— Що це воно там їде? — раптом спитала в хлопця матінка, помітивши віддалік на дорозі якусь валку.

Та Михайлик, заслухавшись презграйної степової пісні, питання того й не дочув.

А мама поспитала ще раз: — Що це воно суне?

Михайлик, скочивши, поглянув уперед по дорозі.

Він був бистрозорий, мов сокіл, і все добре бачив: і велике й дрібне, і далеке й близьке, і те, що треба, і те, чого не треба.

Степовий шлях ніколи не спав: при самім обрії чорніла-таки якась довженна валка: воли, вози, кілька верблюдів, два-три вершники, десятки людей пішака.

Поглянувши, Михайлик стрепетав:

— Чумаки!

А стрепетав тому, що років з десяток уже як його батько, Iван Виногура, прозваний на Січі Недочортом, пішов з чумаками в Крим по сіль. Пішов та й не вернувся, та й не було об нім ні слуху, ні прослуху.

— То, кажеш, чумаки? — перепитала мати.

13

— Що це воно там суне? — спитав лагідним та приємним тенорком і пан обозний у своєї впокореної дружини, коли вони, обоє, дійшовши жаданої згоди, з вибалка степового повертались до голубого ридвана.

— Чи не пан гетьман? — з обережним побоюванням спитала Роксолана, знаючи, що чоловік її має надію стріти ясновельможного, Гордія Пихатого, прозваного Однокрилом, саме на цій дорозі, саме тепер, але не тямлячи — яким лихим духом він дише на гетьмана, як він боїться його, як він стелеться під ноги та лиже йому все, що тільки можна лизати, і які підступні каверзи він супроти Однокрила намишляє, маючи намір — колись одняти в нього булаву.

— Ясновельможний?! — аж стенувся пан Купа, поважно й сановито взяв дружиноньку за ліву руку, ступив на шлях, щоб гідно зустріти гетьмана і його почет, аж навіть почервонів од раптового хвилювання, але схаменувся: на нім не було ж ні жупана, ні черкески, а сама лишень, заради літньої спеки, лепсько мережана й досить таки засмальцьована в дорозі спідня сорочка, заправлена в широченні шовкові шаровари, а на Роксолані ж, бач, лишалось одежі й того менше — так він її пошарпав, поки вони доходили злагоди в тому вибалку.

— Вбиратися! — скомандував він тим полубаском, яким ставав його гнучкий тенорок тільки для слуг та посполитих, і все довкола миттю закипіло. — Мерщій!

Патиме, полонена татарка, разом із Явдохою, матінкою Михайлика, та з кількома молодими наймитами — заходились роздягати, щоб мерщій по тім одягти й причепурити дружину полкового обозного, бо ж вона, видимо, не мала слуг за людей і нітрішки не соромилась того парубоцтва, та й челядники вже, нівроку їм, позвикали, бачиться, до спокуси, чого ми не можемо сказати про себе й притьмом одвертаємось, щоб і справді часом не підгледіти якихось, як ми сказали б нині, дамських таємниць, та й переходимо похапцем за грушу, де відбувалося вбирання самого пана Купи.

Хвалько та чвань, як усі обозні, взяті разом, він був чепуруном і галанцем. Аж надто опасистий та огрядний, пан Демид, важкий та куций, ледачий та запанілий, він був напрочуд моторний, бистрий, тож і одягався він так хутко та зграбно, аж очі боліли дивитись на нього, бо все на нім мерехтіло й рябіло, а слуги та джури ледве-ледве встигали за ним, та й жона його, від ридвана, як і завжди в такі промітні хвилини, не без приємності поглядала на свого зугарного старого, що жив, як турок: чим старіший, тим яркіший.

Ніби на якого превелебного архирея, на голову мерщій насунули йому важенну шапку, схожу-таки на митру, бо саме шапка була тоді найпершим козацьким одіянням: будь-який козак волів радніше вийти поміж люди без штанів, ніж без бодай драної бирки на голові чи в руках… Вкинули челядники тут же пана Купу і в не дуже рясні шаровари, пошиті ліктів так із двадцяти, а не з повних тридцяти шести англійського сукна, з матнею не до самої землі, вкинули в штани й чималий жмут полину, щоб вигнати зайвину бліх, наділи на нього й черкеску штофну, зелену, — аж очі вбирала! — з «травами», тобто з розводами, ще й із брижами ззаду, з невеликими оксамитними жовтими закаврашами, які тримались над його червоними кулаками на срібних гапликах, — цяцьковану золотими гудзями та шнурами.

Вбираючи на себе пишні шати, пан обозний поглядав вздовж дороги, погейкував на слуг, покивував на старшого джуру, сивісінького вже діда, що раз по раз витирав обозному з лисини піт, бо ж на весняному осонні від надто хвиткого вдягання панові Купі було вже таки непереливки.

— Чого це пан Купа задля чумаків так убирається? — пошепки спитав Михайлик, підступивши до матінки, що саме надівала на голову вбраній уже Роксолані щирими перлами цяцькований соболевий, важкий і теплий «кораблик».

