«Усе тільки починається, — говорив собі він. — Далі буде, панове».

Георгій та Євдокія приживалися. Це було нелегкою справою. Ледь загоїлася рана від конфлікту. Чоловік і жінка не поверталися до дражливої теми, намагаючись жити звичайним земним життям.

Узагалі їм було цікаво разом, хоча вони частенько й сперечалися.

Липинський — старий український сноб — любив слухати італійську оперу на всю гучність музичного центру. Євдокія тихо страждала. Понад усе вона любила тишу. Єва була ревною віруючою — Георгія це дратувало. Він любив кидати гроші на вітер — вона це засуджувала. Єва любила пасивний відпочинок: у ліжку з книжкою і горнятком чаю, він у вихідні грав у теніс і гольф. Липинський любив рибу, вона — м'ясо. Він був у всьому дипломатом — Євдокія тяжіла до радикалізму.

Георгія завжди цікавило, що його жінки носять у своїх сумочках. Іще малим він любив порпатися в маминій торбі. Він передусім шукав там щось смачненьке: може, якась цукерочка завалялася. Пізніше Георгій «увійшов у смак»: він любив запах маминої сумки, що пахла розсипаною колись пудрою, маминими парфумами і ключами. У кишеньці лежала білосніжна мережана хусточка, в іншій — маленький потертий гаманець і записна книжечка. А ще там була книжечка з талонами на трамвай. А ще — календарик. Ні, календарик лежав у кишеньці записної книжечки. Однак головне: в ту сумочку мама завжди клала якийсь сюрприз для сина — щоразу інший. Це міг бути паперовий кульочок, загорнений у вигляді конуса, зі ста грамами «Білочки» фабрики імені Карла Маркса, або металева коробочка з монпансьє, або пахучий мандарин, або кислючий лимон. Усе це в часи Георгієвого дитинства було страшним «дефіцитом» і від того таким жаданим.

Оця любов чи цікавість до жіночих сумочок лишилася в Липинського на все життя. Він любив провокувати ситуацію, при якій жінці доводилося вивалювати вміст своєї сумочки, аби знайти якусь річ. Найчастіше він розігрував спектакль про загублений ключ і насолоджувався спогляданням вивернутої торби, бо це давало вичерпну характеристику його обраниці. Так, його пасія зі Львова, яка навчила його готувати фантастичні деруни, носила в своїй сумочці всяку всячину: прокладки, жуйку «Дірол», косметику, парфуми, записник, гаманець, ручки, мобільний телефон, щітку для волосся, таблетки — тобто все те, що й інша жінка її достатку, однак серед тієї всякої всячини була одна річ, не притаманна іншим сумочкам: зошит у товстій обкладинці, на вигляд, щоденник. Той щоденник пізніше виявився вмістилищем різних інтимних подробиць їхнього спільного життя, і ним ображена після розлуки львів'янка намагалася шантажувати Георгія. Аліса, окрім перелічених вище речей, носила великий манікюрний набір: вона займалася своїми нігтями завжди, щойно випадала вільна хвилинка. Було колись у Георгія одне неформальне дівчисько, яке мало зовсім інший вміст свого студентського рюкзачка: конспекти, плеєр з навушниками, жуйку, шоколадку, м'якого хутряного ведмедика, два пакетики презервативів і... Коли Георгій це побачив, він одразу ж покинув дівчисько: там був шприц. А вчителька української мови носила у своєму портфелі пачку учнівських зошитів із творами на тему «Морально-етичні мотиви у творах Тараса Шевченка» чи ще щось на кшталт такого, а також журнал для чоловіків і про чоловіків «Мен'с хелс».

Коли Георгій примусив Євдокію «пошукати добре ключі у своїй сумочці», вона на це холодно сказала:

— Тут їх нема. Можеш сам перевірити.

При цьому вона вжикнула «блискавкою» сумочки і розкрила її перед Георгієм. Там був ідеальний порядок: все розкладене по кишеньках: гаманець, бездоганно загострений олівець, пачка сигарет і...

— Це запальничка... — заспокоїла його Євдокія, коли він побачив там маленький блискучий пістолетик.

Георгій не здивувався б, коли б побачив у її сумочці справжню зброю. Бо його Єва — це була небезпечна і водночас дуже сексуальна жінка, він її хотів і боявся водночас. Він намагався не давити на Євдокію, хоча це не завжди йому вдавалося. Часом його мучили підозри, що вона все ще зустрічається зі «своїми». Але спостерігаючи за нею, розумів, що вона виконує дану йому обіцянку.

