Та не було іншого виходу. І таке приміщення для пологів було великим здобутком. Тож я кинулась його пристосовувати і обладнувати з таким запалом, як найкращу санаторію.

Світло і тепло — дві найважливіші справи. Першу наладналось тим, що продовжено було шнури з амбулятора і залучено до них лямпи. Вони теж трохи гріли. Але з огріванням було, як у цілій фабриці — трагічно. Тут не те, що не було чим, але не було й як палити. Тож взяли ми з гуртожитку електричну пічку і нею дрібку гріли. Але скільки там того тепла? Було вогко і дуже холодно. Кожна жінка вкривалась кількома коцами, з браку полотен, непідшитими. Ясно, що це, окрім інших заходів, мусіло б спричинити оцю неминучу пологову гарячку.

Борячись з нею я, як кожен лікар, натрапила на праджерело її — акушерку. Стара, товста німка, яка працювала, мабуть, так, як усі старі акушерки світу, бо знала я їх аж надто добре зі Львова. Оце миття рук в мисці, витирання запаскою чи рушником, оце постійне просліджування внутрішнє в часі пологів, чого не роблять тільки кваліфіковані і постійно на клінічній роботі перебуваючі акушерки. Очевидно неминуча гарячка. Не поможе лізоль ні яка там сепсотінктура.

З цією бабою треба було поступати радикально, але обережно. Як усюди так і тут лікар був під контролею акушерки і від його вміння співдіяти з тими потворами залежала і в нас неодна кар’єра і популярність серед публіки. З Куфштайну я знала, згідно з німецькими звичаями, надрядність сестри і акушерки над лікарем. Тож розв’язка питання не була легка, через її складність і тонкість. Частинно я розв’язала його так, що акушерці визначила допоміжну ролю при родах, які я сама вела вцілості. При мені вона милася, просліджувала тільки я. Отже вона дістала тільки те, що повинна була з природи мати: відібрання немовляти і його купіль та туалету. Бачачи мене за операціями, виконаними в таких складних умовинах та з досконалим ефектом, вона зараз же зорієнтувалась, з ким має діло, і скорилась мені — може тільки сповидно. Була ще одна причина, чому тримала зі мною: дирекція хотіла її позбутися. Пішль вважав, що маючи лікаря-гінеколога, він не потребує акушерки. Вияснити йому різницю між обома не вдалося. З фінансового боку йому це повинно було бути байдуже, бож акушерці платила Каса Хворих, і вона згідно з законом мусіла бути при пологах, підписуючи метрику і фігуруючи перед урядом. Тупа, чи лиха голова Пішля не дала собі цього вияснити — так і залишилось це між нами каменем незгоди.

Що залежало мені на акушерці? Позбутись її — було б з гігієнічного боку краще. Але мені йшло про сидження днями і ночами при родячих, що належить безумовно до акушерки, та слідкування за бігом пологів. Далі контакт з Касою Хворих, куди я не належала, — отже, отримування матеріялів для пологів. Були то готові, дуже практично складені пакунки, які одержувала кожна акушерка до кожних пологів. Далі, зв’язок канцелярійний з владою та й мій престиж. Тож я категорично заявила, що акушерка потрібна, і хай вона залишиться.

Дивне було відношення жінок до акушерки. Вона німка, брудна і стара недотепа. Але жінки мали до неї необмежене довір’я. Навіть коли вони не вміли з нею порозумітись, я бачила в їхніх очах повне довір'я до баби. Чим є споконвічні права баби-шептухи чи повитухи і як глибоко в психіці жінки закорінене довір’я до них! А потім: вона була з люду, вправді чужого, але ж з такого села, як і вони. А лікар — щось, чи хтось, чужий. Мені доводилось не раз скреготати зубами з того приводу. Але ж з цілим завзяттям я йшла на бій за здобуття довір’я до себе, ба навіть любови! З часом, мусіло б мені це вдатись. Мене ж завжди любили хворі, якої б не оуло народности, статі, чи чого там. Зокрема жінки.

Було, отже, свято — перші пологи в новій пологовій кімнаті: операційні. З сідничного родила білоруска Тіна велику, першу дитину. Цілу ніч я була при ній в льодово зимних кімнатах і досвіта виконала потрібну операцію разом з натином і шиттям промежини — вивареними фабричними нитками. Акушерка дивилась з нескриваним подивом. Безгорячковий поліг, блискуче вигоєння рани з натину показали успіхи нашого поліжництва. Був то мій день тріюмфу і радости. Так мало їх дав мені Тельфс!

Потім прийшли дальші пологи, раз навіть аж троє разом. Інфекція була поборена, усі пологи безгарячкові.

Яке це мало значення для фабрики — повинен був розуміти Пішль.