— Хто збагне душу панів-начальників, — досадливо здвигаючи плечима, одвічала мати.

А слуги та джури вже обкручували товстенний поперек обозному малиновим поясом з турецької єдвабної шалі — чверті зо дві завширшки та аршинів з п'ятнадцять завдовжки, з золотими пацьорками, які теліпались на череві. Чіпляли вже й на крючечки, попришивані до черкески, по пістолю, ввіткнули за пояс кинджал, прилаштували ще й срібну мережану порохівницю, а потім і шаблю на двох кільцях, хоч і одвик уже Демид Пампушка од війни чи од будь-якого справжнього чоловічого діла, хоч і тепер хотілось би йому козацької слави заживати, бо ж саме по ній була тоді й шана від людей на Вкраїні, але… кіт їв би рибу, а в воду не хоче, — отак! — тож полковий обозний полюбляв останнім часом на бойовиська поглядати здалеку.

А тимчасом, чіплявши на пана Пампушку всю належну козацькій старшині зброю, слуги та джури вже ледве дихали від хапанини, але, сповняючи пана свого накази, квапились дужче та дужче, бо ж обозний кріпко лаявся й підганяв, щоб не стати в половиннім строї перед очі ясновельможного, супроти котрого коїв нишком чималі капості, зазіхаючи на гетьманську булаву.

14

— Чи далеко гетьманський поїзд? — звернувся обозний до Михайлика. — Поглянь лишень!

— Пана гетьмана ніде не видно, — спроквола озвався парубок.

— Хто ж там суне?

— Чумаки, — голосом пані Роксолани, напродиво схоже на неї, відповів молодик, і пан Купа-Стародупський обернувся до жінки.

— Що ти сказала? — спитав він здивовано.

— Нічого я не казала, — знизала плечима Роксолана, бо ж їй і справді-таки в ту мить причувся її власний голос, хоч вона ж не роззявляла й рота.

— Чумаки йдуть, — своїм звичайним голосом повторив молодий коваль.

— То чом же ти мовчиш?!

— Хіба ви питали?

— А ти? А ти? — присікався обозний, приступивши до дружини й ледве досягаючи головою її пишних грудей. — Хто сказав, буцім їде сам гетьман?

— Тож я наздогад, — посміхнулась Роксолана і мерщій зірвала з голови намітку, тоненьку, як дим, і стала скидати з себе пишні вбори, бо було-таки над силу жарко. — Роздягайся, лебедику, й ти.

— Жодна робота не повинна пропадати марно, — премудро мовив пан обозний і, кивнувши слугам, знову взявся до переодягання, щоб покрасуватись бодай перед чумацтвом.

Слуги швиденько нап'яли на нього жупан — широкий, довгий, з тонкою дротяною сіткою всередині, котра мала захищати пана обозного від удару шаблі, — жупан кармазиновий, як жар червоний, гаптований, з гудзиками щирозлотними — на полах, на рукавах, на розпорах вильотів, попрорізуваних там, де згинається лікоть…

I пан полковий обозний на шляху вже й сам видів ранніх чумаченьків, котрі, рушивши до великодня, вже повертались додому, та й пісню вже чув: «Над річкою бережком ішов чумак з батіжком…» і хоч то й були не зацні пани і не козацька старшина, він поспішав свої опецькуваті й ковбасуваті руки просунути в вильоти, щоб на кожній руці вийшло по чотири рукави, що два з них лежали, а два вільно метлялись позаду… Чумацька пісня з виразним алегретто залунала зовсім близько: «Мені шляху не питать, прямо степом мандрувать…» і коли пан Демид, причепурившись, вийшов на середину дороги і, випнувши черево, почав, як воно й годиться панові-начальникові, вписаному до запорозької, як ми тепер сказали б, номенклатури — десь поміж бунчуковим товаришем та писарем Суду генерального, — почав наш обозний надиматись, напринджуватись, набундючуватись, напужуватись, нажаблюватись, нагиндичуватись (хоч і хтозна — чи й були тоді гиндики в нас, на Вкраїні, бо ж їх тільки року 1520 вперше привезли до Європи з Америки), напутрюватись, мов сич на сову, мов квочка на дощ, надуватися і червоніти, та так же й ловко, що пані Роксолана аж замилувалась, на свого мужа дивлячись, і аж розсердилась, забачивши, як байдужісінько проходять повз нього чумаки з наймитами своїми — в чорних, навмисне, від нападу нужі, просочених дьогтем сорочках, з півнем, що куняв на передній мажі, котрий будив їх у дорозі щоранку, нагадуючи про рідну хату, — вони, оці, наскрізь пропечені сонцем і обшарпані всіма вітрами, добрі люди, ішли вони та й ішли мимо нажабленого полкового обозного, мовби перед ними на дорозі не було ні пана, ні ридвана, ні пихи прегидкої, — хто на воликів собкав, хто покрикував на двох верблюдів та сумну віслючку, що плентала за валкою, хто з передніми чи задніми товаришами перегукувався, хто сам собі думку снував, а хто й виспівував: «Прямо степом мандрувать, гей, гей, долю доганять…»


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: