За ним устав літній чоловік зі світлими, майже Ісусів-ськими очима. «Іван Самійлович або просто Дід». Георгій навіть зробив порух, щоб схилитися перед ним, проте в останню мить схаменувся.

Останнім стояв здоровань, що представився «Сидором». Рука в нього була велика і сильна. Рука охоронця.

Євдокія уважно спостерігала за сценою чоловічого знайомства.

— Із чим ти, до нас прийшов? — нарешті спитала вона Георгія. — З благою вістю... — пожартував він і перелякався: це видалося йому святотатством, адже зараз він скаже їм усю правду. Він іще раз обвів чоловіків поглядом і повідомив:

— У вас на хвості сидить служба безпеки.

Чоловіки перезирнулися і втупилися в Євдокію. Вона знизала плечима:

— Невже це новина? — зневажливо заявила вона. Георгій кахикнув.

Чоловіки одночасно повернули шиї і подивилися на Георгія.

— Вони вже давно вас вичислили, — пояснив він. — Не питайте: я не знаю як. Я прийшов, бо... — він розгубився. — Бо хочу сам у всьому розібратися...

— А хто тобі дав право? — спитав викличним тоном Студент із зовнішністю фаната-царевбивці.

Георгій замислився. «А й справді: хто йому дав право стромляти носа в чужі справи? Та й навіщо мені це? Взагалі-то я прийшов до Євдокії. Як до жінки. І я зовсім не розраховував на безглузду дискусію».

— Ну, то я пішов! — примирливо промовив він. — Вибачте, що потурбував!

Він і справді вже попрямував до виходу, аж тут озвався Професор, той, що дуже подібний до чахоточного різночинця:

— Стій!

Георгій з тону зрозумів, хто тут головний.

— Поговорімо!

Липинський обернувся. Професор припинявся з крісла і відразу ж опустився. Георгій спостеріг, що той сидить на хутряній підстилці, незважаючи на те, що за вікном літо.

Липинський стояв перед цією групкою чоловіків і почував себе ніяково у своєму костюмі за тисячу доларів, сорочці за сто доларів і черевиках ручної роботи. Він уперше в житті відчував, що його стильність абсолютно безглузда у цьому житті. Тим паче тут. А зараз вона взагалі працювала проти нього.

Члени таємної групи промовисто дивилися на нього. В їхніх поглядах читалося: що ти можеш розуміти про нас? Ти, що носиш ці дорогі й абсолютно нефункційні речі? Ти, що можеш витрачати такі шалені гроші на щось матеріальне? Ти, що з жиру бісишся і не знаєш, що на себе начепити! Як можеш ти, денді, розумітися на тому, що є свобода, а що є справедливість?

«Краще мені було б піти звідси. Нічого доброго для себе я звідсіля не винесу. Мені не до вподоби ця похмура компанія», — говорив собі подумки Георгій.

— Ти можеш поставити нам запитання, які тебе цікавлять, — хрипким тоном дозволив Професор і закашлявся.

Георгію не лишалося нічого іншого, як прийняти правила гри.

— Вас багато? — спитав він.

— Небагато, всього кілька тисяч. «Ого!»

— Ви вважаєте тероризм прийнятним?

— Ми не терористи.

— А хто ж ви?

— «Асенізатори суспільства».

— Ви вважаєте нормальним, коли гинуть невинні люди?

— Ні. Ми намагаємося уникати цього. Однак ми — фаталісти. Наші дії спрямовані проти конкретних людей, державців, яких ми вважаємо злочинцями. Якщо випадково загинуть невинні люди, то це фатум.

— Ви віруючі?

— Звичайно. Фанатично віруючі.

— І що каже з цього приводу Святе письмо?

— Це хрестовий похід.

— Проти держави?

— Так.

— Припустимо, ви домоглися свого: ви зруйнували державу. Що потім? — Зруйнувати державу — неможливо. Ми тільки руйнуємо її.

— Не розумію.

— Важливий лише сам процес. У даному випадку процес руйнації.

— Що він дає?

— Відчуття свободи.

— Кому?

— Народу.

— Як ви собі уявляєте процес руйнації держави?

— Педантичне знищення всіх представників і символів влади.

— На їх місце прийдуть інші.

— Я ж сказав: важливий сам процес.

— До чого тут свобода?

