2. Точка відліку

Точкою відліку може слугувати що завгодно. Сказано-бо: той, кому судилося померти в петлі, повинен молитися на мотузку і причащатися милом — коли б спало йому на думку втопитися, топитиметься він так, що не приведи Господи.

Тож точкою відліку може бути будь-що. Зазвичай нею вважають дату народження. Навіть поминаючи оту казуїстичну «дату» (очевидно ж, що «дата» — надто аморфне означення «моменту» появи на світ), мусимо визнати, що точка відліку передбачає того, хто вже знає рахунок і розуміє, що таке відлік. Щойно народжена істота, природно, не те що цифрами не оперує, вона й пам'яті своїй не володар, тому майже ніхто не пам'ятає моменту появи на світ, а власний день народження сприймається як початок біографії лише під тиском суспільних конвенцій.

Звісно, можна обрати точкою відліку перше усвідомлення власного Я, перший дитячий спогад. Але, як відомо психіатрам, наші дитячі спогади зазвичай — психічні фантоми, що їх вміло культивують дорослі. І коли я дивлюся на вгодованого, ретушованого аніліном підсвинка у візку — моє перше фото, розум відмовляється визнати себе правонаступником цього бездумного аж до безумності створіння. Навіть у найкращому випадку — це радше лялечка скарабея Йа, чий скачаний у кулю перегній моє Я приречене котити до кінця днів разом із власними пожитками. Ані написане на звороті ім'я, ані вірогідна дата, ані назва міста дитинства не видаються мені достатньо переконливими, аби ідентифікувати себе з цим незнайомим малюком, з яким ніколи не судилося зустрітися. От хіба штамп у кутику знімка «фотоательє «Етюд» викликає збурення каламутних вод пам'яті: портрети першокласника, піонера-комсомольця, а згодом і власника альбому випускників робилися саме тут. Напівморок, важкі штори на вікнах, схожий на автоматичний етюдник Голема, громіздкий апарат на тринозі й мордата тітонька з поведінкою воєнкома: голову вище! сядь рівно! не дивися в об'єктив! — усе це справжнє, живе і жахне, як перша вчителька. Та який стосунок усе це має до точки відліку?

Я залюбки вважав би особистою точкою відліку епізод про батька, віднайдений у власному щоденнику: «Добре пам'ятаю, як одного разу пізно ввечері ми поверталися з ательє, де мені мали пошити мої перші модні штани, і я, розімлілий від картини зоряного неба й передчуття модної обновки, запитав батька про сутність життя. Я перебував у тому щасливому віці, коли цілком щиро цікавляться такими речами і цілком щиро гадають, ніби кожне запитання має відповідь, а кожна річ — відповідний сенс. Можливо, саме тодішнє моє існування під таким-то небом, без таких-то штанів усе ж породило підозри в недоосмисленості існування, однак я все ще сподівався на чудо, на те, що сенс є, просто через свою незрілість я не вмію його збагнути. Тато розвіяв мої останні сподівання. І, треба віддати йому належне, зробив це відверто, без недорікуватостей, але й без зайвої афектації». Чудесна сцена, що й казати, — космогонічний антураж, перша зустріч із безсенсовністю, сенсовний сенсей… Однак чомусь цей уповні вартий життєвого старту епізод мені не хочеться вважати точкою відліку. Та й, урешті, кожна зустріч із безсенсовністю — завжди, немов уперше. До нього неможливо звикнути. Однак це не арґумент, аби кожен абсурд чи нонсенс вважати Точкою.

Уже значно пізніше, коли я зрозумів, що віра — це передусім довіра, що світ влаштований славно, і за це його Творця варто славити, що випасти з лона матері не означає покинути лоно Господньої любові, що райське блаженство не різновид метафізичного оргазму, а чисте усвідомлення єдності з Богом, що присутність зла є тимчасовою платою за осутнення світу і власну тілесність, що темрява не субстанція, а тільки відсутність світла, а земне життя — лише недовге випробування для безсмертної душі, щось на зразок совдепівських виїздів «на буряки», так от, коли я все це зрозумів, то зрозумів і те, що найкращою точкою відліку є смерть. Адже саме смерть є початком нового, безсмертного існування, де вже не чигатимуть на тебе небезпеки і страхи, де не буде жодних земних марнот, і жодних виїздів на буряки, і — що найприємніше — самої смерті теж не буде. І вже не матиме значення навіть, чи молився ти за життя мотузці й причащався милом, чи таки поліз топитися (і скільки часу та зусиль у тебе це відібрало), а чи зумів гідно дочекатися «природного» кінця і відплив у вічність у дбайливо спорядженій родичами сосновій труні. Лише момент біологічної смерті має всі ознаки абсолюту, незворотності й остаточності, що й дозволяє з повним правом визнати його точкою відліку, ба навіть Точкою Відліку, хоча насправді за нею жодних відліків не буде, адже вічність не потребує арифметики.

