Манфред із породи власників. У чашку чаю він завжди висипає ложку цукру, котрий потім не розмішує, бо не любить солодкий чай, і залишає ложку в чашці, навіть коли не збирається пити, щоб всі знали – це його. І не лізли. Не пили, не виливали. «І хто батько? Ти ж повинна знати». – «Звичайно. Один священик. Дуже порядний хлопець. Американський баптист». – «Ханне побралася з американським священиком?» Подив Манфреда був непідробним, якби він мені таке сказав про Ханне, я б також здивувалася. «Угу. Ти більше нічого не хочеш? Бо я хочу спати». Манфред схопив на руки Троля і пішов.

Я відкрила шафу, речі діда були на місці. Мені здалося, що Манфред викрав їх. Стало соромно, наче на мене вплинув не тільки абсент, але й манфредоненависництво Франца. А втім, подальші досліди засвідчили дві крадіжки – зникли сандвічі та пиво з холодильника. Коли я увімкнула телевізор, мене поглинув гомін стадіону, Манфред зжер усі мої сандвічі та пиво й перетворив мою квартиру на стадіон. Головне, щоб це не зробилося звичкою.

Я увімкнула скайп, Ханне була на місці. «Вмила ти сьогодні Манфреда, він влаштував засідку в мене вдома, щоб допитати, з ким ти злигалася. Блідий та нещасний. Май на увазі, для Манфреда ти – дружина американського баптиста. Де ти з ним здибалася, я думала, ваші шляхи давно не перетинаються?» – «Кхм, баптист – непогано. Тепер я буду осяйно до нього посміхатися, звати братом та благословляти хрестом. Щоб демонструвати вплив чоловіка, уявляю, як його це біситиме. Уяви, приходжу я на вечірку, і от наче й людей небагато, але трапляються такі розклади в компанії, що відчуваєш себе хвойдою. Був Манфред, Кріс, з яким я зустрічалася в студентські роки, і ще один бовдур, брат Юки, з яким у мене також кілька разів було. І всі на мене так дивляться, наче думають – о Боже, зараз вона запише нас у батьки». – «А вони знали один про одного? Ну тобто, що ти з ними спала?» – «Розумієш, не було нагоди в них про це запитати. Але завжди в ситуації, коли в компанії зустрічаються три твої колишні, відчуваєш, як кожний думає, біфштексом якого ступеня підсмаженості ти потрапляла до їхніх рук. Відчуття не з приємних. А що в тебе з обличчям, ти наче п’яна?»

«Баба Франца накачала мене Вагнером та абсентом, уже не знаю, що вплинуло на мене більше». – «Баба Франца?» – «Так. Її звати Ора. Вона вкладається спати відразу, як тільки ти всідаєшся у крісло, і вештається хатою напівгола». – «Та я взагалі думала, що він гей. І яка вона, гарна? Може, схожа на хлопця? Які в неї цицьки? Стегна вузькі?» – «Цицьки в неї точно є. Стегна вузькі, вона взагалі як сива очеретина. А стосовно вроди – важко сказати. Це не те слово, що її характеризує, розумієш, вона дуже характерна, можна сказати – незабутня та своєрідна, виглядає наче небіжчиця, в будь-якому разі, назвати її гарною або чарівливою не можна».

«Але перед тим як накачатися, ти поговорила з Францом про діда?» – «Обіцяв допомогти. Ну та нехай. Піду вкладатися, бо сил вже не маю. Па-па». – «Слухай, я тут подумала, якщо хочеш, я можу малого назвати дідовим ім’ям. Ну добре, бувай!» Зворушлива Ханне. Я вже вирішила вкладатися спати, забагато подій, як на мене. Мертвий дід, увійшовши в моє життя, вдвічі його подовжив. Але вирішила написати листа Боно. Раптом його полум’яна ромка нічого не розкаже про мій дзвінок. Я написала кілька рядків стосовно листа діда, зберегла лист у чернетках, бо в тексті бракувало сестринської турботи, а як її виявити, щоб це було доречно і не надто пізно, я не знала (з днем народження Боно вітати було зарано, запитувати, як він провів цей місяць, коли ти спокійно обходилася без інформації, як він провів 10 останніх місяців, було б свинством), тож я вирішила, що завтра я думатиму ясніше.

