Вона таки подзвонила. Після світської розмови «ні про що», жінка сказала: «Якщо Ваше запрошення залишається в силі, я готова!» Вона сказала цю фразу таким тоном, неначе все життя те й робила, що ходила у ресторани з майже незнайомими чоловіками. При цьому її інтонація не була штучною. Ось що воно таке — порода. їй не треба прикидатися: саме таким тоном приймали запрошення жінки її роду. Це було в крові.

Георгій чекав її в машині під будинком. Коли вона вийшла з під'їзду, він почервонів: «Я — придурок!» Георгій планував повести її у «Вавилонську вежу». А вдягнена вона була не для цього середньостатистичного ресторану.

Липинський елегантно відкрив їй дверцята, і вона легко сіла. Георгій завів машину і став гарячково думати, куди б податися. Євдокія була у тих самих дорогих черевичках з божевільною квіткою, у «маленькій чорній сукенці», яку колись вигадала Коко Шанель, а на сукенці чіпко сиділа

шаленої краси старовинна застібка. Чорний камінь з голубою ледь помітною смужкою в ажурній золотій оправі. На її руці, на білій, абсолютно білій руці красувався аналогічний перстень.

Тільки «Ландон-клаб», — подумав він і різко розвернувся майже на місці на крутій Тарасівській. Його спортивна машина уміла робити цей трюк.

— Як вам, подобається тут? — спитав Георгій, коли вони вмостилися у зручні фотелі серед строгого британського антуражу.

Здається, він почувався, як хлопчик, який уперше прийшов з дамою в ресторан, хлопчик, який не знає як поводитися і який боїться ляпнути щось зайве.

— Дуже мило, — посміхнулася вона. — Правда... Потім передумала.

— Та ні, нічого.

— Що? — напружився він.

— Дуже стильний заклад. Справді, майже автентичний, щоправда... Вона знову зам'ялася.

— Що «щоправда»?

— Щоправда, з нальотом українського козацького бароко, — закінчила вона свою думку і засміялася. — В нас, українцях, здається, цього не можна викорінити. Козацьке бароко в нас у генах. Георгій новим поглядом подивився на інтер'єр ресторану. Справді, як для британського чоловічого клубу, забагато золотих завитків. Дивно, він на це ніколи не звертав увагу.

— Що будемо їсти? — спитав Георгій, намагаючись відповідати образу англійського джентльмена.

— Оскільки ми тут, то, напевно, стейк з кров'ю, — сказала вона. — А ви?

— Так само! — поспішив запевнити Георгій і мало не вмер з сорому: як легко він відмовився від свого кількарічного вегетаріанства. — А що питимемо?

— Люблю міцні напої. Батько привчив, — знову ж таки розсміялася вона.

Євдокія хмала дуже гарний природний сміх. Георгій зажди заздрив людям, які милозвучно сміялися. У нього і посмішка була не дуже привабливою: губи десь зникали, тож виходило, що він не посміхається, а шкіриться. А сміявся Георгій просто жахливо: він сміявся беззвучно. Він ненавидів свій сміх. Навіть тривалі тренування не наблизили його до успіху. А посмішка, — це велика справа під час ділових і напівприватних зустрічей. Доводилося компенсувати її брак своїм інтелектом. Георгій був змушений виявляти чудеса віртуозності у веденні розмови, коли треба було схилити співрозмовника до потрібного йому рішення. А була б у нього чарівна посмішка, як у Ільчишина або Терьохіна, усе б розв'язувалося утричі легше. Взагалі, спостерігаючи за сучасними політиками, Георгій переконався, що вони не вміють посміхатися, як цього вимагає європейський етикет. Може, тому і Європа їм не посміхається у відповідь. Іміджеві фотографії політичних лідерів під час виборчих кампаній демонструють силувані, кривуваті, нещирі, зубоскальські міни. Це був недолік і Георгієвого іміджу. «Не переживай з цього приводу, синку, — заспокоювала його колись мама. — Шукай собі партнершу з чарівною посмішкою».

Тепер вона сиділа навпроти. Жінка з чарівною посмішкою.

Георгій усе ще почував себе невпевнено. Вони дуже мало знали одне одного.