Жінка працювала на фабриці до останнього дня вагітности. Правда, вона могла звільнитись через лікаря, але за всі ці дні обтягали їй зарплату. На пологи і поліг давали їй «законом» десять днів. Пішль хвалився, що це багато, бо в Форальберґу дають тільки вісім. Очевидно — нашій робітниці, бо німка мала шість неділь.

В інтересі фабриканта були, отже, безгарячкові пологи і негайний поворот на працю жінки. Місяці пологових захворювань не оплачувались, бо й з чого було обтягати кошти довгої безробітности, та й утримування в фабриці жінки й немовляти? Вони повинні були бути скеровані до шпиталів і клінік. До мого приїзду до Тельфсу поважніше хворих відсилалось на клініки до Іннсбруку. Та часи ставали щораз гірші. Збомблені клініки, постійна тривога. Клініки попереношено до Зефельду, глибоко в гори. В місті залишились амбуляторії і невеличкі частини відділів для негайних випадків.

Тож, коли три поліжниці з зараженням, які я застала, ми відправили в клініку, дві повернули мені зараз же, а третю затримали на кілька днів. Написали: усі випадки лікувати собі самій, бо не можуть хворих приймати. Так я дістала септичні випадки без можности їх ізолювати, без найпримітивніших засобів чистоти та дезинфекції. До того ж ні одної таблетки сульфонамідів! Я порадила собі так, що тримала цих хворих жінок в оцій кімнатці, колишній родильні, з шафи німецького лікаря вкрала три пляшечки цібазолю в таблетах і пару ампулок сульфонамідів і воювала ними, плюс автогемо[8] й різні аспірини, які змогла дістати в місцевій аптеці (по підпис треба було посилати до німця, бо мені, як чужинці, невільно було писати рецепт). За час мого побуту мені вдалось їх всіх трьох випустити здоровими на фабрику: божевільну Поліну, інтелігентну й виснажену Зеленюк, що мала при собі вірші Лесі Українки, але в душі була стопро-центовою «радянською жінкою», з якою я дуже боролась за тригодинне прикладання до грудей синочка, хворого від постійного годування. Вкінці таку любу чорненьку дівчинку Люсю, похожу радше на хвору дитину — і таку похожу на мою сестру. Вона мала синка, Люсієна, від француза. Батько піклувався родиною і сам мені казав, що одружиться з нею і забере її до Франції. Але її я дуже жалувала. Я мала просто надзвичайне щастя — тиждень септичних гарячок з пропасницею. По однім автогемо — повний спадок гарячки. Може бути, було б так і без того — бо це старий спосіб, і ми вживали його в клініці в часі пологу, але при менших ускладненнях. Уступив він як і всі інші перед сульфонамідами. Тепер я дякувала йому за здоров’я, а може й життя моєї найлюбішої пацієнтки, якої очі завжди плакали, хоч вона і не хотіла б, а яка так боялася впорснення.

Так отже поліжництво мені вдалось зробити місцем моїх здобутків і тріюмфу, і я була горда моєю «санаторією».

Третьою ділянкою моєї праці були хворі. Не було їх багато. Де-не-де ангіна, чи яке попарення, чи гнійне місцеве запалення (панаріцій, абсцес), там грипа, чи який бронхіт. Окрім різних амбуляторних випадків. Їх я приймала в амбуляторії з восьмої до дев’ятої ранку та оглядала й лікувала. Пополудні я робила візиту в лежачих у гуртожитках, якщо не заходила потреба оглянути їх вранці. Треба сказати, що в старшому гуртожитку для дівчат я була на загал рідко і тих дівчат до кінця я майже не знала, поза тими яких я лікувала. Я зустрічала їх частіше у себе чи на їхній праці. Зате в гуртожитку для матерів я бувала постійно і без огляду на те, чи мене треба було там, чи ні. Там же були вагітні, поліжниці, що вже працювали, чи ще ні й матері.

Назагал треба сказати, що жінки були здорові, добре відживлені та чисті. Боролись ми трохи з вошами і тут я просто підступом видобула нафту, чого мені не міг вибачити той «видвиженець», що лагодив канал. Мовляв, нафта є для машин, і дають її дуже мало. Проте голови нафтою було намащено, і це був наш тріюмф. Тут треба було теж поборювати неохоту і такі заяви як Наташі, мовляв: неправда, що воші беруться з гнид. Вони з журби. Я, ото, як була дома, — казала вона, — не мала їх, а тут та ще й відколи в мене журба (нешлюбна дитина) в мене воші не переводяться. Щойно таке моє розпорядження, що хто не буде мазати голови нафтою — в неділю не дозволю вийти до чоловіка, спонукало їх мазати так тяжко добутим ліком.

вернуться

8

Впорскнення власної крови жінки


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: