Георгій оговтався, коли стукнули вхідні двері. Євдокія пішла геть.

До нього поступово поверталася пам'ять і самовладання. Він подивився на себе в дзеркало і вжахнувся: «Що я наробив? Що зі мною було?»

Якби Георгій сказав комусь, що його могло засліпити це безумство, йому б ніхто не повірив. Він сам собі не вірив. Як це могло трапитися? Він ненавидів насильство. У будь-якій формі. І сам...

«Що це зі мною? Що я роблю? Невже я не в змозі контролювати себе?»

Георгій підійшов до бару, налив собі віскі й залпом випив. Напруження не спадало. Він повторив дозу. По тілу прокотилася тепла хвиля, однак у грудях не відпускало.

Подзвонив телефон, він кинувся до трубки. Дзвонила Ірина Марківна.

— Георгію Андрійовичу, ви вже знаєте?

— Так, знаю.

— І що ви на це скажете?

— Нічого.

Ірина Марківна посміхалася. Це відчувалося. Георгій затіяв в офісі ремонт. Він знав, що зараз не слід цього робити. Адже нових клієнтів і, відповідно, надходжень на рахунок не прибуло... Але після всього, що відбулося, у нього стався шалений приплив сил і впевненості в успіхові. Ніяких гарантій не існувало, але спрацьовувала інтуїція. Часом він намагався в собі пробудити жаль і докори сумління щодо Антипова. Однак вони не пробуджувалися! Георгій знав, що це погано, однак у голові крутилося: «Катюзі — по заслузі...» Георгій знав, що принцип «око — за око» не повинен діяти в сьогоднішньому цивілізованому суспільстві, однак внутрішній голос його питав: «Це українське суспільство ти називаєш цивілізованим?!» Він намагавс/ тішити себе думкою про те, що вбивство Антипова — це справа рук не націонал-анархістів... Хоча часом хотілося, щоб це зробили саме вони... Дуже хотілося помсти...

Георгій провів збори колективу, на яких повідомив, що все повертається на «круги своя». Тих, хто після всіх перипетій все-таки вирішить лишитися в фірмі, він просить зачекати місяців два-три із зарплатою, поки він розкрутиться і знову стане на ноги. Георгій був переконаний: лишаться всі. Він завжди ставився до підбору кадрів, як до особистої справи. І він цінував своїх співробітників: не ображав зарплатою, не утискав їхньої професійної свободи. Тепер настала та пора, коли мало з'ясуватися: чи правильно він працював з людьми, чи правильною була його дотеперішня кадрова політика. Усе свідчило про те, що він не помилився в людях. Його окрилював той факт, що він виявився мудрим керівником.

Феміда у Шиньйоні просто сяяла. Здається, вона створена Богом, аби карати зло у будь-який спосіб. Це її надихало. Льошка-маніяк був дещо несхожий на себе. Георгій не знав що саме змінилося в ньому: здається, білі очі потемніли. Вовка підстригся і став подібним до респектабельного адвоката. Насправді, він давно ним був, тільки розпатлане волосся і відірвані ґудзики дещо псували його імідж. І Ірина Марківна теж змінилася. Здається, напад не пройшов для неї безслідно. В її очах з'явився вираз на зразок фрази «Мені самотньо, але я нікому не можу про це сказати».

З курорту повернулася Таміла — свіжа й щаслива: Вітя Дяченко — той, що охороняв її в Єгипті, — запропонував їй вийти за нього заміж, і вона прийняла пропозицію. Урочисто відправили Ірину Марківну на той самий курорт. Від охоронця вона відмовилася, однак пожартувала, мовляв, сподівається на те, що повернеться після відпустки з аналогічною новиною.

Поступово ситуація прояснювалася. Усі були щасливі від того, що все буде по-старому.

З'явилися перші ластівки — провісники майбутнього благополуччя. В один день було укладено п'ять угод. Георгієва інтуїція не підвела. Він улаштував співробітникам пікнік на Десні. Наче й не багато було випивки, однак усі захмеліли, потім насміялись, потім наплакались, потім обнялись, потім скупалися в Десні і, зрештою, знесилені і щасливі, роз'їхалися по домівках.

Отже, на роботі все налагоджувалося. А ось в особистому житті... Георгій кілька разів набирав номер Євдокії — і безрезультатно. Ніхто не підходив до телефону. Та навіть якби вона взяла трубку і сказала своє строге «Алло!», він би розгубився, не знаючи, як почати розмову.

