Тому на вішаку моїх проблем опинилися і квіти, і Троль. Другу проблему я вирішила дуже швидко, забравши Троля до квартири батьків. Він вигулявся, вкрав з таці мою канапку з шинкою, виплюнув огірок і, схоже, взагалі почувався напрочуд добре, бо лежав на килимі й захоплено попискував, гризучи ніжку фотеля. А коли вона йому набридала – брався за китиці ковдри, що знесилено звисала до самої підлоги. Втомлена ковдра сірого кольору. Я його не сварила і не виховувала, бо це був не мій собака. Хоча мені хотілося смикнути його за хвоста. Але – ні. Призвичаїшся сварити братових псів, потім будеш шпиняти його дітей.

На те, що дзвонить телефон, я не звернула жодної уваги. Зрештою, поливати квіти я обіцяла. А відповідати на телефонні дзвінки – ні. А потім прийшов гер Олаф Кох. Я відразу його впізнала, щойно він забухикав у домофон. Олаф Кох ніколи не палив цигарок (принаймні я того не бачила, Манфред також), але кожну свою фразу (навіть вітання) він розпочинав, попередньо роздерши горлянку кашлем. Чимось це нагадувало оперного співака, хоча я розумію, що це дивна асоціація. Довелося йому відчинити. Це наш родинний Повірений. У нашій родині не заведено тримати повірених на ґанку. Не знаю, хто започаткував цю традицію, але всі її дотримувалися. Крім того, він так просто не піде. Якщо вже доповз до нас. Берлін – місто великих відстаней.

Для Олафа Коха (варто сказати, що зазвичай він попереджував про те, що зайде, тому його візит був для мене несподіваним) мати готувала велике горнятко кави зі знежиреним молоком та обов’язкові солодощі з вишнями на білому блюдці. Батько навчався з ним в університеті і завжди каже про нього, що Олаф ніколи не прагнув серйозної правничої слави та кар’єри. «Все життя він працює повіреним, і мені здається, що я залишаюся найповажнішим з його клієнтів». Коли я була маленькою, то думала, що у правничій ієрархії повірені посідають місця двірників. І дивувалася. А з приводу того, що Олаф Кох не вбивався за посаду федерального судді (батько ж вбивався, ще і як!), я думала: з таким прізвищем важко бути амбітним, все одно ти будеш програвати сумнозвісній паличці.

Отже, Олаф Кох увійшов до батьківської вітальні. Він розглядав мене з невпевненістю та недовірою. В його паперах щодо нашої родини було записано наступне: родина фон Вайхен. Йохан фон Вайхен, 1940 р. н., його честь федеральний суддя; Агнес фон Вайхен (у дівоцтві – Барт), 1951 р. н., дизайнерка. Діти: Манфред (1974 р. н.) та Марта (1976 р. н.) фон Вайхен. У його свідомості я як була, так і залишаюся дитиною фон Вайхен. І він повірити не міг у те, що в дитини може бути сиве волосся (в мене рання сивина, спадок по материнській лінії). Свою сивину я не зафарбовую, мені подобається мати вигляд жінки, за сивиною якої вгадується насичене минуле.

Олафом Кохом Манфред фон Вайхен не читався як – Манфред фон Вайхен, 1974 р. н., архітектор; Марта фон Вайхен не читалася як – Марта фон Вайхен, 1976 р. н., доктор права, викладач. Так, хтось мав наслідувати батька. Манфреду пощастило, в дитинстві він продемонстрував (і не втомлювався демонструвати повсякчас) яскравий талант. Варто сказати, що завдяки своєму виявленому в дитинстві таланту все життя Манфред заощаджує на подарунках. У моїй хаті є коридор Манфреда, що веде до їдальні. На полицях стоять зроблені та подаровані ним скульптури та макети, на стінах – його ж картини, біля арки, що є входом, стоїть такса-споруда, там я оселила кілька пар капців, сухі очеретини, вологі серветки та вазочку з горішками – такса-споруда є багаторівневою. Моделлю відпрацював Троль.

Мене ж у дитинстві цікавили міжстатеві взаємини, права сексуальних меншин, олімпійська символіка, Міккі Маус, Друга світова війна, а також історія в цілому. Не знаю, що саме з цього переліку переконало батьків в тому, що я здібна до юриспруденції, особисто я ставлю на пройдисвіта Міккі. Я не працюю суддею, не працюю адвокатом або прокурором. Я викладаю в університеті. І моя робота мені подобається. Хоча адвокатську ліцензію я маю, можна сказати, що це мій подарунок батькові.

