Попереду мене у класі сиділа дівчинка Маняша. Її батько не повернувся з війни, а крім неї у родині було ще трійко маленьких діточок. Вони дуже бідували, тому Маняша ходила до школи по черзі з сестрою, бо не було у що вдягтися. Дівчинка частенько приходила на заняття замурзана сажею. То рука в неї була забруднена, то шия, а то й на щоках була сажа. Один з хлопчаків почав з неї насміхатися та дражнити. Удома я розповіла мамі про Маняшу.

– А ти її не дражнила? – поцікавилася мама.

– Ні. А що?

– Бо у бідної вдови немає чим топити піч, а щоб діти не замерзли вночі, вона їх кладе спати у піч, – розповіла мені мати.

– Як… У піч?

– А ось так, – зітхнула мати. – Протопить піч, не так, як треба, а як є можливість, тож вона ніякого тепла не дає, а ковдри у них немає, бо давно вже на харчі виміняли. І на ніч мати кладе дітей у ще теплу піч.

– Там же темно і страшно!

– Ось тому дівчинка і брудна. А що поробиш? Краще вже в сажі, аніж замерзнути, – сказала мама та перехрестилася.

Наступного дня у школі той самий хлопчисько знову почав тицяти пальцем у бік Маняші та насміхатися з неї. Я розлютилася на нього не на жарт. І хоча була несмілива, підбігла до нього ззаду та й луснула долонею його по спині з усієї сили. Він не очікував від мене такого, тож завмер з відкритим ротом.

– Якщо ти хоча б ще раз зобидиш Маняшу, – закричала я вже з переляку, бо й сама дуже злякалася. – Я… Я… Я знаєш що тобі зроблю?

– І що ти мені зробиш? – Хлопчак наглувато посміхався.

Я зрозуміла, що зараз він може мене відлупцювати, тому кинулася до нього та вчепилася в його пихате обличчя нігтями.

– Ось що! – верещала я, дряпаючи йому лице. – Ось що я тобі буду робити!

– Відчепися! – заволав він. – Пришелепувата!

З почуттям переможця я підійшла до Маняші та взяла її за руку. Її маленька долонька міцно стисла мою на знак вдячності, і на замурзаному худенькому обличчі з’явилася несмілива посмішка. З того дня ми з нею потоваришували. А одного разу Маняша змогла мені віддячити. Дівчинка принесла до школи справжнє велике стигле яблуко! Я не знаю, де вона його взяла, але як тільки школярі помітили у її руках таку розкіш, оточили колом і почали канючити:

– Дай вкусити!

– Дай маленький шматочок!

– Залиш «кісточку». Будь ласка!

Так було завжди, коли хтось приносив яблуко чи грушку. Зазвичай давали відкусити ліпшим друзям. Я не просила, а лише дивилася на те яблуко жадібними голодними очима. Маняша підійшла до мене, надкусила яблуко, а потім розламала навпіл.

– Бери! – сказала вона, простягаючи мені півяблука. – Це тобі!

– Так нечесно! Ти їй багато дала! – загудів натовп.

Я подякувала подрузі й дала відкусити Валі. Чи то насправді те яблуко було таке смачне, чи мені здалося, не знаю, але його солодкий смак запам’ятала на все життя.

Літо сорок шостого та сорок сьомого років видалося дуже спекотним. Земля стомилася від спраги, але дощі десь забарилися. Врожаю не було, і для нас настали лихі часи. Вже після Нового року в погребі було порожньо. Не було ані картоплини, ані бурячка, а про хліб вже й годі говорити. Щоб не вмерти з голоду, дорослі брали мішок, кочергу та йшли вночі до колгоспу. Там у буртах, засипана землею та соломою, була картопля – єдиний порятунок від голодної смерті. Багатьох чоловіків ловили за цим заняттям і садовили за ґрати. Але люди йшли знову та ризикували, бо йшлося про життя дітей, які пухли від голоду.

Одного разу пізно ввечері ми почули, що тато збирається йти до колгоспу красти картоплю. Жінки тихенько плакали, проводжаючи його.

– Цитьте, – сказав тато пошепки, – бо дітей побудите. А самі, що б вам не казали, гніть своє «не знаємо, де він».

– Господи! – було чути плач матері.

– У мене немає вибору, – це тато.

– А якщо спіймають? – зойкнула Тьотя.

– Не спіймають, – каже тато підбадьорююче. – Надворі така заметіль, що гарний хазяїн собаку не вижене. Одразу сліди снігом занесе – і все. А не пійманий – не злодій. Я й так довго чекав слушної нагоди.