Лишався майже тиждень путівки в санаторії «Парламентський». Георгій вирішив добути свій термін на морі (тепер невідомо, коли він зможе дозволити собі відпустку), тим паче, що в санаторії лишилися його речі.

Українці — народ, що уникає прямої дії. Цього їх навчило Дике поле. У Дикому полі виживає не той, хто йде в лобову, а той, хто маневрує. Родзинкою української політичної традиції є маневр а-ля дике поле, який полягає у вмінні ввести ворога в оману і несподівано поцілити його у найвразливіше місце. Мистецтво української хитрості, класиком якого в новітні часи став Леонід Кравчук, відоме здавна. Його блискуче продемонстрував ще Богдан Хмельницький у конфлікті з Барабашем, запросивши його до себе на забаву, напоївши його до нестями й хитрістю виманивши знаки влади. Чудово володів цим мистецтвом Мазепа. Росіяни ненавидять українців за синдром Дикого поля. Ну й нехай. Українцям теж є за що ненавидіти росіян. Ненависть — це найприродніше почуття сусіда до сусіда. Ненависті між віддаленими народами не буває. Ворогують сусіди. Бо їм є що ділити. Однак за ненавистю приховується щось іще: приреченість жити разом. Людина може поміняти собі сусіда, змінивши місце проживання. Народ, принаймні в новітні часи, не може дозволити собі такої розкоші. Тож доводиться, ненавидячи, миритися...

Марина відразу помітила в Георгієві якісь зміни. Вона увесь час провокувала його на відвертість, проте він уникав її. У нього не було ніякого бажання, щоб хтось зараз копирсався у його душі. Він хотів побути сам. Нарешті Марина вгамувалася, залишила його у спокої. Георгію полегшало, проте ненадовго. Нутром він відчував: тільки Марина йому зможе зарадити. Липинський змінив свою тактику: почав крутитися біля Ільчишинів. Однак цього разу Марина уникала його.

Якось Георгію таки вдалося застати Марину одну. Був гарний морський вечір, тихий і зоряний. Марина на набережній під більярдною терпляче чекала, поки Ігор закінчить свою партію з Жулинським.

У неї був доволі благодушний настрій. Вона навіть посміхнулася, коли Георгій присів біля неї на лавку. Вони розговорилися. Згадали студентські роки. Липинський побачив у Марининому волоссі сивину. Чомусь їхнє покоління виглядає старшим своїх років: Борис Бородач, Діма Білоцерківський, він, Георгій.

Нарешті Георгій визрів для фрази, до якої довго готувався:

— Я зараз скажу тобі одну річ, тільки обіцяй, що спокійно це сприймеш.

— Обіцяю.

— Тобі Єва нічого не розповідала?

— Ні. Вона забрала свого малого і зникла. А що в тебе? Ти бачив на себе пасквіль у новинах першого національного?

— Мене це вже не цікавить...

— А що тебе цікавить?

Георгій зам'явся. Марина чекала, ні про що його не запитуючи. Нарешті він зважився:

— У нас з Євдокією... У нас сталися проблеми в сексуальному плані...

Почувши це, Марина підхопилася з лавки, перелякано на нього подивилася і намірилася втікати.

— Знаєш, Георгію, краще не будемо про це говорити, — відкараскувалася вона від нього. — Бо ти пізніше пожалкуєш про те, що розповів мені під гарячу руку про свої слабкості. Я не хочу через твої проблеми з Євою втрачати тебе як друга. Тим більше — ти не той чоловік, який пробачить комусь, навіть мені, знання деталей з твого інтимного життя.

Вона рушила енергійним кроком до входу в більярдну.

— Почекай! — намагався зупинити її Георгій. — Я вже думав про це... Я теж раніше не хотів зізнаватися... Я сам собі боявся про це сказати, не те що — тобі! Але так треба. Я без тебе не справлюся.

Марина замахала руками:

— Ні! Ні! І ще раз ні! Я не хочу нічого слухати! Розбирайтеся самі!

Георгій схопив її за руку, щоб зупинити, і злякався своєї ж агресії. Марина скривилася від болю:

— Що з тобою? Ти що?

Георгій говорив їй прямо в обличчя, прямо в перелякані очі:

— Ти мені повинна сказати: я божевільний чи ні? Марина відштовхнула його: