роздумливо зітхнув Мелхиседек. — А що ж тепер?

— Упізнав мене тут його пахолок, що був у Римі разом з Однокрилом. Опріч іншого, їм, я гадаю, вже кортить дізнатись: чого я поспішаю до Москви?

— От-от, — заворушився пан Купа-Стародупський. — Чого-таки? Чого до Москви?

— Коли б я не боявся стати нечемним господарем, — посміхнувшися, зняв річ і владика, — то я також спитав би: а чому? До кого?

— До царя. Щоб нагадать його величності: ввесь слов'янський світ, мовляв, з надією вповає лише на вас. Визволення слов'ян… воно прийде зі Сходу, якщо Москва і Україна будуть разом.

I галичанин, перебираючи ворушкими пальцями золотаво-прозорі зерна чоток, розповідав громаді Мирослава, як він учився» католицьких школах, як потроху доходив розуму, як нарешті збагнув, що головне для слуг Ватікану — не віра, а гроші, лакомство, розпуста, що святі вітці, не дожидаючи посмертного блаженства, розбещено раюють на землі, всенький світ задля того грабуючи, богом покликані «панувати над усіма народами і церквами», продаючи злочинцям і пройдисвітам церковні та монастирські посади, королівські трони, землі й багатства цілого світу, сльози й кров усіх народів…

I сумний гуцул Гнат Романюк, нещодавній католицький канонік, розповідав оборонцям Долини, як йому з очей страшна луда спадала, як він покинув у Пармі свою духовну паству та й рушив, нарешті, з міста до міста, з країни до країни, та й бачив скрізь, майже по всій Слов'янщині — злочинні підступи агентів Ватікану, аж йому подих забивала лють проти чужинців, котрі паюють між собою наші землі й добра, бачив повсюди й злидні простого люду, і розкошество доморослих вельмож, які заради лакомства нещасного все більше та більше прихиляються до католицтва, до чужинних звичаїв, гребуючи навіть рідною мовою і стверджуючи тим свою залежність од іноземних повелителів.

— Затопила німота слов'янські простори… Виперла наше плем'я із Шлезька, з Моравії, від Балтійського моря, з одвічно слов'янської Пруссії. Сербщину роздерли на шматки австрійці, дожі Венеції, турки. Чехи знемагають під силою Габсбургів, та ж наруга долає й словаків. Дідизна македонців і болгар давно вже стала часткою Османської держави. Колючкуватий терен розбрату росте між однокровними сусідами, бо ввесь слов'янський світ розчахнено на три недружні стани: православних, католиків, магометан. В неволі всі слов'яни. Крім Чорногорії. Опріч Москви. Крім України…

— А вольність Польщі? — спитав пан Хівря.

— Галасливий гонор! — гостро відповів галичанин. — Польське панство тільки хвастає своєю вольністю. А шляхтичі вже видають себе за сутих німців, інші пани — за шведів. Польське панство зазіхає на українські землі, а в самих давно вже не був королем — ні поляк, ані інший слов'янського роду правитель, а все з Ватікану чужинці: то німець, то швед, то й бозна-хто. А по містах у вічно гордих своєю свободою ляхів — повнісінько німців, італійців, шведів, євреїв, вірменів, шотландців, котрі натоптують собі капшуки та черева, лишаючи простому полякові наймитування й голодне гречкосійство, а шляхті — сеймовий гвалт і сутяжництво по коронних судах… Простий люд Слов'янщини дошляки-чужинці перетоптали на німого раба: ми їм землю оремо та воюємо для їхньої користі, щоб сиділи вони в хоромах та взивали нас бидлом, віддаючи за непослух на поталу німецьким рейтарам, на люті муки папській інквізиції, і од гніву така мене в'ялить пекельна підсуха, що, здається, торкнув бись я до сосни зеленої чи до берези, то всохли б вони від горя мого, і береза, й сосна…

I майже всі, хто слухав мову вченого гуцула, згідливо кивали головами.

