– Вперед! – підхопили супутники Гленарвана.

– А ви не вирушите з нами? – запитав Гленарван катапаза.

– Я погонич мулів, – відповів той.

– Ваша справа.

– Обійдемося без нього, – сказав Паганель. – По той бік кряжу ми знов опинимося на стежинах проходу Антуко, і я ручаюся, що виведу вас найпрямішим шляхом до підніжжя Кордильєр не гірше од найкращого місцевого провідника.

Гленарван сплатив катапазові за послуги і відпустив його з пеонами і мулами. Зброя, інструменти та їстівні запаси сім мандрівників розподілили поміж собою. Спільно вирішили вирушати негайно. А як знадобиться, то продовжувати сходження навіть уночі. Лівим гірським схилом зміїлася дуже крута стежка, по якій не могли б пройти мули. Підніматися нею було дуже важко, та після двох годин напруженого підйому Гленарван і його супутники знов опинилися в проході Антуко, неподалік од хребта Кордильєр. Проте ні второваної стежки, ні виразних гірських проходів не було помітно. Околиця дуже змінилася після недавнього землетрусу, тож підніматися до вершин гірського кряжу доводилося по бездоріжжю. Несподівана відсутність стежки вельми спантеличила Паганеля. Тепер він бачив, що сходження на вершину Кордильєр, середня висота якої коливається в межах від 11 до 12 600 футів, буде дуже важким. На щастя, пора року сприяла цьому: м’яке повітря, безхмарне небо; узимку – з травня по жовтень (у Південній півкулі зима припадає на літні місяці Північної півкулі) – таке сходження було б неможливе. Сильні холоди не шкодують мандрівників. Ті, кому вдавалося вижити, потрапляли у темпоралес – сніжні урагани – і ставали новими жертвами жорстоких Кордильєр.

Підйом тривав усю ніч. Чіплялися руками за виступи, підіймалися на майже неприступні платформи, перестрибували через широкі й глибокі міжгір’я, плечі слугували сходами, переплетені руки – мотузками. Мандрівники-відчайдухи скидалися на трупу спритних акробатів.

Ось тут і нагодилися сила Мюльреді та Вільсонова спритність, – ці два хвацькі шотландці усюди постигали. Завдяки своїй відданості і мужності вони сотні разів виводили маленький загін із безвиході. Гленарван не спускав очей із Роберта, оскільки хлопчисько через свою запальну вдачу був дуже необережний. Паганель просувався вперед із суто французьким запалом. Що ж до майора, то той не квапився, але й не пас задніх, із цілковитою байдужістю здійснюючи сходження. Чи усвідомлював він, що ось уже кілька годин піднімається вгору? Бозна. Либонь, він уявляв, що спускається під гору.

О п’ятій ранку барометр показав, що мандрівники досягли висоти 7 500 футів. Отже, вони опинилися на вторинних плоскогір’ях, де помітно поменшало рослинності. Тут стрибали тварини, які могли б вельми зацікавити мисливців, але меткі звірі чудово усвідомлювали це і, здаля взрівши людей, мчали щодуху. Серед них були лами – цінні гірські тварини, які замінюють барана, бика, коня і здатні жити там, де не зміг би існувати навіть мул; були також шиншили – маленькі гризуни, покірливі й боязкі, з густим хутром, щось середнє між зайцем і тушканчиком. Задніми лапками шиншили подібні на кенгуру, і було дуже кумедно спостерігати, як ці моторні тваринки, наче білки, перестрибують із верхівки на верхівку дерев.

– Це ще не птах, але вже не чотириноге, – зауважив Паганель.

Проте лами і шиншили не були єдиними тваринами цих гір. На висоті 9 000 футів, на межі вічних снігів, стадами сновигали незвичайної краси жуйні тварини: альпака з довгою шовковистою шерстю, витончена і шляхетна безрога коза, яку натуралісти охрестили вікунья, або вігонь. Наблизитися до них годі було й думати, та і роздивитися їх було майже неможливо: вони неслися, немов у блискавичному польоті, безшумно ковзаючи по сліпучому білосніжному килиму.