Ініціативу розмови узяла на себе Євдокія. Вона розповідала Георгієві про знаменитий «Діаруш» її далекого предка,

генерального хорунжого Миколи Ханенка, того самого, якого не минула лиха доля усієї генеральної старшини, причетної до справи Полуботка. Свій «Діаруш» він написав до заслання, у 1722 році. Там педантично розповідається про всі деталі перебування гетьмана Скоропадського у Москві, коли Петро І прийняв рішення знищити гетьманство в Україні після Ніштадського миру. Євдокія говорила без пафосу й ультрапатріотизму. Вона просто розповідала про свого далекого предка.

За логікою світської розмови, зараз мав би взяти слово Георгій, проте, на свій сором, він не тільки не міг підтримати оповідь про «Діаруш» Ханенка, про який уперше чув, а й навіть не знав нічого конкретного про свій рід.

Повисла пауза.

Георгія виручив випадок. Він побачив, що з дальнього кутка ресторану йому машуть руками Вільсони — британський посол з дружиною. На мигах дві пари порозумілися, що не проти об'єднатися за одним столиком. Георгій це сприйняв як великий комплімент. Вільсони ніколи не зробили б цього, якби не мали глибокої симпатії до нього.

Почалася процедура знайомства, яка передбачає вибір мови.

Георгій перелякався, що зараз Євдокія потрапить у дуже незручну ситуацію: вчителька математики навряд чи володіє іноземною мовою. Він вирішив попередити незручність, тому, представляючи пана посла, він поспішив запевнити Євдокію, що той блискуче володіє українською мовою, чого не можна сказати про більшість дипломатичного корпусу в Україні.

Яким було його здивування, коли Євдокія дуже спокійно і невимушено вступила в розмову англійською:

— Тут дуже мило, чи не так?

Вона це сказала з чистим англійським пуританським прононсом і лондонською світською інтонацією. Пан Роланд і пані Кетрін з цікавістю подивилися на неї й оцінили по достоїнству Георгієву партнершу.

— О, яка у вас чудова вимова! — похвалив пан посол. Георгій почервонів від задоволення. Цей комплімент

немовби звучав так: «О! Георгію, яка чудова у вас партнерша з чудовим англійським акцентом!» Англійці дуже цінують саме англійський акцент в англійській мові на противагу американській граматичній недбалості і ваті в роті.

На питання, де їй вдалося опанувати англійську вимову, вона сказала, що з нею особисто займався батько, а до вимови ставився не як філолог, а як музикант.

Подружжя Вільсонів і Євдокія дуже швидко знайшли спільну тему для розмови, яка для Георгія, знову ж таки, виявилася терра інкогніта. Вільсони, що славилися своєю благодійницькою діяльністю, з надзвичайною симпатією ставилися до колористичного українського церковного обряду. Тож Євдокія розповідала про відмінності української і російської православної обрядовості, які склалися історично, про своєрідності греко-католицької традиції.

Вечеря вдалася і вже наближалася до кінця, як тут до їхнього столика на відповідний жест Георгія офіціант приніс хумідор — дерев'яну коробку з сигарами для джентльменів.

— О, СоЬіЬа ! — вигукнула Євдокія.

Два джентльмени уважно подивилися на молоду леді. Та, немов відчувши незручність ситуації, додала:

— Ви дозволите?

Ті ошелешено перезирнулися, однак жінка, не чекаючи відповіді, ніби й не сталося нічого особливого, вже вправно знімала «бант» з сигари за британською манерою і, швидко маніпулюючи усім інструментарієм — ножичками, гільйо-тинками, кусачками, буравчиками, — обрізала кінчик сигари, причому ідеально зберегла пропорцію між обрізаним кінчиком і товщиною сигари, тобто зробила зріз саме в тому місці, де і слід було обрізати сигару саме такої довжини. Так само віртуозно вона припалила сигару і чекаючи, поки вона розгориться, із замилуванням спостерігала за

жаринками.

Георгій і родина Вільсонів були шоковані. Вони зачаровано спостерігали за рухами молодої леді. У будь-якої іншої жінки сигара в руках виглядала б просто непристойно, тим більше в ресторані «Ландон-клаб», а тим паче в присутності вишуканої британської пари. Однак Євдокія робила все по-королівськи і з гідною майстерністю.