– Може, обійдемося якось? – зашепотіла мати.

– Як? Не можу більше дивитися, як діти дивляться голодними очима. Треба їх рятувати.

– Якщо тебе піймають та посадять… – почала мати.

– Не каркай в дорогу, – зупинив її тато. – Відчуваю, що все буде добре.

Тато, не запалюючи світла, вдягнувся та пішов. Та хіба ж ми могли спати?! Попритихали, як мишенятка, та все вслухаємося у тишу. А надворі вітер віє, завірюха аж свище, виспівує щось жахливе та сумне. Дорослі теж не сплять, але лежать тихо, прислухаються. Час тягнеться нестерпно довго. Моя уява починає малювати найжахливіші картини, хочеться плакати за татом, але я лежу тихо.

Нарешті двері в сінях тихенько заскрипіли. Чи то завірюха так підвиває? Хатні двері прочинилися, увірвався холод – відчула на собі, бо спала біля вхідних дверей на скрині. Але все то дарма! Головне, що тато повернувся.

– Тихо! – наказує батько. – Все добре!

Він швидко обтрушує з кожуха та валянок сніг, ставить кочергу біля печі та кудись у темряві ховає заповітний мішок. Я трохи заспокоїлася, пошепки подякувала Богові за те, що тата не спіймали, і вже зібралася спати, коли в двері гучно загрюкали.

– Відчиняй! Негайно! – загримів чужий голос за дверима.

– Господи! Що ж тепер буде?! – зашепотіла перелякана мати.

– Спокійно, – сказав тато, встаючи з ліжка. – Ви нічого не знаєте. Зрозуміли?

Забилося серце в грудях від переляку, аж дихати важко стало. Лежу та прислухаюся. Ось тато відкриває чужим людям двері, вони вриваються до хати, і менші діти починають плакати від страху.

– Засвіти світло! – наказують чужі дядьки.

– А що трапилося? – запитує батько й запалює лампу.

– А то ти не знаєш?!

– Ні.

– І з хати, хочеш сказати, нікуди не виходив?

– Та ні ж бо! Ні.

– А чому ж від буртів до твоєї хати сліди ведуть?

– Цього не може бути! Богом присягаюся! – божиться бідний батько.

Чоловік у засніженому кожусі прискіпливо оглядає татові валянки.

– Кажеш, що з хати не виходив?

– Так.

– А чому ж вони у снігу?

– Не може бути! – стоїть тато на своєму.

– Ти брешеш! – вже кричить чоловік у кожусі під плач переляканих дітей. – На них ще є краплі від талого снігу.

– Так то ж я до вітру надвір виходив!

– До вітру кажеш? Брешеш, сучий потрух! До колгоспного майна руку простягнув? Ось і на кочерзі сира земля видна! Обшукай хату, – наказує він другому чоловікові. – Знайдемо картоплю, що накрав – довго ще своїх цуценят не побачиш!

Мати не витримує, закриває долонями лице і починає тихенько плакати. «Все, – думаю, – зараз знайдуть мішок з картоплею і заберуть нашого тата до в’язниці».

Почали вони робити обшук, заглядають усюди, а знайти не можуть. А батько стоїть посеред хати, як з хреста знятий. Скаженіють від злості непрохані гості, добре розуміють, що тато тільки-но повернувся з колгоспного поля, а мішок як крізь землю провалився. Все обшукали, аж спітніли, а картоплі не знайшли.

– Знаю, що ти крав, – каже чоловік у кожусі. – Знаю напевне!

– Ви ж самі бачите, що немає в мене картоплі, – каже тато. – Якби ж була, то чи не знайшли б ви її? Шукайте, якщо ваша ласка!

Знову почали чужинці заглядати усюди, а мішка знайти не можуть!

– Іншого разу знайду, тоді не відкрутишся! – кинув непроханий гість зі злом і вийшов з хати, голосно грюкнувши дверима.

Усі з полегшенням зітхнули, перехрестилися, подякували Богові. Ще довго не розмовляли, сиділи тихо та все прислухалися: чи не повернуться? Чи, бува, не підслуховують під вікнами? Першою до тями прийшла Тьотя. Вона взяла в руки лампу, позаглядала у вікна, затягла щільніше фіранки.

– Ти й справді повернувся з порожніми руками? – тихо питає Тьотя батька.

– Ще б пак! Півмішка картопельки роздобув! – майже пошепки каже батько.

– Куди ж ти її приткнув? – дивується мати. – У хаті ген все перерили! Зазирнули у кожну шпарину!