Я здригнулася від гудіння своєї мобілки, відзвичаїлася, що мені тут телефонують. Це був пан Гриць. Він запитав, як мої справи, чи мене годують і як я почуваюся, я сказала, що все пречудово. Тоді він повідомив, що Адам знайшов собі наречену, гарну, як весна. Я сказала, що навіть не уявляю собі таку красу. Пан Гриць сказав, що воно мені й не треба, і запевнив у тому, що я завжди можу на нього розраховувати, і запитав ще, коли я планую вилітати до Німеччини. Я сказала, що післязавтра, і на цьому чемно розпрощалися.

Ця пригода сталася вранці. Я вийшла з хати, потягнулася і впала на руку. Скрикнула. Не так як Маруся, але достатньо, щоб вибіг Марат у незастебнутих джинсах. Він спробував мене підняти, але я закричала сильніше. «Ти зламала руку!» – «Ні, не зламала». – «Тобто вона завжди в тебе така товста та синя?» – на подвір’я вийшла тітка Оля. Злостиво на мене подивилася, на мою руку і знову почала щось волати. «Що вона так кричить? Я не винна в тому, що забилася і зламала руку». – «Вона питає, чи поклала ти ножиці на місце?» – «Далися їй ці ножиці. Ні, не поклала, вони в сараї». Тітка Оля дзиґою метнулася до сараю, потім вибігла, забігла до хати, вибігла з хати з рушником, забігла до сараю, вибігла з сараю, перехопивши рушником ножиці, і вибігла на вулицю.

«Що відбувається?» – «Зараз не можна давати тобі знеболювальне, бо ми поїдемо до лікарні щось із цим робити». Марат усе-таки зрозумів, як краще мене вхопити, підняв, обтрусив та завів до будинку. «Це твоє?» – показав на складені на стільці речі. «Так. Ще у ванній». – «Добре».

«То що з цими ножицями та тіткою Олею?» – «Є така народна прикмета, не можна підбирати ножиці та заносити їх у дім, бо буде лихо. А якщо вже заніс, то швидше неси назад, тоді лихо буде манесеньким». – «Яка маячня». – «Правда? І що, нам твоя рука примарилася? Давай я тебе за неї вщипну?»

Тітка Оля повернулася така сама гнівна, як звідти вибігала. «От чого ти така вперта? Хіба важко було віднести це лайно туди, де взяла, якщо старі люди тебе про таке просять?» – «Та чого викидати нові ножиці? У вас таких немає, я дивилася в сараї». – «Бідне дитя. Сидиш тут теперечки зі зламаною рукою. Ось це тому, що притягла сюди ножиці. Це ще добре, що хату не спалила». – «Як ви можете? Я б не спалила». – «То все не ти, то ножиці. Запам’ятай на майбутнє, не можна додому тягати ножиці, ґудзики, гребінці, ножі, хрестики, котрі десь знайшла, бо буде лихо. І жодних чому, дитино! Бо отримаєш по губах. Ти знаєш, кого я там зустріла?» – звернулася тітка Оля до Марата. «Кого?» – «Желіну Жолі».

Якщо раніше мені здавалося, ще й через біль, що посилювався, що я знаходжуся в абсурдному кіно на кшталт «Едварда руки-ножиці», то зараз я застогнала. «Кого ви бачили?» – «Желіну Жолі. Циганку нашу». – «Анжеліна Джолі – ваша циганка?» – «Прізвисько таке має. Бо худа як тріска, губи, як вареники, і семеро дітей, тільки двоє своїх, звідки інші – Боженька знає, і то – не певен. Вона ножицями тобі це лихо поробила».

Я нічого не запитувала, з мене було досить. Марат поцілував тітку Олю, вона заохала біля нього знову, я бачила наче прокручений у зворотному порядку сюжет їхньої зустрічі. Потім вона спакувала мені вишиванку, рушник та рукавицю-підхват, перехрестила нас, кожного окремо, потім разом, потім машину, і ми поїхали. «Послухай, фізику, ти віриш у ножиці?» – запитала я. Марат озирнувся на мене та гмикнув. «Гірше те, що вони зневірилися в нас, як бачиш, інакше б таке не вчинили. Тихо будь, треба швидше доїхати. Бракувало, щоб я тебе скалічив або додав ще».

«Слухай, я тут подумала, що в мене дуже дивна страховка. Мені її оформлювали, певне, вона повинна покривати подібні витрати, але точно не знаю. Мені здається, що ніхто не буде мною займатися». – «Марто, в нас унікальна країна, ваші не задоволені, коли немає страховки, в нас незадоволені, коли страховка є, бо вона ні від чого не страхує, натомість, усім додає проблем. У тебе є гроші на картці?» – «Так». – «Зараз знімемо трохи. Вибач, я б сам заплатив, але не очікував, що хтось з моїх близьких зламає собі руку. Добре, що одну». Я зітхнула.

Хірург житомирської лікарні, де мені зробили рентген, вийшов до мене з велетенським іграшковим шимпанзе у руках. Я заклякла від несподіванки. «Мені гіпс накладатиме дитячий лікар?» – зашипіла я на Марата. «Марто, вгамуйся. Це дуже гарний лікар, просто іноземців він прирівнює до дітей. Зараз на моделі людини, маю на увазі шимпанзе, він покаже, що тобі робитиме». І лікар дійсно показав. Я його краще зрозуміла, ніж за всі випадки перельотів стюардів різноманітних авіаліній, бо досі не можу збагнути, як користуватися кисневою маскою і де знаходяться ці кляті запасні виходи.

Марат зустрів мене з посмішкою на обличчі та шприцом у руках. «О, який у тебе чистесенький гіпс, цнотливий. Болить?» – «Ні. Слухай, а навіщо тобі шприц?» – «Це сироватка правди. Лікар подумав, що ти шпигунка, тож треба скористатися моментом і все в тебе випитати». Я загальмувала. «Марто, чорти тебе забирай, не зараз. Це – знеболювальне, зараз заморозка відійде і ти витимеш. Мені воно ні до чого. Нам час їхати, в тебе завтра літак, якщо ти не забула». Задзвонила мобілка Марата. Він щось емоційно вигукував і подивився на мене. «Хто це був?» – «Тітка Оля, питалася, як ти почуваєшся і чи все нормально тобі зробили. І ще сказала, що в неї здохла індичка». Марат багатозначно замовк. «Ти хочеш сказати, що і це – ножиці?» – «А ти думала. Звичайно. Правда, цього разу вони перетворилися на кота Аргуса, котрого підлікував міський ветеринар».

До Києва ми їхали мовчки. Ніякого дискомфорту я не відчувала, бо організм був перенасиченим. Легені отримали забагато чистого повітря; душа – вражень та почуттів, мозок – інформації та знань. Я почувалася трохи розгубленою та переповненою. Так буває, коли ковтаєш маленьку пігулку і відчуваєш, що вона застрягла на певному рівні. Чого, власне, наче й не може бути, але, от маєш, сталося, незабаром цей стан пройде, а зараз з тебе може виходити тільки піт, на інше твій організм не здатний.

«Ковтни пігулку», – раптом почулося від Марата. Я здригнулася. Пігулка потребувала реабілітації. «Рука розболілася?» Як тільки він це сказав, я відчула біль. «Дякую». Я потримала пігулку на долоні, потім замружилася та проковтнула її. Цікаво, куди вона спочатку попрямує в моєму організмі, щоб приборкати цей біль?

«Мовчиш? Я тебе розумію, після візитів сюди я також почуваюся як мрець, притрушений рідною землею. Бо я живу відірвано, це не мій світ. Хоча з твоїм він збігається тільки побіжно». «Я все думаю про ножиці. От чого все-таки не можна чіпати ці ножиці?»

«Треба тебе перемикати. Загалом, я мушу тебе попередити, що в мене вдома ти опинишся в одній з казок братів Грімм». – «О Боже, – вирвалося в мене. – Слухай, а можна до інших авторів? У мене з дитинства психологічна травма від цих казок. Можливо, саме тому я пішла в правники, щоб почуватися захищеною». – «Можна, – весело відповів Марат. – Наприклад, у казку про мертву царівну. Пушкіна».

Оскільки я напружена мовчала, Марат схаменувся. Почав пояснювати, що мав на увазі, бо згадав про роль перекладу і про те, що я можу не читати того, що читав у дитинстві він, утім, слово «мертва» я зрозуміла безпомилково.

«Спочатку я мав на увазі казку про Білосніжку та сімох гномів. У казці про мертву царівну схожий сюжет, але замість гномів там фігурують сім богатирів. А до мене в гості, ну і щоб з тобою познайомитися, прийдуть мої друзі. Їх шестеро, а я – сьомий. Мені здається, порівняння з Білосніжкою більш романтичне, ніж з Козою». – «Козою?» – «Ти знаєш казку про козу та сімох козенят?» – «Це знову брати Грімм, не знала, що ти палкий їх шанувальник». – «У моєму дитинстві цю казку вважали російською народною. СРСР – колиска піратів». Я пирснула. «Мені просто здається, що ти більше сестра, ніж мама. Я відчуваю в тобі сестринство. І мені це дуже подобається. Бо я давно такого не бачив і не відчував». Ми посміхнулися одне одному. Дивно, але я відчувала до Марата сестринство більш потужне, ніж до Манфреда. Це тому, мабуть, що це був уже цілком дорослий брат, який не псував мені життя в дитинстві.