Довкола все змінилося. Зусібіч здіймалися величезні глиби іскристого льоду. Підйом ставав дуже небезпечним. Ніхто не наважувався ступити крок без ретельного обстеження місцевості – часто траплялися розколини. Вільсон йшов на чолі загону, ногою пробуючи міцність криги. Його супутники ступали точно в його сліди, боячись зайвий раз щось промовити вголос, адже найменший струс повітря міг спричинити обвал сніжних мас, що нависли за 700—800 футів над ними.

Так вони дісталися чагарнику; через 250 футів він поступався місцем злакам і кактусам. А на висоті 11 000 футів навіть ці рослини зникли із безплідного ґрунту. За час підйому мандрівники зробили лише один привал о восьмій годині ранку. Трохи підживившись і поновивши сили, вони продовжили сходження, долаючи небезпеки. Їм доводилося перелазити через гострі гребені, перестрибувати прірви, куди навіть зазирнути було страшно! Подекуди траплялися дерев’яні хрести, немов віхи, що позначають численні катастрофи. Близько другої години по полудні поміж оголених загострених шпилів відкрилося величезне плато без бодай якихось слідів рослинності. Місцевість нагадувала пустелю. Повітря було сухе, небо яскраво-блакитне. На цій висоті не впала жодна краплина дощу, тут волога осідає у вигляді снігу або граду. То тут, то там загострені порфірні і базальтові вершини стирчали з-під білого покриву, немов кістки скелета. Вряди-годи осколки кварцу або гнейсу, що розсипалися під дією вітрів, глухо звалювалися, і розріджене повітря майже глушило звук їхнього падіння.

У невеличкого загону, попри всю його мужність, таки почали вичерпуватися сили. Гленарван бачив, що його супутники вкрай виснажені, тож каявся, що завів їх так високо в гори. Юний Роберт намагався не піддаватися втомі, але сил у нього бракувало.

О третій годині Гленарван зупинився.

– Треба відпочити, – сказав він, усвідомлюючи, що ніхто, крім нього, не зробить подібної пропозиції.

– Відпочити, але де? – відгукнувся Паганель.

– Проте це необхідно зробити, хоч би заради Роберта.

– О ні, сер, я можу ще йти… – заперечив відважний хлопчик. – Не зупиняйтеся…

– Тебе понесуть, мій хлопчику, – перебив його Паганель, – нам будь-що слід дістатися східного схилу. Там, можливо, знайдемо який-небудь курінь. Доведеться йти ще зо дві години.

– Ніхто не заперечує? – запитав Гленарван.

– Ніхто, – хором відповіли його супутники.

– А я понесу хлопчика, – додав Мюльреді.

Загін знову рушив на схід. Ще дві години тривало це жахливе сходження. Необхідно було дістатися вершини. Розріджене повітря спричиняло хворобливу задуху, відому під назвою «пуна». Ясна кривавили; щоби прискорити кровообіг, доводилося часто дихати, а це стомлювало; боліли очі від блиску сонячних променів на снігу. Хай якими мужніми були ці люди, та настала мить, коли навіть найбільші відчайдухи знесиліли. Запаморочення, це жахливе гірське відчуття, позбавило їх не лише фізичних, а й душевних сил.

Годі боротися з такою перевтомою. Раз по раз хтось падав, а зіп’явшись на ноги, неспроможний був іти, тож повз навкарачки. Зрозуміло, що незабаром буде край тривалому підйому, і Гленарван із жахом думав про неозорі сніжні простори, про холод, про вечірні сутінки, що заволокли ці пустельні вершини, про прихисток на ніч, як раптом майор зупинив його і спокійно промовив:

– Хижа.

Будь-хто на Мак-Наббсовому місці сто разів проминув би цю хижку, навіть не запідозривши про її існування. Занесена снігом, вона майже не виділялася з-поміж довколишніх скель. Довелося її відкопувати, на що знадобилося півгодини наполегливої праці Вільсона та Мюльреді, і маленький загін поспішив там сховатися.

Касуча, побудована індіанцями, була складена з адоба – виду цегли, обпаленої на сонці. Вона мала форму куба з дванадцятифутовими гранями і стояла на вершині базальтової скелі. Кам’яні сходи вели до входу, єдиного отвору в хатині. Хоча цей вхід був дуже вузький, урагани, сніг або град під час гірського буревію все ж проникали в хижу.