— Акт знищення представників чи символів влади викликає сум'яття у самій структурі влади. Народ відразу ж користається цим сум'яттям і бодай деякий час має свободу дій.

— Ви вважаєте себе патріотами?

— Так.

— Але ж руйнуючи державу, ви автоматично ставите під загрозу її незалежність? Ваші дії, ослаблюючи свою державу, створюють передумови включення її до складу могутнішої держави.

— Тепер не ті часи. Крім того, у нашому списку «точкових ударів» — представники не тільки України, а й можновладці-сусіди.

— Ви усвідомлюєте, що ви — злочинці?

— Наші вчинки можуть оцінити лише наші правнуки. Георгій відчув, що в нього мокре чоло. Він поліз шукати

хусточку в кишені і не знайшов. Краплина поту стекла по його обличчю на білосніжний комір дорогої сорочки.

Його переповнювало тільки одне бажання: втекти звідси і забути все, що він тут почув. Однак ноги неначе вросли в підлогу.

— Хто ви всі? — ковтнув він слину.

— Ми всі — твоєї крові. Ми всі нащадки колишньої української еліти.

— Що вам поганого зробила ця держава?

— Кожна держава є антиморальною за своєю суттю, оскільки обмежує людську свободу. Однак одні держави — меншою мірою, інші — більшою. Наша держава якраз є надто аморальною.

— Різдвяна акція — це серйозно?

— Так. Це різдвяний подарунок українському народу... Георгій обвів усіх поглядом. Перед ним сиділи зазомбо-

вані люди.

— Мені треба йти! — різко сказав він. Професор припіднявся.

— Я відповів на всі твої запитання. Тепер твоя черга. Георгій не мав сили опиратися. Слабкий голос тримав

його у тенетах.

— Що таке свобода?

Перше, що спало Георгію на думку, — це марксове «усвідомлена необхідність». Однак це б прозвучало надто смішно в нинішній ситуації.

— Не знаю... — сказав він після певної паузи. — Ти відчуваєш себе вільним?

— Не знаю...

— Що треба зробити, щоб людина почувалася вільною? Георгій мовчав. Він відчував, що програв цей словесний поєдинок. А мав би виграти. Він повинен був, це його моральний обов'язок... Він мусив переконати їх, запобігти можливим нещастям.

Він обдумував, як правильно повести дискусію далі. Тим часом Професор звернувся до нього з проханням:

— Георгію, ми тебе просимо особисто взятися за оборону в суді нашого колеги, який потрапив туди зі своєї дурості на акції «Голий король». Чув про таку? Його треба витягти з в'язниці. Візьмешся?

«Тільки цього не вистачало!» — подумки закричав Георгій. Але вголос цілком несподівано для себе погодився:

— Візьмуся! Я дам хорошого адвоката. «Він мене що — загіпнотизував?»

Георгій безпорадно обернувся. За його спиною стояла Євдокія. Вона привітно посміхалася. Йому стало легше.

— Розслабся, — сказала вона.— Це класні хлопці! «Нічого собі «класні»! Убивці, терористи, злочинці...» — Вони — не злочинці. Вони — патріоти, — усміхалася Євдокія.

— Убивати — це не злочин?

Єва була готова до цього запитання.

— Робін Гуд був злочинцем? Кармелюк — теж? А Довбуш? Де-юре — так, а де-факто — ні. Цікаво, чи були вони патріотами? Так? Ні? Чому ж тоді історія саме з них робить героїв? Чому історія мовчить про тих, хто став їхніми жертвами?

— Сьогодні інший час... — невпевнено сказав Георгій. — Ми маємо свою, незалежну правову державу...

Він це сказав і почервонів. Напевно, слово «правову» не слід було вживати у цьому товаристві. Він підняв очі і подивився на Професора. «Так і є. Ляпнув дурницю! Треба якось зам'яти цю незручність».

— Звичайно, в нашій державі багато недоліків... Адже це тільки початок... Перехідний період... Свого роду НЕП... Немає досвіду... І бізнес, і політика ще безграмотні. Але ми вчимося. Зрештою, прийдуть нові люди до влади... Кращі...

— І ти віриш, що вони змінять щось?

— Вірю, — сказав Георгій, проте надто вже невпевнено. Треба було сказати це переконливіше.

— Ти помиляєшся. Як не крути, однак будь-яка держава є інститутом, який обмежує людську свободу.

— Без неї не може бути порядку...