На закінчення — багато людей шукатиме себе на тих сторінках. Але прізвища майже всіх, що жили в Тельфсі я змінила. Зберегла тільки дуже небагато тих, що діяли в Іннсбруку. Їх бо всі знали і зразу ж пізнали би. Що ж до перших, знаю з досвіду, що кожна людина незадоволена з того, що про неї пишуть. Вона бачить себе в значно кращому світлі. Тож краще, щоб не найшла себе, тільки свого двійняка, чи свою далеку, похожу тінь. Натомість прізвища всіх людей, що живуть в таборі як і німців у всіх частинах — справжні і дійсні.

І є ще хтось, кому я присвятила місце, це альпійські рослини. Мої наймиліші подруги. Їхні назви я подала переважно по-латині, бо ж латинська номенклятура прийнята скрізь. Врешті, мені здавалося, що українські назви відповідали б краще тим квіткам, що ростуть у нас, нашим рідним, а не тим, що живуть у високогірських смугах Альп. За латинським назовництвом їх легко найти в кожному ботанічному атлясі.

Я вірю, що цей документ часу найде читача. Книга не для розваги, але вона закріплює нами пережите: тими, що вернулися і тими, що не верталися і, може й не вернуться ніколи.

Авґсбурґ 1945 — Дітройт 1963.

На схрещених дорогах i_003.png

І

ТІ, ЩО ПОВЕРНУЛИСЯ

НА ФАБРИКУ

Початок лютого 1945 року.

Ми покинули батьківщину та пішли в світ. Тоді той світ був ще малий і кінчився для нас в Альпах, горах, що відмежовують Австрію від Швайцарії та Італії. Австрія належала в той час Німеччині і по волі чи по неволі несла на спині свастику — повигинаний хрест, знак німецького націонал-соціялізму. Ми, колишні австрійські громадяни, шукали тоді захисту її державі, до якої колись, за мого дитинства і в час молодечих літ належала Галичина. Я пам’ятала дуже живо мандрівки по цісарській державі, бо мій батько був високим ц. к. залізничним службовцем і тричі на рік одержував безплатно залізничний квиток для сім’ї і міг подорожувати по всій Австрії. Забирав тоді нас всіх п’ятеро, та не вважаючи на труднощі мандрівки віз нас до Відня, Зальцбургу, до Тіролю і на береги блакитного Адріятицького моря. Дитиною я полюбила мандри та гори, і спомин альпійських квіток залишився у мене назавжди. Туга за морем і горами завжди, і тоді й потім в дальшій мандрівці, визначала мої стежки і дороги.

Але тепер нам було не до мандрів, не до прогулянок і подорожів. Все ж спогад з дитячих літ визначив напрям мого скитання: до Австрії, в Альпи. Дістала я працю в Загальному Окружному шпиталі в Куфштайні, містечку що лежить на північ від Іннсбруку, столиці Тіролю. Пишу — я, хоч на ділі було нас троє: ще чоловік Пилип Волчук, та син Роман. Спочатку я була сама, згодом вони обидва прилучилися до мене, прибувши з Відня, де Пилип — його ми тут називатимемо Філько — залишився був у славній внутрішній клініці, щоб лікуватися від тяжкої хвороби нирок і серця, а Роман студіював техніку. Прибули до Тіролю коли під Відень підступали більшовики. До тої пори відповідальність за влаштування життя й прожитку лежала на мені. Врешті, про всі ці справи читач потроху довідається з тексту цієї книжки.

В Куфштайні я працювала півроку, напередодні розвалу Великонімеччини. Щоденно напливало багато втікачів, тепер уже німців чи споріднених з ними фальксдойчів. Міста, села, всі оселі наповнювалися різними людьми. До Куфштайну зголосилося кілька лікарів німців, що втратили свою працю на сході, і для них треба було тут праці та прожитку. Тож, не дуже турбуючись, мене звільнили з лікарні та відрядили до місцевости Тельфс, 30 км від Іннсбруку. За чим?

Під кінець гітлерівського режиму якась незрозуміла рація підказала комусь хитромудру думку: всіх жінок зі сходу, що були вагітні або мали немовлят та працювали й жили по господарствах, забрати відтіля та згромадити в трьох фабриках. Фабрики повинні були влаштувати їх на працю і разом з тим забезпечити їм пологи та дати опіку їхнім немовлятам. Нічого й казати, що фабрики не були пристосовані для цієї справи, до того ж вони були під постійною загрозою бомблення. Не мали приміщення ні обладнання, коштів на утримання лікарні, відділу для пологів та відділу для немовлят. Тож вся ця справа мала вигляди на повну невдачу. До того ж нацизм був більше зацікавлений в тому, щоб вимерли чужі матері й немовлята, а не в тому, щоб створити для них догідні умови життя. Кожен рот був тоді обтяженням для держави, а зокрема рот «остівця», як тоді називали робітників, силою привезених зі східних країн, а в першу чергу з України.

