Ураган 1865 року. Вигуки у повітрі. Аеростат, підхоплений бурею. Прорвана газова оболонка. Хочкуди глянь – розбурхане море. П’ятеро мандрівників. Що сталося у гондолі? На обрії з’явилася земля. Розв’язка драми.

– Ми піднімаємось?

– Ні! Навпаки! Опускаємось!

– Гірше, пане Сайресе! Падаємо!

– О Боже! Скидайте баласт!

– Скинуто останній мішок!

– А тепер піднімаємось?

– Ні!

– Я чую щось схоже на плюскіт хвиль!

– Під гондолою море!

– До нього, здається, не більше п'ятисот футів!

Цієї миті виття вітру перекрив гучний голос:

– Скидайте усе важке! Все за борт! Господи, поможи!

Ці слова лунали над безлюдними просторами Тихого океану близько четвертої години пополудні 23 березня 1865 року.

Напевне, й досі усі пам’ятають жахливий буревій, який під час весняного рівнодення того року налетів із північного сходу, й атмосферний тиск на барометрі впав до семисот десяти міліметрів. Буревій не вщухав з 18 до 26 березня і завдав величезної шкоди в Америці, Азії та Європі, захопивши зону завширшки в тисячу вісімсот миль, що простягалася до екватора навскоси від тридцять п’ятої північної паралелі до сорокової південної паралелі. Зруйновані міста, викорчувані ліси, злизані велетенськими бурунами будівлі на узбережжях, викинуті на берег кораблі – а таких були сотні, за зведеннями інформаційного бюро «Верітас», – цілі краї, спустошені безліччю смерчів, що нищили все на своєму шляху, тисячі людей, загиблих на суші й поглинутих морською безоднею, – такі були наслідки нещадної люті того грізного буревію. За скоєним лихом він перевершив навіть ті тайфуни, що завдали неймовірної шкоди Гавані та Гваделупі 25 жовтня 1810 року і 28 жовтня 1825 року.

Отож саме тоді, коли на суші й на морі шаленів нечуваний буревій, не менша драма відбувалася і в розбурханому повітрі.

І справді, аеростат, захоплений у потужний повітряний коловорот, був винесений, мов кулька, на вершину смерчу і, обертаючись навколо своєї осі разом із стовпом повітря, помчав зі швидкістю дев’яносто миль на годину.[1]

Під нижнім обручем сітки повітряної кулі хиталася гондола з п’ятьма пасажирами, які ледве бачили один одного в густому тумані, змішаному з водяним пилом, що здіймався від самого океану.

Звідки ж летіла та повітряна куля, ота беззахисна іграшка невмолимої бурі? З якої точки землі злетіла вона за хмари? Адже аеростат, безумовно, не міг вирушити в політ під час буревію. А буревій бушував уже добрих п’ять днів, – його перші ознаки з’явилися ще 18 березня. Отож були всі підстави гадати, що прилетів він із дуже далеких країв, бо за такої швидкості долав, очевидно, не менше двох тисяч миль на добу.

Та хоч там як, повітряні мандрівники не мали жодної можливості визначити відстань, подолану відтоді, як вони піднялися в повітря, – для цього їм бракувало і точки відліку, і засобів. До того ж на них мало позначитися дуже цікаве явище: перебуваючи в епіцентрі бурі, вони її зовсім не відчували. Вони летіли й оберталися навколо своєї осі, не відчуваючи ні швидкості, ні навіть свого обертання. Їхні очі нічого не розрізняли крізь хмари, які клубочилися під гондолою. Навколо усе застеляв густий сірий туман. І та пелена була такою щільною, що навіть важко було сказати, чи то був день, а чи ніч. Жодного відблиску світла, жодного відгуку із землі, найменшого відлуння океану не могло долинути до них у темне безмежжя, поки вони летіли у верхній зоні смерчу. І лише після стрімкого спуску, побачивши під гондолою розбурхані хвилі, мандрівники нарешті збагнули, яка небезпека чигає на них.

Тим часом аеростат, з якого було скинуто всі важкі предмети: набої, зброю й провізію, – знову піднявся у верхні шари атмосфери на висоту чотири тисячі п’ятсот футів. Пасажири, побачивши під гондолою море, і вважаючи, що вгорі небезпека не така загрозлива, як унизу, не вагаючись, викинули за борт найнеобхідніші речі, аби лише зберегти життєдайний газ – душу літального апарату, що ніс їх над морською безоднею.

Ніч минула серед тривог, що були б смертельними для менш мужніх людей. Потім знову розвиднилося, і з настанням нового дня буревій помітно почав ущухати. 24 березня ще вдосвіта з’явилися перші ознаки припинення бурі. А на світанку хмари порідшали й піднялися високо в небо. За кілька годин вирва смерчу розійшлася і його стовп розпався. Ураганний вітер перейшов у штормовий, тобто швидкість руху атмосферних шарів зменшилася вдвічі. На ту пору, як кажуть моряки, дув «вітер на три рифи», та все ж таки стихія, безперечно, трохи вгамувалася.

Близько одинадцятої ранку водяний пил улігся, обрій помітно прояснився. Прозоре повітря променилося чистотою і вогкістю, що їх не так бачиш, як відчуваєш фізично після затяжної громовиці. Складалося враження, що буревій, замість відлетіти далеко на захід, мовби впав грудьми на океан і вщент розбився на міріади морських пилинок. Можливо, коли розірвався стовп смерчу, буревій розсипався, пошматував самого себе блискавками, як це часом трапляється з тайфунами в Індійському океані.

Та це не все. Тепер мандрівники ще раз переконалися: їхній аеростат повільно й неухильно опускається. Їм навіть здалося, що оболонка кулі вужчає, витягується і стає не круглою, як було досі, а яйцеподібною.

Близько полудня аеростат летів над океаном на висоті не більше двох тисяч футів. Об’єм кулі становив п’ятдесят тисяч кубічних футів[2] і міг протриматися досить довго в повітрі, то піднімаючись високо в небо, то летячи горизонтально. Тепер мандрівники скидали за борт гондоли все, що було зайвим тягарем: останні запаси їжі, речі, навіть дрібне начиння, яке ще лишалося в кишенях; потім один із них виліз на нижній обруч, до якого кріпилась мотузяна сітка, і спробував щільніше прив’язати нижній клапан аеростата.

Стало очевидним, що мандрівникам не пощастить піднятися вище в небо, – у кулі було вже замало газу.

На всіх пасажирів аеростата чатувала неминуча смерть.

Під ними й справді не було ні материкових земель, ні найменшого острівця. Ніде не виднілося ані клаптика суші, за яку можна було б зачепитися якорем і приземлитися.

Навколо тільки безмежне море з усе ще оскаженілим громаддям хвиль. Навіть не море, а неозорий океан, берег якого не бачили й наші мандрівники, хоча їхній зір із вишини сягав сорокамильної відстані. Скрізь простягалася безжально розпанахана, вишмагана ураганом водяна пустеля, котра здавалася мандрівникам широкою мережею білих бурунів, що люто набігали один на одного. Хоч куди кинь оком – жодної цятки суші, жодного корабля!

Належало будь-що зупинити падіння аеростата, аби його не поглинули хвилі. І пасажири гондоли не шкодували для цього сил. Та попри всі їхні зусилля куля, гнана вітром із північного сходу на південний захід, стрімко летіла, щораз більше втрачаючи висоту.

Неможливо описати жахливе становище цих знедолених. Сумнівів не було: аеростат їм уже не корився. Усі спроби зарадити лиху виявилися марними. Оболонка кулі дедалі звужувалась. Із неї безупинно витікав газ, і втримати його не було ніякої змоги. Спуск помітно прискорювався; о першій пополудні гондола летіла над океаном щонайбільше на висоті шестисот футів. Та й не дивно: газу щохвилини меншало, – він вільно витікав крізь розрив у оболонці аеростата.

Геть спорожнивши гондолу, мандрівники протрималися в повітрі ще кілька годин. Але неминучу трагедію можна тільки відтягти, і коли б до ночі перед їхнім зором не виринула земля, всіх їх разом з гондолою й кулею аеростата проковтнула б морська безодня. Лишалося випробувати конче потрібний захід, і тільки завдяки йому вони могли хоч ненадовго зарадити лиху в ті хвилини. Нема сумніву: пасажири гондоли були рішучі й діяльні, хто-хто, а вони вміли дивитися смерті в очі. З їхніх уст не зірвалося жодного нарікання. Вони вирішили боротися до останньої миті і всіма засобами прагнули відтягти падіння аеростата. Їхня гондола – щось схоже на лозовий кошик – плавати не могла, і варто було їй упасти на воду, як вона зразу ж пішла б на дно.