— За що я люблю право, то це за те, що воно вміє існувати поза волею правників і навіть усупереч їй...

Ромко дивився на друзів-правників, наморщивши чоло, неначе не розуміючи, про що йдеться.

— Я бачу, що ви не врубилися, — пробував достукатися до їхньої свідомості він. — Мене не цікавить, що було колись. Мене цікавить, що є зараз. Я питаю: чому ви не можете навести порядок у державі?

— Наскільки я пам'ятаю, ти сам мені доводив, що суспільство сильніше за владу, — засміявся у відповідь Борис. — Суспільство саме творить собі закони і живе за ними.

— Я ж про людей говорив, а не про владу, яка першою порушує закони! Нехай такі темні, як я, порушують закон... А влада не повинна цього робити!

— Що за слово абстрактне — «влада». Влада — це ті самі люди, такі самі члени нашого суспільства, з такими самими вадами і слабинками, як і решта людей. Ми такі самі люди, як і ви. Ми також хочемо їсти і пити. І ми живемо з вами за тими самими законами, що виробило суспільство, — тобто ви,—сміявся Борис. Йому ця словесна гра дуже імпонувала.

— Так можна докотитися до бозна-чого! Навіть до виправдання убивства журналістів... Ромко, на відміну від Бориса, сприймав словесний бій аж надто серйозно. —А чому ж ні? У суспільстві й досі існує старозаповітний закон, тобто звичай: «око за око, зуб за зуб!» Журналіст морально вбиває владу, а знищує його фізично.

Ромко не витримав. Він підскочив до Бориса і вчепився йому в горло своїми волохатими руками. Здається, його товсті пальці таки по-справжньому притисли сонну артерію Бориса, бо той аж посинів. Георгій кинувся розчіпляти їх.

— Ідіот! — прохрипів Борис. — Ти що, не розумієш? Я — цинік. Я люблю чорний гумор!

— Пішов ти! — вилаявся Ромко.

Ромко нервував. А нервуючи, він завжди відкривав холодильник і невидячим оком розглядав його вміст. Ось і зараз він вдивлявся в заморожені мішечки морозильника, намагаючись вичислити, що там є.

— Це риба? — спитав він у Георгія.

— Напевно... Так, це судак.

Ромко, не питаючи дозволу (це також була його манера поведінки у Георгія вдома), витягнув рибу і кинув розморожуватися в холодну воду. Тим часом Георгій, щоб розрядити атмосферу, наливав кожному аперитив.

Після другої чарки Ромко і Борис розчервонілися і подобрішали.

— Чому ви не можете хоч щось змінити? Все ж у ваших руках! — «діставав» Ромко друзів-депутатів.

— Реалії сильніші за нас, — знизував плечима Борис. — Держава не може справитися з цим. У нас на генетичному рівні закладений анархізм... — філософствував Борис.

— Анархізм? — перепитав Георгій. Знову, вже вкотре за останні кілька днів він стикається з цим неприємним для нього словом .

— Так, анархізм! — звернув на нього червоні очі Борис. — Ти такий здивований, неначе сам, особисто, мене колись у цьому не переконував.

— Я? — кліпнув очима Георгій.

—А хто казав: вивчаючи українські історичні документи, складається враження, що українці в усі віки створювали державу лише з однією метою: щоб одразу ж її й знищити. Хіба ні?

— Це я таке казав? — щиро дивувався Георгій.

— Ну не я ж!

— Щось я такого не пригадую!

— Це було ще в студентські роки... Під час наших довгих нічних дискусій про можливість розвалу Радянського Союзу і створення незалежної української держави... Що, забув? Георгій щось пригадував... Борис продовжував:

— Ти ще сказав сакраментальну фразу: Україна стане незалежною, однак дуже скоро українці її зруйнують, і, до того ж, своїми ж руками. Як це завжди й було.

Георгій завмер. Борис потирав мокре чоло. Ромко перелякано оглядав своїх співрозмовників:

— Хлопці, здається, вам не можна працювати у Верховній Раді...

— Чому? — наморщив лоба Борис. — Верховна Рада — це дзеркало народу. Який народ — така й вона. Кожен з нас відображає настрої певної частини суспільства. Ні більше, ні менше.

Георгій перебив Бориса:

— То чому в нас немає партії анархістів?

— Як немає? — заперечив Борис. — Адже ми з тобою на власні очі бачили репортаж... Про акцію «голий король» і таке інше...

— Невже ти думаєш, що оті пацанські вибрики мають якесь серйозне підґрунтя?

— Щодо них конкретно я нічого не знаю. Але те, що у нас десь підпільно діє якась анархістська група — не виключаю. Причому, ці хлопці чи дівчата — найпалкіші в країні патріоти, які просто фанатично люблять Україну і щиро вірять, що треба руйнувати цю порочну державу...

«Мої слова... — із здивуванням відзначив Георгій. — Невже і я — анархіст? От комедія!»

— Не лякай мене, Борисе! — втрутився в розмову Ромко. — Ми так тяжко здобули свою незалежність!

— Ми? Тяжко? Не сміши курей! Та якби не Єльцин, то ми й досі сиділи б у великій... Сам знаєш, в чому. Спробували б при царі-батюшці Путіні здобути свою незалежність! Дулю з маком! Оті молоді пацани... як їх там?.. Націонал-анархісти... Ну й назву собі вигадали!.. Вони таки мають клепку в голові. І справді, чому б не поставити Єльцину пам'ятник у центрі Києва? — Ти що варнякаєш? — спалахнув Ромко. — Ти знаєш, скільки крові пролилося за всю історію у боротьбі за незалежність!

— Ромку, історію треба читати в першоджерелах, у документах, а не з праць істориків-міфотворців. Вони тобі ще й не таке розкажуть! А насправді, візьмеш документики і спостерігаєш, як ці українці воюють-воюють, кров проливають, добиваються свого, а потім сідають за чарку горілки і думають: а що, власне, з нею робити, з цією перемогою, га?

— Так, ти й справді цинік! — констатував Ромко.

— Я — не цинік. Я — реаліст.

Георгій спробував перевести розмову на тему, яка його цікавила найбільше:

— Слухайте, а що може бути слушного в ідеї анархізму? Як сьогодні можна без держави?

— Ти мене питаєш? Я не знаю. Ти краще їх спитай! Своїх націонал-анархістів! — відрізав Борис.

«Своїх! Дуже влучно! — Георгій подумки подякував Борисові за підказку. — І справді: чому не піти до Євдокії і чесно її спитати: навіщо це їй? І в чому сенс їхньої затії? І головне — дізнатися: чи, бува, не хотіла вона використати мене для прикриття... Якщо так, то це дуже прикро...»

Тим часом Борис і Ромко вже помирилися. Вони сиділи, обнявшись, і вели чоловічі розмови про тенісний турнір, про машини, про футбол, про рибалку... Георгій, щоб не витрачати часу на пусті балачки, періодично закидав у пральну машину брудні речі, витягав чисті і прасував свої сорочки.

Борис, спостерігаючи за доведеними до автоматизму рухами Георгія, врешті-решт прорік:

—Тепер я бачу бодай одну вигоду сімейного життя: цими бабськими справами я вдома не займаюся!

— Це аж ніяк не бабські справи, — заперечив Георгій. — Справжній джентльмен повинен уміти робити все. І робити це завжди. Не довіряти нікому... за винятком критичних моментів...

— А якщо ці критичні моменти і не припиняються? — поцікавився Борис.

Георгій на це нічого не відповів, зате подумав: «Тобі б мої проблеми!»

Риба розморозилася, і поки Ромко її готував, у всіх поступово запрацювали слинні залози.

— Якого судака я вчора приготував у своєму ресторані! — Ромко прицмокнув губами.

— Навіщо тобі це? — питав Борис. — Навіщо тобі, власнику ресторану, ще й готувати?

— Я дуже рідко готую. Для друзів або коли є натхнення... Ви навіть уявити собі не можете, що я можу витворити, коли в мене є настрій! Якби не ці «пожирачі», які щодня мене об'їдають на шару, мій ресторан мав би європейський клас!

Здається, Ромко знову сам собі наступив на болючий мозоль.

— Ну скажіть ви, обидва, мені особисто, — розпачливо голосив він. — Чому ви не даєте мені чесно заробити гроші? Чому я повинен крутити задом, щоб обдурити вас? Скажіть мені: на дідька мені така держава? Як дізнаюся, де знайти цю вашу партію націонал-анархістів, я сам туди запишуся!

«Ще один божевільний!» — подумав Георгій.

— Хочу напитися, — сказав Борис. — Коли бачиш, що вся твоя робота не потрібна тим, для кого ти її робиш, хочеться напитися і повіситися!