<p>Та і вона мені, але я знав, що вона, ця курва, піде на що завгодно заради мене, але не залишить своєї професії, та і я тоді кохав свою Настю, чи як її там, теж шлюха, мабуть, курва, проститутка…</p>
<p>Ну вибачте, вирвалось: воно ж, знаєте, коли тебе кидає дєвчьонка, то як її тільки не назвеш, аби не видати того, що саме вона тебе кинула… Тому що, зазвичай, коли у неінтелігентних хлопців запитують, чого ти нє са сваєй малой, то вони відповідають, що та пашла она, блядь, прастітутка… Хоча істинна причина — у його гнійному штиряві з рота…</p>
<p>Йому, цьому неінтелігентному, просто ліньки зайвий раз почистити зуби, помити ноги, волосся, підстригти нігті на пальцях, тому що цей, саме цей спілкується з тим прошарком пацанов, які вважатимуть його педерастом, якщо той прийде надто охайний… Це переважно у райцентрах і невеличких містах, а от у великих містах, у Полтаві, наприклад, або у Вінниці це є поганим тоном, якщо пацан за сабой нє слєдіт, дуже поганим… Я шо, тєло, скаже нормальний пацан, ілі підарбаба, шоб хадіть грязним…</p>
<p>І дійсно, він не тєло — він нормальний, звичайно, трохи невпевнений у собі, але, зрештою, цілком ідеальний пацан. Наодинці з ніфаром, тобто не пацаном, а так, «хіпаблудом», тєлом, він, справжній пацан, починає розмови типу я тебе розумію, це твій стиль, ти сам його собі вибрав, але ж зрозумій, у нас суспільство таке, яке не розуміє, та й мої пацани теж не зрозуміють. І його пацани, звичайно, не зрозуміють, і сам пацан не зрозуміє, точніше зрозуміє, але ж він пацан — він просто не може переступити себе, свої ідеали, хоча які, в сраку, ідеали. Звичайно, дуже хочеться відчути себе ніфаром, хочеться, щоб патли звисали, а дивна одежа привертала увагу оточуючих, хочеться слухати якусь не зовсім форматну музику… Звичайно, є пацани, які слухають реп, але то нормальні пацани, і вони відверто не розуміють ніфарів, але того не проявляють… І я розумію, щоб стати пацаном, недостатньо мати відповідний зовнішній вигляд і хамський вираз обличчя — треба бути щонайменше ідіотом… необхідно мати властивості шакала або гієни, причому, бажано, огненної…</p>
<empty-line/>
<subtitle>2</subtitle>
<empty-line/>
<p>Трохи відволікся… І зовсім забув про Фєдю…</p>
<p>Мій прадід підростав собі, підростав, кудись там поступив, оженився на бабі Шурі, народився мій дід. Дід народився у тридцять сьомому… Ні, напишу ліпше цифрами, тому що літерами це не так жахливо виглядає… Народився мій дід у 37-му році. Правда, це число, я маю на увазі «37», просто змушує бігати тілом мурашок, «37» — лякає… І чомусь «38» не так лякає, хоча у тридцять восьмому репресій було не менше, а можливо, і більше… А от «32» і «33» поодинці якось не сприймаються. Обов’язково має бути «32—33». Можливо, тому, що саме у ці роки був голодомор, чи пак якесь там відродження, яке розстріляли. Хоча Павло Григорович помер, здається, у 67-му, на тридцять років переживши своїх чисельних колег. А не краще у двадцять, тридцять літ згоріти, ніж до півсотні потихеньку тліть? Нє, певно, усі пісковчани (село Піски) хитрі й грамотні, однак історії вистачило б і тих небагатьох модерністських Тичининих творів, а хто зараз читає його оди великому Кобі? Та ніхто… Хіба сам Тичина і читає… І я оце подумав тоді, гортаючи одну антологію, присвячену «розстріляним», чому Павло Григорович прожив сімдесят шість років? От чому стільки не прожив, припустімо, Маяковський, Гумільов, Цвєтаєва, Хармс чи там Стус-муза… Хоча той прожив теж дай боже… Ну хто там ще? Єсенін? Та ні, туди йому дорога, Мандельштам… Блок. Лермонтов… О, Лермонтова мені справді шкода… Ото був пацан… А ще Грибоєдов… Горє от ума, Чацкій мотильок… ото був час…</p>
<p>А зараз… півбашки відірвало, а воно ще живе, тріпоче ніздрями, під кисневими масками… хворі на рак — на хімії, божевільних у дурках взагалі м’ясом годують… Так можна, якщо особливо не вимахуватись перед місцевими хлопцями на ринку, і до сотні дотягти, а там за якихось років двадцять винайдуть відтворювач нервових клітин, і все — пиши пропало… Да, були люди у наш час, не те що сучасне плем’я. Богатирі — не ви!</p>