Одна з таких фабрик була в Тельфсі і належала до Пішля. Там мерли матері від пологового зараження і мерли немовлята. Могло б так тривати до кінця, але якась комісія зробила скаргу до відділу Охорони Здоров’я в Іннсбруку та зажадала, щоб він розглянув цю справу. Перший, чи може й єдиний крок, який Відділ Охорони Здоров’я зробив: він відрядив туди лікаря. Тим лікарем була я, одна з доньок українського народу.

Приїхавши до Іннсбруку, я зайшла до Лікарської Палати, щоб довідатись, яке буде моє правне становище у фабриці. Чи я підлягатиму фабричним властям чи лікарським? Там я застала чорного, сухорлявого чоловіка в пенсне, зі свастикою на кляпці. Це був лагерфюрер тієї фабрики. Він прийшов за якимись ліками. Познайомилась, вважаючи це за добрий знак, що зустрічаю, кого мені треба. І він був радий, що зустрів мене. Мовляв, потрібна я їм. Досі родільний дім для робітниць і ясла для немовлят обходились без лікаря. Принагідно тільки кликали когось з містечка. Поза тим там є сестра, що працює погано і спричинила смерть декількох дітей. Її мусять віддати гештапові.

З одного боку було добре, що маю їхати на місце, де я потрібна і мене чекають, а з другого боку прикро вражала справа сестри і гештапо. Невже це її вина? Невже інакше не говориться з працюючим персоналом, тільки так? Передчуття загрози давило і непокоїло. Ніби мені щось шептало: з цієї посади шлях тільки через гештапо до тюрми чи карних таборів. Може тому, що в Куфштайні один хворий, поляк, попередив мене, що тельфська фабрика, це карний табір для українок: за дротами і т. д. Тож з тяжким серцем їхала я увечорі до того Тельфсу.

На схрещених дорогах i_004.png
Тельфс в Тіролю

Смеркало, коли ми обоє з чоловіком прибули на невеличку станцію у вузькій долині річки Інн. З обох боків високі гори так і висіли над клаптиком землі й річкою. Кілька фабричних коминів стриміло понад позем, показуючи що це фабрична містевість, у німців звана марктфлєк — ярмаркова пляма чи місце — щось мале, незначне. Щось, де торг є чи був єдиною важнішою подією в році. Певно, як які Лютовиська на Бойківщині чи Смільне.

Початок лютого. Вдень уже тепло, нагрівало альпійське сонце, і стікали струмки брудної води з вуличок, що піднімались косо вгору. Спочатку оці тірольські кам’янички, тих пару готелів з написами як майже всюди: Цум Ресль, Цур Пост, Цур Травбе[3]. Тих два рядки домів обабіч асфальтованої вулиці були центр. Відтіля вже між господарськими одноповерховими домами під гору — до фабрик. Ліворуч біжить з шумом брудний потік, тобто канал, що з фабрики несе відпливи. З нього погано чути, бо не покритий біжить біля самих порогів домів, аж поки з шумом не вливається на подвір’я другої фабрики, теж текстильної, Шіндлера. Фабрика стоїть велика, ясна, повна скла. З неї чути стукіт моторів. Вже тепер дивлюся на неї, як на об’єкт мого гострого зацікавлення.

По дорозі зустріла дівчину, що видалась мені нашим типом. Так і було. З нею розбалакалась: і вона йшла до фабрики. Перші її слова про фабрику були якнайгірші: «Це каторга, не фабрика». Дівчина вирвалась з фабрики без дозволу, бо дитина хвора. Інші діти вмирають, а вона своїй не хоче дати вмерти, тож поїхала з немовлям до лікарні. Тепер певно, доведеться відсидіти в тюрмі. «Тюрма в нас — каже дівчина — підвал. На холодному бетоні, без харчів і якогось теплого накриття. Хто винен, що діти вмирають? Фабрика з жахливим приміщенням і харчами, сестра, що не вміє чи не хоче дбати про дітей. Зрештою, побудете, то пізнаєте тих катів і злочинців» — кінчила сумно моя співрозмовниця.

вернуться

3

Під коником, Під поштою, Під виноградом


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: