– Що? Що? – нашорошився географ.

– Річ у тім, що патагонець, поза сумнівом, говорить іспанською.

– Він?

– Так, він! Чи не вивчили ви, часом, якусь іншу мову, прийнявши її…

Мак-Наббс не встиг договорити.

– Ви дозволяєте собі зайвого, майоре, – сухо відчеканив Паганель.

– То чому ж ви його не розумієте? – запитав Мак-Наббс.

– Не розумію його тому, що тубілець говорить поганою іспанською, – роздратовано вигукнув географ.

– Ви вважаєте, що в нього погана іспанська, бо ви не розумієте його? – запитав майор.

– Послухайте, Мак-Наббсе, – втрутився Гленарван, – ваше припущення неймовірне. Хай яким неуважним є наш друг Паганель, але ж він не міг опанувати одну мову замість іншої!

– Тоді, дорогий Едуарде, або краще ви, поважний Паганелю, поясніть мені, що відбувається.

– Я не хочу нічого пояснювати – відповів географ. – Я свідчу: ось книга, за якою я щодня вивчав іспанську мову. Погляньте на неї, майоре, і ви переконаєтеся, що правда на моєму боці!

По цих словах Паганель став порпатися у своїх численних кишенях, згодом витягнув доволі пошарпаний том і з апломбом подав його майорові. Той узяв книжку і поглянув на неї.

– Це що за літературний твір? – запитав він.

– Це «Луїзіада», – відповів Паганель, – прекрасна героїчна поема, яка…

– «Луїзіада»? – вигукнув Гленарван.

– Так, друже мій, не що інше, як «Луїзіада» великого Камоенса!

– Камоенса? – повторив Гленарван. – Але, мій бідолашний друже, Камоенс португалець! Ось уже шість тижнів, як ви вивчаєте португальську мову!..

– Камоенс… «Луїзіада»… Португальська мова… – ось усе, що міг пробелькотати Паганель.

Його очі збентежено забігали під окулярами, усі супутники вибухнули гомеричним сміхом.

Патагонець і бровою не повів. Він спокійно чекав пояснення цій незрозумілій для нього сцені.

– Ох я божевільний, ох і божевільний! – вигукнув нарешті Паганель. – То он воно що! І все це не жарт! Усе це сталося зі мною! Адже це вавилонське змішання мов! Ой, друзі мої, друзі мої! Лишень подумайте: їхати до Індії і опинитися в Чилі! Вивчати іспанську, а вивчити португальську! Ні, це вже занадто! І якщо так триватиме й далі, то однієї чудової днини замість того, щоб викинути у вікно свою сигару, я викинуся сам!

Споглядаючи, як учений переживає цю прикру невдачу, не можна було втриматися від сміху, і він перший подав тому приклад.

– Смійтеся, друзі мої, смійтеся від щирого серця! – повторював Паганель. – Повірте, найдужче від усіх сміюся я над собою!

Тут він так засміявся, як імовірно, не реготав жоден учений в світі.

– Одначе ми таки залишилися без товмача, – промовив майор.

– О, не засмучуйтеся, – відгукнувся Паганель, – португальська з іспанською такі подібні, що я навіть переплутав їх, але ця подібність допоможе мені швидко виправити помилку, то ж незабаром я зможу подякувати цьому гідному патагонцеві мовою, якою він так добре володіє.

І Паганель не помилився, бо за кілька хвилин йому вдалося обмінятися з тубільцем декількома словами. Географ дізнався, що патагонця звати Талькав, що арауканською означає «громовержець». Імовірно, його так нарекли через його мистецтво володіння вогнепальною зброєю.

Та найбільше зрадів Гленарван, адже патагонець виявився професійним провідником. Зустріч із патагонцем була неймовірною вдачею, тож усі остаточно увірували в успіх експедиції і ніхто більше не мав сумнівів у порятунку капітана Гранта.

Тим часом мандрівники повернулися з індіанцем до Роберта. Хлопчик протягнув руки до тубільця, і той без слів поклав йому руку на голову. Він оглянув хлопчика, обмацав забиті місця. Потім, усміхаючись, пішов до потічка, зірвав там кілька стеблин дикої селери і натер ними тіло хворого. Завдяки цьому надзвичайно обережному масажу хлопчик відчув приплив сил. Було вирішено, що цей день, а також наступну ніч подорожні присвятять відпочинку. До того ж слід було обговорити і вирішити два важливі питання, що стосувались їжі і транспорту. Ні провіанту, ні мулів мандрівники не мали. На щастя, з ними був Талькав. Тепер цей провідник, який звик супроводжувати мандрівників уздовж кордону Патагонії, один із найрозумніших місцевих бакеанос, узявся забезпечити Гленарвана всім необхідним для його невеликого загону. Він запропонував вирушити в індіанську тольдерію, село, що всього за чотири милі від них, де можна було дістати все необхідне для експедиції. Цю пропозицію було зроблено за допомогою жестів та деяких іспанських слів, які вдалося зрозуміти Паганелеві. Її було прийнято. Гленарван та його вчений друг, попрощавшись із товаришами, негайно попрямували за провідником-патагонцем угору проти течії річки.

Півтори години вони йшли швидко, ледве встигаючи за велетнем Талькавом. Уся прилегла до підніжжя Кордильєр місцевість вирізнялася красою і неймовірною родючістю. Всюди, куди сягало око, простиралися вигони.

Здавалося, тут вільно могло прогодуватися стотисячне стадо жуйних тварин. Широкі ставки, що сполучалися густою мережею річок, щедро живили вологою зелені рівнини. Чорноголові лебеді грайливо плескалися у водяному царстві, обстоюючи свою територію у стада страусів, які пустували серед льяносів.[37]

Галасливе, строкате царство пернатих вирізнялося неймовірним розмаїттям. Витончені, сіренькі з білими смужками горлиці-ізакас і жовті кардинали на гілках дерев були подібні на живі квіти. Перелітні голуби мчали кудись удаль, і зграя різноманітних горобців – чинголос, ільчуерос, монхітас – переслідували один одного, сповнюючи повітря пронизливим цвіріньканням. Жак Паганель зачаровано милувався всім довкола і з його вуст щоразу зривалися захоплені вигуки, що неймовірно дивувало патагонця – він бо вважав цілком природним, що в небі пурхають птахи, на ставках плавають лебеді, а на луках ростуть трави. Ученому-географові не довелося шкодувати про здійснену прогулянку та скаржитися на її тривалість. Вони вже досягли табору індіанців, а йому здалося, що він тільки-но розпочав свою путь. Тольдерія розкинулася в глибині долини, затиснутої між відногами Андських Кордильєрів. Тут у куренях із хмизу жило з тридцятеро тубільців-кочівників, які пасли величезні стада опасистих корів, биків, табуни коней і отари овець. Вони переганяли їх із пашні на пашню і всюди знаходили для своїх чотириногих підопічних щедрий харч.

Андо-перуанці – помісь племен арауканів, пуельче та аукасів. Мають оливкового кольору шкіру, середнього зросту, крижасті, з майже круглим обличчям, низьким чолом, широкими вилицями, тонкими губами, з жіночними рисами, байдужим виразом обличчя. Антрополог одразу сказав би, що ці тубільці не є представниками чистої раси. Вони були малоцікаві, але Гленарван потребував не їх, а їхньої худоби. А оскільки кочівники мали биків і коней, то й по всьому.

Після нетривалих переговорів Талькав швидко уклав угоду з тубільцями. Сім запряжених низькорослих конячок аргентинської породи, 100 фунтів сушеного м’яса, кілька мір рису і декілька бурдюків для води – ось, що потрібно було Гленарвану. Індіанці згодилися замість вина або рому (що для них було цінніше) взяти двадцять унцій золота, ціну якому вони добре знали.

Гленарван хотів купити восьмого коня для патагонця, але той дав зрозуміти, що в цьому немає потреби.

Торг було закінчено. Гленарван розпрощався зі своїми новими «постачальниками», як їх назвав Паганель, і менше ніж за півгодини вони повернулися до табору. Там їх зустріли захопленими вигуками, які, щоправда, більше призначалися харчам і верховим коням. Усі наминали з неабияким апетитом.

Поїв трохи і Роберт. Його сили майже відновилися.

Решту дня присвятили відпочинку. Говорили про все потроху: про супутниць, яких залишили на яхті, про саму яхту, про капітана Джона Манглса та його славну команду, про Гаррі Гранта, який, можливо, перебував десь неподалік.

Паганель не розлучався з індіанцем – він став Талькавовою тінню. Географ нетямився з радощів: нарешті він побачив справжнього патагонця, поряд із яким він здавався карликом, патагонця, що може змагатися своїм зростом із мексиканським імператором Максиміліаном і з тим восьмифутовим негром із Конго, якого бачив учений Вандер-Брок.