Однак ми все ще тут і зі звичним антропоцентризмом наділяємо по-той-біччя всіма звичними для нас прикметами: і арифметичними, і фізичними, і — чого гріха таїти — стилістичними. Тому цілком імовірно, що по цей бік справ для когось, для небагатьох, у найкращому випадку для двох-трьох безумців, Точка віднайдеться десь серед розділових знаків цього тексту, а Відлік розпочнеться відразу по закінченні цієї фрази.

3. Point of vision

«Point of vision» — термін, що ним часто послуговуються літературознавці, розглядаючи перспективу, з якої автор бачить персонажів, позицію, з якої оповідає свої історії. Метафорично це поняття можна описати як вічко, крізь котре автор підглядає за бранцями власної фантазії. Не здогадуючись, що й сам може бути експонатом у чиїйсь кунсткамері.

Я згадав про цей термін, коли моя приятелька вчергове подивувалася, що ми з нею познайомилися так пізно. Справа в тому, що вона живе у Львові на тій самій вулиці, де розташоване помешкання моєї далекої родини: я часто туди навідувався, починаючи від 1983 року, а отже, ймовірно, міг не раз зустрічати її чи навіть спостерігати, як вона, молодша за мене на 15 років, бавиться в пісочниці, кружляє на каруселі чи біжить до школи. До того ж вікна обох помешкань дивилися одне одному просто в кватирки. Нагод перетнутися, зустрітися, познайомитися чи й просто зіштовхнутися посеред вузької вулички було більше, ніж досить.

Однак випадок, чи то пак статистика, забажала інакше, і ми познайомилися, коли за плечима кожного вже було багато чого, включно з кількома життєвими зламами.

З перспективи персонажів сюжету, себто мене й моєї приятельки, історія ця видається дивною, але не більше.

Із перспективи ж автора, вибачте, Автора цієї (усіх інших) історії, вона має літературну привабливість банального, а тому комерційно виграшного сценарію. Скільки драматизму, скільки невимовної екзистенційної туги! Двоє блукають містом, блудять життєвими нетрями у пошуках щастя, зустрічаючи, але не бачачи одне одного, проходячи, можливо, повз те найважливіше, найпотрібніше, котре, за логікою злого анекдоту, завжди поруч, у засягу руки, але тому найчастіше ігнорується. Вони невидимі одне для одного, немов привиди, немов вампіри, але тільки допори. Настає день, коли вони бачать свої віддзеркалення поруч, в одному дзеркалі, і демони за їхніми спинами радісно регочуть. Вони зустрілися, та це сталося надто пізно: тягар життєвих перемог силою інерції вже не дозволяє змінити напрям, вписатися у потрібний поворот.

Такий от «Point of Vision». Такий, приблизно, сценарій.

Публіка ридає.

Каса рахує прибуток.

Демони потирають руки.

І лише Автор знає, що ідіотична успішність усього цього гпамуру — в його унікальності, неповторності. За статистикою, такий розвиток подій імовірний тією ж мірою, що й усі інші можливі розвитки. За статистикою — він такий же неймовірний. Включно з тими, де я і приятелька зустрічаємося в період, який у мелодрамах називається «вчасно»; де ми перетинаємося неодноразово, але так і не впізнаємо одне одного; де ми, зростаючи поруч, цілком закономірно приходимо до міщанського, сусідського шлюбу; або, влаштувавши кожен своє життя, по-сусідськи ж зраджуємо одне з одним наших правовірних. І, звісно, включно з тим, де ми взагалі не зустрічаємося.