26 липня 1864 року вздовж Північної протоки[1] на повних парах мчала прекрасна яхта. Дув потужний північно-східний вітер. На вістрі бізань-щогли майорів англійський прапор, а на блакитному вимпелі грот-щогли виднілися розшиті золотом, увінчані герцогською короною ініціали «Е. Г.». Яхта називалась «Дункан» і належала лордові Едуарду Гленарвану, одному з шістнадцяти шотландських перів, які засідають у палаті лордів, почесному членові відомого в усьому Сполученому Королівстві[2] Темзинського яхт-клубу.

На облавку «Дункана» перебували: Гленарван, його молода дружина леді Гелена і кузен – майор Мак-Наббс.

Випробовування новісінької яхти добігало кінця за декілька миль[3] од затоки річки Клайд. Судно поверталося до Глазго.

На видноколі вже замрів острів Аран, як раптом вахтовий матрос доповів про величезну рибу, що пливе за кормою «Дункана». Капітан Джон Манглс наказав негайно повідомити про це лордові Едуарду, і той у супроводі майора Мак-Наббса не забарився піднятися на ют.[4]

– Що за риба? – запитав лорд капітана.

– Я вважаю, сер, що це велика акула, – відповів Джон Манглс.

– Акула в місцевих водах! – недовірливо вигукнув Гленарван.

– Не дивина, – відповів капітан, – це риба-молот, вид акул, що трапляється в усіх морях і на всіх широтах. Здається, ми маємо справу з однією із цих підлих тварюк. Якщо ваша воля та якщо леді Гленарван забажає бути присутньою на цьому захопливому полюванні, то ми швидко визначимо вид хижака.

– Мак-Наббсе, як ви вважаєте, – запитав Гленарван майора, – чи варто нам починати полювання?

– Наперед згоден із вашим рішенням, – флегматично відповів майор.

– Я вважаю за необхідне знищувати цих хижаків, – зауважив Джон Манглс. – Як дозволите, то скористаймося нагодою. Це буде захопливе видовище й добра справа водночас.

– Гаразд, починайте, Джоне, – погодився лорд Гленарван і послав сповістити про полювання леді Гелену. Зацікавлена жінка не змусила себе довго чекати і незабаром з’явилася на юті біля чоловіка.

Море було спокійне, тож добре проглядалися стрімкі рухи хижої риби, яка з дивовижною спритністю то занурювалась під воду, то прямувала за яхтою.

Джон Манглс віддав необхідні розпорядження. Матроси скинули з правого борта яхти грубий канат із гаком, на вістря якого насадили приманку – великий шмат сала. Ненажерлива акула, хоч і пливла за п’ятдесят ярдів від «Дункана», але, учувши здобич, стрілою помчала до яхти. Тепер усі на яхті добре бачили, як її плавці, сірі на кінцях і чорні біля тіла, потужно розтинали хвилі. Хвіст хижачки водночас слугував за кермо, чітко дотримуючи потрібного курсу. У міру наближення до приманки її величезні лупаті очі, здавалося, спалахували пожадливістю, а коли вона переверталася, то широко роззявляла пащу, всіяну чотирма рядами зубів. Її величезна голова нагадувала подвійний молоток, насаджений на руків’я. Джон Манглс не помилився, це справді була найненажерливіша представниця сімейства акул – риба-молот.

Пасажири і команда «Дункана» напружено стежили за пересуванням хижачки. Незабаром вона наблизилася до приманки, перевернулась горічерева, і величезний шмат сала миттю зник у її пащеці.

Щосили смикнувши канат, акула сама себе «підчепила» на гак. Матроси швидко підтягли свою здобич за допомогою блоків, прикріплених до грот-реї.[5]

Акула шалено пручалася, намагаючись повернутися до рідної стихії, та її швидко вгамували. Накинута на хвіст мертва петля паралізувала рухи хижачки. Опісля акулу підняли бортовими сітями і скинули на палубу. До неї обережно наблизився матрос і сильним ударом сокири відсік її страшний хвіст.