Ранок видався кволим. Так буває із природою, повітря наче завмирає, ніби Бог грається в свої ігри, сутність котрих розуміють тільки філософи, крім того, хибно. А щиро віруючі просто радіють кожному дню. Кава також повільно заварювалася, розкривалася, як квітка на кадрах уповільненої зйомки. Я залізла в свою пошту, щоб дописати листа Боно. Дивно, але в чернетках листа не було, в папці не чорнілася одиничка, що мала чорнітися відучора. Але лист там був. Позначений уже як прочитаний. Хто сюди міг залізти, Манфред, батько? Я б не змогла запитати у Манфреда, чи переглядає він моє листування. Батько одним поглядом виказав би презирство до мого запитання і ніколи не сказав би правди. Суддя ж бо не зобов’язаний говорити правду, він вимагає цього від інших.

Тому я дописала Боно, що радію, що познайомилася з його дівчиною і що рада за них, хотіла написати, що ми з Манфредом обов’язково до них завітаємо, потім вирішила не приплітати брата і надіслала листа.

Телефон висвітлив ім’я Катарини Фоль, домовласниці хати Дерека. Я всміхнулася, є люди, яких ти не дуже добре знаєш, але вони, як смішні історії та щасливі спогади, перетворюють твоє життя на щось хороше.

«Привіт, уже не спиш?» Я запевнила стареньку, що давно не сплю і навіть випила кави. «Слухай, мені тут Наташа розповіла про твого діда». Наташа, як Різдвяний Дух, – всюдисуща. «А я тобі розповідала про мою подружку Розку?» – «Це та, що померла минулого року?» – «Так, померла вона минулого року, але до того довго жила. В неї лишилася онука, Ліля, вона зараз вагітна і записує звукові оповідання про своїх бабусь». Я не розуміла, до чого Катарина хилить, тому не перебивала і не зупиняла її. «В неї три бабці, Лілія зараз в хоспісі, Роза та Маргарете померли, я ж тобі розповідала їхню історію, вони не рідні сестри, а жили, як рідні, під одним прізвищем. І прізвище це Лільчине, і походить воно з України. Хочеш – приходь до мене, я тобі поставлю послухати оповідання. В мене є аудіозапис».

Перед Катариною не можна було з’явитися вдягненою недбало. І тут я вперше збагнула, яким універсальним є жалобне вбрання. По-перше, мало хто наважиться його критикувати (хоча від Ханне і Катарини можна чекати чого завгодно), по-друге, воно личить майже всім. І я не була винятком.

Катарина довго на мене дивилася і сказала, що мені пасує чорне, бо я схудла. «Чорне стильно виглядає тільки на худих, тобі в цьому зараз дуже добре». Я подякувала і пройшла до вітальні.

«Тож про тебе піклується Наташа? Як це тобі?» Я знизала плечима, бо насправді в мене були дивні відчуття, я звично смикалася від думок про Наташу, бо відразу згадувала Дерека, і невідомо, хто з них більше спричиняв у мені ці посмикування. Але мені подобалося те, що вона переймається моїми проблемами. Катарина тим часом продовжувала. «Мені здається, що Наташа з тих людей, які підходять мало не всім, незалежно від статі. Не ображайся. Вона універсальна і може бути гарною подругою». – «Так, але я не можу з нею дружити, це буде фальшиво. Я ще думаю про нього. І не хочу їй брехати, вона відкрита людина, все відчуває, все на тебе вигортає. Я не готова навіть сприймати її вигортання. Не те, що вигортати щось на неї. У порівнянні з нею я – мушля». – «Ти взагалі мушля. Але ж пустила в себе рака-відлюдника? Ти перша освідчилася йому в коханні?» – «Так». Я згадувала, як це відбулося. Я ніколи нікому не говорила: «Я люблю тебе», хіба що батьку, але навіть до цього я зріла, зростала, дорослішала, і згадую цей момент як найсентиментальніший у наших стосунках. З Дереком це вийшло на видиху, я видихнула ці слова зі своїх легенів, певне, вони були там, і якби я їх не видихнула – задихнулася б…

«Знаєш, а я з тих людей, що їх можна визначити як «я також». Я вже почала розуміти, але Катарина розшифрувала. «Ніколи не вимовляла ці слова. «Я тебе люблю». Можливо, я ніколи так не думала. Натомість, завжди відповідала «Я тебе також», бо розуміла, наскільки це важко вимовити. Втім… деякі люди дріботять цими словами все своє життя. І нічого». Я замислилася. «Коли я відповідала «я також», направду не кохала, але мені соромно було в цьому зізнатися». – «Дворушництво начебто вихованих людей, що робить нещасливими обох». – «Це помста щасливому від нещасливого – через заздрість і нерозуміння. Як так? Він кохає. А ти – ні. Хіба ти не здатна?» – «Так. Якась бабська поблажливість. Ненавиджу в собі це. Дерек все плаває?» – «Ходить. Наташа хоче зробити з нього альтруїстичного адвоката». – «Ого. Та невже! Мабуть, отримає за це Нобелівську премію». Ми розреготались.