Своїх дітей у пана Коха не було. Але він визначився, як потрібно з ними спілкуватися. Він показував пальцями «козу-дерезу», а також робив «піп», натискаючи на носа. І посміхався нервовою посмішкою, що припинила викликáти в мене сльози, коли мені виповнилося шість років. До того ж, угледівши посмішку пана Коха, я починала відчайдушно верещати. А мати повсякчас вибачалася за мене. Манфред посмішки Коха не боявся, він займався тим, що малював його портрет. За роки дитинства мій брат створив п’ятдесят портретів нашого повіреного. Якось батько вирішив подарувати «милому Олафу» ці портрети. Але мати заборонила. Насправді, я розумію її мотиви. На портретах усміхнений Олаф Кох у своєму традиційному крислатому капелюсі був подібний до кіношного образу маніяка. Хоча я маю певні сумніви щодо того, що пан Кох упізнав би на них себе. Де ці портрети зараз – я не знаю. Можливо, мати їх зберігає, щоб лякати ними своїх майбутніх онуків.

Дружина пана Коха – Агата Райс залишилася на своєму британському дівочому прізвищі. Вона була «серйозним науковцем», досліджувала дахи Стокгольма, вираховуючи ті, де теоретично та практично міг перебувати Карлсон. Дахи столиці Швеції вона знала набагато краще, ніж тіло свого чоловіка, про що неодноразово безсоромно говорила моїй матері, не звертаючи уваги на Манфреда, який її малював, і на мене. Завдяки Агаті Райс Манфред навчився чудово вимальовувати жіночі ноги з будь-якого ракурсу.

Крім того, я знаю, що одного разу (можливо, були ще спроби, достеменно знаю тільки про цей випадок) Агата запропонувала моїй матері амур де труа. Я не знаю, як відреагувала на це Агнес фон Вайхен, бо мати помітила мою присутність та відправила до дитячої. Наразі мені залишається лишень здогадуватися: було в них щось чи ні. Підслуховувати під дверима я не наважилася. Втім, ставлю на останнє, зважаючи на власницькі інстинкти моєї матері. Звичайно, це могло полестити амбіціям мого батька. Але для його амбіцій усвідомлення того, що його хоче пані Райс, було достатньо і не потребувало практичного підтвердження.

«Марто, Марто. А де пан суддя?» – запитав у мене Олаф Кох, весь час намагаючись струсити з себе Троля, котрий збагнув, що повірений є цікавішим за ніжку фотеля та китиці ковдри. Кох не помітив, як автоматично зробив у мій бік «козу-дерезу», я давно на це не реагувала. «Батьки в Баварії. Поїхали підтримати Манфреда». – «Так. Тобто їх немає?» – «Вони як Бог, – зауважила я. – Завжди з нами, навіть якщо не поруч». – «Як Бог», – повторив пан Кох. Я помітила, що він приніс дещо квадратне у великому пакунку. Троль також це помітив і почав обнюхувати. «Зробити вам каву?» – запропонувала я. В Коха був безпорадний вигляд. «Так, якщо можна», – відповів він. І додав зовсім загадково: «Вже доведеться». Наче гидотнішої кави, ніж та, що можу зварити я, він ніколи не пив.

Коли я повернулася з кавою, Олаф Кох разом з Тролем розмістилися у фотелі. «Зігнати?» – запитала я. Кох дивився на горнятко з кавою. Я зрозуміла, що зараз він намагається пов’язати дієслово «зігнати» з напоєм. Тоді я поставила каву на стіл, підсунула його ближче до фотеля, а Троля взяла на руки. Троль вивернув вуха. Не знаю, що це в нього означало: він або радів, або сердився. Троль не дуже щедрий на емоції, для нормального спілкування та розуміння йому цілком вистачає цих двох. Можливо, і мені варто спробувати? Кох подивився собі на коліна так, наче в нього щось відтяли. «Олафе (років три тому він запропонував, щоб ми з Манфредом зверталися до нього на ім’я), щось трапилося?» Троль, мабуть, вирішив, що десь поруч озеро, бо почав бовтати лапками в повітрі, наче збирався зробити заплив.

«Я не міг з ними зв’язатися відучора». Я знизала плечима, бо не настільки сумую за родиною, щоб телефонувати їм щодня. Олаф подумав, що я не зрозуміла, про кого йдеться. «Я маю на увазі твоїх батьків». – «У них насичені дні. Манфред, мабуть, вимкнув телефон. Не думаю, що він хоче, щоб час від часу телефонувала Брігіта та повідомляла йому, яка сукня на Амалії, з ким вона танцює і хто намагається її звабити, чи нормального вигляду священик і якими квітами прикрашено залу. Батько зараз у відпустці, не здивуюся, якщо він не взяв мобільний. А мати хотіла навідатися до кузини, якщо вони вже опинилися у Баварії, тому її потребу контролювати та спілкуватися задовольняє «маленька Розамунда» та три її доньки».