«Це ще мені нафіга? Ти з німецької церкви?» Я не знала про існування німецьких церков у Франції і не знала, чим вони можуть відрізнятися від французьких, хіба що хрести пофарбовані в наші національні кольори. Французьку я знала дуже погано, ледь розуміла, що вона каже. «А англійською?» – не могла вгамуватися я. «Блін. Тобі чого?» – вона перейшла на англійську! «Я – сестра Боно. Ви знаєте Боно?» Вона гмикнула. «Ми живемо разом. Він ніколи не говорив, що в нього є сестра. Ти хто така, дівко?» Я розгубилася. Боно, котрий виглядав як фам-фаталь та Че Гевара і носив цей завузький чорний одяг, виявляється, не був геєм.

Шок полягає не в тому, що хтось з твоїх родичів має іншу орієнтацію, справжній шок полягає в тому, коли твій родич виходить за межі твого сприйняття його. «Я – сестра, двоюрідна. Навіщо мені брехати?» – «Ти себе так щоразу заспокоюєш, коли брешеш?» – «Навіщо мені брехати?» – «Звідкіля я знаю? Можливо, ти від цього кінчаєш. Та припини цю маячню, хочеш, щоб сприймалася твоя брехня, – тренуй фантазію. В мене нині гарній настрій, ану спробуй щось ще?» – «Ельзе, Манфред, Марта, Агнес, вам про щось кажуть ці імена?» – «Шифруєш ім’я Емма? Вже набагато цікавіше!» – «Блін, ні». Вона мене дістала, я перейшла на сленг. «Ти взагалі в курсі, що Боно – німець?» – «Це його біологічне походження, а не справжнє». – «Тобто?» – «Ну, тобто не той батько, хто трахав матір, а той, хто виховав дитину. Боно виховали французи, ясно?»

Невідомо, кому пощастило більше, Боно чи Мауглі, хотілося пожартувати мені, тоді б він писав «ввуууууу», а не «ква-ква» на листівках – але ж я не Манфред, щоб жартувати на тему націй та релігій. Уголос. «Мені треба поговорити з Боно, він удома?» – «Ні, кицю-сестрицю, він у клубешнику». – «В нього вечірка?» – «В нас щодня вечірка, це – наш клуб, ми його тиждень тому придбали. Найкрутіший! Гарні родичі, нічого не знаєте про його життя. Я ж кажу, біологічний мотлох». Власне, на цьому варто було б покласти край цій дивовижній розмові, але мені був потрібен бісів Боно. «Якщо тобі кортить мене вилаяти – не стидайся, давай». – «Сто років ти мені снилася, аж поки на землю не спустилася. Ти за кого себе маєш? Слухай, от ми живемо вже рік, і ніхто з вас ніколи не телефонував, не писав, не приїздив у гості. Ви дали мені можливість думати про вас як про люблячу Боно родину, га?» Такої можливості ми їй не дали. «Ну, знаєш, зате тобі не треба нас любити». – «А може, я цього прагну?» Я не люблю екзистенційних бесід навіть з батьком, не кажучи про незнайомих людей. Зрештою, я не Ісус Христос, щоб витримувати стільки любовних прагнень.

«Справа в тому, що мені потрібний лист від нашого з Боно діда. Мені здається, що Боно його прихопив з собою. Бо всі листи були в його матері, а зараз один зник». – «Блін, я так і знала. Якщо хтось із вас і зателефонує, то як поліція. Що, більше нема на кого звернути? Немає в Боно ніяких листів. Чого б йому писав той дід, якщо більше ніхто з вашого кубла не писав?» – «Дід писав нашій бабці, це – старий лист, з минулого сторіччя». – «Ми з Боно – люди майбутнього, нам нецікаво жити минулим. Нема в нього жодних листів». Я вирішила, що слід прощатися. «Гаразд. Бувай. Перекажи, будь-ласка, Боно, що я телефонувала, хай мені задзвонить, треба з’ясувати, де може бути цей лист». – «Блін. А тобі навіть не цікаво, як мене звуть?» – «Цікаво, я саме хотіла обрати ім’я для одного вилупка, та й нічого, що буде жіноче, кажи!»

«О! А в тебе є зуби. Я вже подумала, що ти яснами і тільки ангельське мило жуєш, ти ба!» Я засміялася. Вона також.

«Я – Кармела. Ромка, до речі. Можу перетворити тебе на щось неприємне». – «Для цього ти маєш знати, що для мене є неприємним. Я – Марта». – «Бувай, Марто. Я все йому перекажу. Але реально, в нього ніколи нічого не затримується, навіть якщо цей лист був у Боно, він уже точно не в нього. Він нічого не може втримати в руках, навіть музику, вона висковзує з-під його пальців, гуляти, чіплятися до інших, а до нього ніколи не повертається». – «Не може нічого втримати в руках, а ти не боїшся, що він випустить тебе?» – «Не боюся. Бо це я його тримаю. А я ніколи нічого не гублю. Навіть сіяти квіти не люблю, бо це – віддавати, краще чужі вкраду. І горобців не годую, і вони вкрадуть. Ми ж бо справжні роми!» Вона ще раз засміялася.