Разом з тим у ньому загрозливо наростало бажання ще раз зустрітися з націонал-анархістами і подивитися на них новим поглядом, більш серйозним і уважним. Тож одного разу він зважився і запропонував Євдокії «розвіятися» і провідати своїх «аміків». Вона чіпко вхопилася за його пропозицію і стала обдзвонювати «своїх».

Вони зустрілися на Тарасівській. Георгій переконався, що Євдокія справді не зустрічалася з ними без його відома.

Чоловіки дуже скучили за нею: на їхніх суворих обличчях сяяли щирі посмішки.

Євдокія повідомила, що Георгій сам висловив бажання зустрітися з ними. Виявляється, вона його розкусила «з усіма потрохами», а він, дурний, ламав комедію, що, мовляв, тільки хоче зробити Євдокії приємне. Чоловіки повірили її словам, і їхні очі загорілися. Липинський знав, чому Єва так сказала: вона вела тонку гру, з'єднуючи його і націонал-анархізм докупи.

— Ну що, хлопці, як тут у вас справи? — спитала вона бадьоро. У неї був піднесений настрій. Георгію навіть стало ніяково, що він забороняв їй спілкуватися зі своїми однодумцями.

— Усе за планом, — сказав Аміко.

«Що за план?» — подумки перелякався Георгій.

Чоловіки збентежено впритул подивилися на Липинсь-кого. В їхніх очах стояв знак запитання. Здається, вони ще не наважувалися говорити відверто при ньому.

Запала мовчанка. її порушила Євдокія коротким запитанням:

— Коли?

— Завтра, — відповів Аміко.

Георгій здригнувся. Він подивився на Євдокію, а вона очікувально дивилася на Діда. Той, у свою чергу, дивився на неї або крізь неї немигаючим Ісусівським поглядом. Липинський шкірою відчув якусь загрозу.

Атмосферу вчасно розрядив Студент, розповідаючи про свої враження від перебування на обох акціях непокори — 16 вересня і 12 жовтня. Агресивна бабця у капел.ошку і з комсомольським значком на кофтині задиралася до одного жовтодзьобого міліціонера, намагаючись його спровокувати на грубість. Однак той стояв, як і належить справжньому міліціонеру, — як стовп. Бабулька мало не плакала з розпачу. А потім підійшла до нього і вдарила спересердя носаком своїх червоних черевичок міліціонера по гомілці, аж той зігнувся. Розсерджена бабулька пішла геть, а хлопець у формі довго дивився їй услід здивованим поглядом.

Студент був красивим. Його краса була чиста і незаймана, майже ангельська. Він мав чорне хвилясте волосся і бездоганно білу шкіру. Коли він посміхався, всіх охоплювало якесь дивне відчуття легкості й щастя. Георгію здавалося дивним, що цей красень вірить в ідею вбивства як священного обов'язку, як божого покликання. Георгій міг побитися об заклад, що він — поет. Він був одягнутий у тонкий старомодний светр з коміром під шию, із закороткими рукавами, з яких виглядали довгі білі руки.

Георгій раніше не приглядався до Студента, можливо, тому, що той ніколи не привертав його уваги. Він майже завжди мовчав, лише час од часу вставляв у розмову слівце, а частіше якусь риму. Сьогодні він був якийсь натхненний.

«Молодий Браницький. Два століття тому хотіли убити його предка, що стояв на верхівці ієрархічної піраміди, а нині він готовий до ритуального вбивства нащадка убивці його предка, помінявшись із ним місцями в ієрархії. Цікава штука — історія».

Професор погано себе почував. Його морозило. Він кутався в картатий плед, біль перекосив його обличчя. Був мовчазний і пасивний до всього, що відбувалося. Чи справді він може бути нащадком козацького літописця Самійла Величка? Худорлявий, вольовий, інтелектуальний, з потужною силою волі... Цілком.

— Помолімося, — несподівано запропонував Розстригай. Липинський насторожився: чого це раптом? Сьогодні

звичайний день. Та й не сталося нічого, може... Може, має статися? Георгій здригнувся.

— ... Пресвятая Покрово, покрий нас своїм омофором... Убережи нас від куль, від чужого ока, від зрадників, від наглих випадковостей... Дай, Боже, нам сили у нашій святій справі. Дай, Боже, довгі щасливі літа нашій Україні...