<p>Так до чого ж я це все веду? А, до глави третьої…</p>
<empty-line/>
<subtitle>3</subtitle>
<empty-line/>
<p>Фєдя підріс. Наплодив діточок, закінчив якийсь заклад, політекономіка та історія радянської держави — на «відмінно», можливо, і здавав своїх колег… а чого ж, складний був час, усі один одного здавали, не виключено, що і мій прадід…</p>
<p>Аж тут у голову вдарив 41-й.</p>
<p>А він на той час був воєнним… Ну, Фєдя шокований. «Як! — кричав він. — Германія напала!» То для нього дійсно було сенсацією, адже він чудово знав про таємний пакт підписаний самим «камєнная жопа» — Молотовим.</p>
<p>І вирушив мій дід збивати самольоти фашистської Німеччини. Назбивався аж до полковника… Купа медалей, орденів, на які всі інші покоління після Фєді нетверезо зазіхали, зазіхають і будуть зазіхати, якщо я, звичайно, їх не привласню, бо ж я теж зазіхаю… А чом би мені не зазіхати, адже я теж маю відношення до невдячного покоління, яке, зрештою, існувало завжди. Завжди існували такі покоління невдячних. Це ті, хто є просто онуками. От моя бабця, наприклад, теж була невдячною, тому що її батьки вйобували на радість великому Сталіну, а моя бабця, курва отака, не цінувала партійні ідеї та діло Вождя… вона ішачила вже на себе, щоб хоч якось прокормитись… та то все таке… А я вже є ніким іншим, як адептом того славнозвісного покоління вісімдесятих, коли мої батьки — хто під «ДДТ», а хто під «Ласкового мая» — відривались на примітивних танцпідлогах заводських клубів… Ну, ви розумієте, про що я…</p>
<p>Очевидно, що моє покоління драм’н’басу та повального хіп-хопу просто розчинилось у своїй невдячності, і тепер просто чхати хоче на рок-традиції батьків… Ми їмо екстазі кілограмами, ми п’ємо пиво галонами, ми знищуємо кращі культурні витвори минулого, ми є покоління тотальної глобалізації та кока-коли, ми ненавидимо Біла Гейтса за те, що не вміємо користуватися Лінуксом, і за те, що у «ворді» є прізвище Гейтс, а немає операційної системи Лінукс… От чому я пишу Лінукс, а вона, клята кремнієва бляшанка, підкреслює його червоним… Треба подражнити цей факін Майкрософт. Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс!</p>
<p>Можливо, він відреагує на такий звичний вуху Лінух?</p>
<p>Лінух! Лінух! Лінух! Лінух!</p>
<p>Нє, ні фіга. Треба натиснути правою кнопкою на слово «Лінукс» і вибрати «добавіть в словарь». Ось, тепер все набагато краще… Моє покоління вміє виходити з таких складних ситуацій, як ось ця. Я показав наглядний приклад… Але моє покоління здебільшого тупе, наче сибірський валянок, воно нехтує читанням і саморозвитком, експлуатуючи машину замість свого мозку, що призводить до повного атрофування останнього… Моє покоління змінить покоління, що доживає, тих, хто був обікрадений і побитий, а той, хто подавав, — ось вони виживуть у цьому світі, бо не збідніє рука, що подає… Усім іншим я передрікаю в кращому випадку жертовне вогнище, а у гіршому — довічні муки у пеклі. І так буде…</p>
<p>Та то все не варте навіть згадування…</p>
<empty-line/>
<subtitle>4</subtitle>
<empty-line/>
<p>Отже, Фєдя вже ветеран війни, що вдало пройшовши смугу з перешкодами (32—33, 37, 41—45), орієнтується на розвитку своїх дітей… Та що діти! Невдячне покоління… Я б оте повоєнне покоління назвав поколінням ящірки (не поклонінням)…</p>
<p>Мій дід у гаях і посадках шукає гранати й снаряди, викопує танки та гармати, його однолітки постійно підриваються на мінах, а їхніх батьків усякчас забирають до відділків МДБ (ГПУ, НКВС, КДБ) за підозрою у зраді… Те саме МДБ безжалісно нищить УПА, яке, у свою чергу, ще жорстокіше нищить більшовиків… А дарма, адже знали ж наперед, що загинуть, програють і накладуть на себе тавро зрадників…</p>