І я поклала слухавку. Я не знала, чи був лист у Боно, чи його в кузена не було, але він мене здивував. Цікаво, Манфред у курсі про Кармелу? Дзвоник заверещав як немовля, котрому не дають їсти. Так тиснути на нього могла тільки одна людина – Ханне. Це була вона, довгонога цицьконосиця, засмагла та гарна. Вона кинулася на мене як сагова вампірка. «Привіт!»

Коли Ханне обнімалася, я завжди думала про те, що так, як зараз я, мабуть, міг би почуватися Дон Кіхот, якби вітряки почали обмацувати його. В Ханне не було нічого м’якого, я щоразу непокоїлася, що вона наставить мені синців палкими обіймами. «Яка ж ти засмагла!» – «Яка ти бліда. Ти взагалі вилазиш назовні? От що ти робиш вдома?» – «Якби мене не було вдома, хто б тобі відчинив? До речі, ти що, з речами?» – «Ага». – «До ванни хочеш?» – «Більше хочу печива або пива, що в тебе є?» – «Вода та хліб. Може, трохи вина». – «В тебе завжди почуваєшся або як у буцегарні, або як у гостях у Христа».

Як завжди я закотила очі. Як я люблю Ханне, вона моя власна озвучка! Все, що я варю в голові та про що я думаю, Ханне вивертає з усіх баняків та промовляє вголос. «Я піду щось тобі приготую, а ти краще прийми душ». – «Ти така наполеглива, якби я знала тебе гірше, могла б вирішити, що ти хочеш мене звабити, але, на жаль, це не так, ти просто схибнулася на чистоті. Ок, піду. О, а що то?»

Ханне ніколи не дочікувалася відповіді, коли можна було підбігти та схопити річ, що її цікавила. Цього разу це були дідові речі, малюнки та листи. «Дай сюди!» Я так і знала, що єдиною людиною, яка натягне хасидського капелюха на голову, буде Ханне. В нас так завжди було, я хотіла зробити, але зупинялася, а Ханне хотіла та робила, а потім вибачалася – в кращому випадку. Манфред казав, що в Ханне запаралелені дії та думки, як у тварини. Козел.

«Де ти це взяла?» Я зрозуміла, що маю негайно їй дещо пояснити, тому розповіла про діда, сухо і коротко. «І що ти думаєш?» – запитала я згодом. «Я ще більше хочу їсти, якщо твоя ласка. І випити. Боже мій, ну чому це трапилося не зі мною? Втім, мені зараз не можна витримувати стреси». – «Це чому?» – «Я тобі писала, що приїду не сама?» – «Ти мене поінформувала. Я подумала, що в тебе хтось з’явився». – «Власне, так воно і є. Тільки не в мене, а в мені».

Ханне дивилася на мене своїми сутінковими очима і більше нічого не говорила. А я гальмувала. Ні, я відразу збагнула, що вона може мати на увазі, але просто не могла в це взяти і повірити. «Ти вагітна?» – «Так! Ти за мене рада? Слухай, принеси хоча б яблуко. Хоча краще щось суттєвіше, бо від яблук у мене кумкає в животі». Я присіла. «Слухай, я щось не розумію, але коли ти встигла?» – «В Туреччині, де б ще?» – «Тобто він у тебе від турка?» – «Ну, я не дуже впевнена. Або від турка, або він англійця. Але знаєш, тітка, що мене оглядала, сказала, якщо від турка, то в малого щось буде синеньке, я от тільки не пам’ятаю, що саме – синці, анус чи пуп». – «Синій анус? Що ти верзеш?» – «Та певне, що не анус, може ямка на сідничках, я не пам’ятаю, але щось має бути синє, вона сама туркеня, заміжня за шведом, їй краще знати, що де буває синім у малюка з азіатською кров’ю від народження. Може, треба на щось натиснути – і воно синіє». – «Ханне, це дитина, а не мертвяк! Що в неї має синіти від доторку?»

Я приголомшено мовчала. Ханне запропонувала торкнутися її живота. Я дуже не любила тактильності. І вона про це чудово знала, можливо, думала, що дитина має все змінити. «Я не хочу. Він ще інфузорний, я його не відчую». – «А тобі було б краще, якби він тебе пхнув або куснув? Хоча ні, щоб куснув, тобі треба торкнутися не черева, сподіваюся, в нього вистачить клепки прокладати свій шлях на волю головою, а не дупою. А ти запитувала маму, як ішов Манфред? Бо як звідси підеш – так і йтимеш. Слухай, чого ти так боїшся тіла? І свого, й чужого. В мене завжди було до тебе одне питання, а в дівоцтві ти взагалі мас…» – «Стоп! Досить. Слухай, я пішла тобі за їдлом. Так буде краще». – «І не забудь про пійло!»