Ніби нічого нового й не відкривав галичанин, але вчували йому мирославці, а з ними й Михайлик, беручи до серця болі цього чужодальнього католицького попа, і Явдоха розуміла, що для сина вперше відчиняється вікно в сумний широкий світ.

Наче гіркий полин судомив щелепи гуцулові, коли розповідав про подорож по Україні…

Адже він бачив сам, як животіють люди під польською кормигою — ві Львові, в Дубні, в Корці, по всій Галицькій та Волинській землях і над його рідною Тисою. Видав на власні очі й над Дніпром, як польське й українське панство, з попуску Гордія Однокрила, глумиться з простих людей, як польська шляхта, повертаючись на свої колишні маєтності, відняті народом у визвольній війні, вже мститься українцям за перемоги Хмельницького, мститься й за угоду Переяславську, грабуючи посполитих, руйнуючи православні церкви або віддаючи їх на ганебний відкуп орендарям, католикам чи іудеям, посилаючи по Вкраїні збройні загони — нищити православних попів разом із паствою, грабувати і вбивати гречкосіїв, ремісників та міщан, що не хотіли визнавати над собою католицької унії.

Знов починалась війна, і польські дипломати знову зверталися до Трансільванії, до Риму, до Іспанії, до Австрії по допомогу в боротьбі проти українського народу: «Всі хлопи — схизмати, а схизмати прагнуть Москви».

Він сам те скрізь видів, сумний галичанин, що хлопи, сірома українська, бідніше козацтво, міщани й ремісники, всі прагнуть Москви, а не Варшави, а не Риму, який за нею стояв, не осоружної унії, що вкинула під владу католицького престолу замалим не чверть усієї людності України та Білої Русі.

Романюк те все бачив і все розумів…

I казав мирославцям:

— Знов біда на наші голови. Але ж Україні під католицькою наругою не жити!

— Не жити, ні, — потвердив і єпіскоп.

— Не жити, — одностайно озвалась рада.

— Бо ж є Москва в сусідстві, — виснував старий гуцул, — бо ж є сила і в нас, на Вкраїні, наше людославне Запорожжя… — і Гнат Романюк замислився…

…Коли б не Запорозька Січ, усе либонь стоптали б турки й татари, і спили б від них гіркої не тільки Україна та Москва, а й католицькі Польща, Італія, Угорщина…

…Мусульманський розбійницький світ тримало в постійному страсі запорозьке лицарство, Січ-мати, могутнє орлине гніздо вчорашніх кріпаків та наймитів, що на нього мусило боязко оглядатись не тільки власне українське панство, а й вельможі сусідніх держав — Польщі й Туреччини, Австрії та Венеції і господарі волоські, і князі семиградські, і всякі інші володарі, царі й королі, — гніздо звитяжців, найчесніших, найсміливіших з простого люду України, котрі не корились ані своїм, ані чужим панам, що їх, як кажуть, і куля не брала, і шабля не рушила, що з вогню виходили мокрими, а з води сухими, — гніздо народних мужицьких лицарів, які, покинувши свої обійстя, батьків, жінок, дітей і наречених, стояли на сторожі всього християнського світу, на самому його краю, до сторони бусурманської широкими грудьми…

…Про дві поважні сили, котрі повинні християнський світ супроти бусурманського, православний — проти католицького відстояти і вберегти, про дві горді сили, про Москву й про Україну, саме й думав, на мить замислившись, сивоголовий гуцул Романюк.

I, думкам своїм відповідаючи, галичанин сказав:

— Ось чому я поспішаю до Москви…

— Амінь! — перехрестившись, завершив владика.

А вся громада встала і вклонилась цьому сивоголовому, мудрому й дорогому гостеві.

23

— Амен! — повторив гуцул по-латинському, потім звично, як і належало недавньому канонікові, перехрестився п'ятірнею, на католицький кшталт, та й стояв серед хати, похиливши голову, що на ній ще не заріс кружок ксьондзівської тонзури. \