Зі страховиськом покінчили. Ненависть моряків до акул задовольнили, проте їхня цікавість не вщухла. Зазвичай на всіх суднах було заведено ретельно оглядати шлунок акул. Матроси, знаючи ненажерливість цих хижаків, завжди сподіваються на якусь знахідку. Іноді їхні сподівання справджуються.

Леді Гленарван не виявила бажання бути присутньою на такому відразливому видовищі й пішла до рубки. Акула ще дихала. То був досить великий екземпляр завдовжки 10 футів[6] і вагою понад 600 фунтів[7] – середні параметри для риби-молота. Вона не була найбільшою з-поміж акул, проте зажила слави найнебезпечнішої.

Незабаром величезну рибу вправно розітнули сокирою. Гак застряг глибоко в шлунку. Шлунок виявився геть порожній, мабуть, акула давно не мала й ріски в пащі. Розчаровані моряки хотіли було викинути тушу в море, аж боцман зауважив якийсь грубий предмет, що щільно застряг в одній зі складок утроби хижачки.

– Це що таке? – здивувався він.

– Це шматок скелі, який акула проковтнула, щоб набити собі шлунка, – відповів один із матросів.

– Та ну! – відгукнувся інший. – Це звичайнісіньке ядро, яким пальнули у шлунок цього хижака, тільки акула не встигла його перетравити.

– Годі базікати! – втрутився в розмову помічник капітана Том Остін. – Хіба не бачите, що ця тварюка – п’янюга непробудна, й аби не втратити жодної краплі, не лише випила вино, а й пляшку глитнула.

– Як! – вигукнув лорд Гленарван. – Пляшка у шлунку акули?

– Так, справжнісінька пляшка, – підтвердив Остін, – щоправда, у льоху вона була доволі давно!

– Нумо, Томе, дістаньте пляшку, та обережніше, – наказав лорд Гленарван, – у пляшках, знайдених у морі, часто містяться важливі документи.

– Ви так вважаєте? – запитав майор Мак-Наббс.

– Так, це цілком можливо.

– Не заперечуватиму, – відгукнувся майор, – я припускаю, що пляшка може зберігати таємницю.

– От ми і довідаємося про це, – мовив Гленарван. – То що там, Томе?

– Ось, сер, – відповів помічник капітана, показуючи якийсь безформний предмет, який він насилу витягнув із шлунку акули.

– Чудово! – вигукнув Гленарван. – Накажіть ретельно обмити цю брудну пляшку і принесіть її в рубку.

Том виконав наказ, і знайдена за таких дивних обставин пляшка незабаром опинилася на столі в кают-компанії. Навколо столу розмістилися: лорд Гленарван, майор Мак-Наббс, капітан Джон Манглс і леді Гелена, як усі жінки, цікава до всього.

Навіть дрібничка, знайдена в морі, – справжня подія. З хвилину панувала цілковита тиша. Кожен поглядом запитував крихку ємність, чи приховує вона таємницю якоїсь корабельної аварії, а чи лише дріб’язкову записку, ввірену волі хвиль знудьгованим мореплавцем.

Гленарван одразу ж заходився оглядати пляшку. Його рухи були дуже обережні. Цієї миті він скидався на коронера[8], що намагається знайти бодай якийсь слід злочину.

І Гленарван мав рацію, адже часто навіть найнікчемніша, на перший погляд, деталь наштовхує на важливе відкриття. Перш ніж розкупорити пляшку, Гленарван уважно оглянув її зовні. На її довгій, вузькій, міцній шийці вцілів шматок іржавого дроту. Дуже щільні стінки пляшки здатні витримати тиск у декілька атмосфер. Це було свідченням того, що пляшку відлито в Шампаньї. Такими пляшками винарі Аї та Еперне розбивають спинки стільців, причому на склі не залишається навіть подряпини. А отже, ця ємність могла легко витримати всі перипетії тривалих мандрів.