Вітри наче відполірували глинястий ґрунт: жодного каменя чи кругляка, вони лише подеколи траплялися на дні якого-небудь безплідного, зашерхлого яру або по берегах ставочків, викопаних індіанцями. Подекуди росли низькорослі гаї з темними верхівками, їх то там, то тут прорізали білі ріжкові дерева із солодкими стручками, – вони мають тонізуючу дію і приємні на смак. Інколи траплялися гайки чанари – дикої тернини та колючих чагарників, кволий вигляд яких свідчив про бідний ґрунт.

День 26 жовтня видався дуже важким – за всяку ціну треба було якнайскоріше дістатися Ріо-Колорадо. Коні мчали з такою швидкістю, що загін того ж вечора досяг красуні-річки пампи. Її індіанська назва Кобу-Лебу означає «велика ріка». Перетинаючи великий відрізок пампи, вона впадає в Атлантичний океан. Там, поблизу гирла, відбувається цікаве явище: кількість води в річці у міру наближення до океану зменшується. Припущень багато. Серед них: ґрунт дна річки вбирає в себе вологу або ж вода випаровується. Проте істинну причину такого рідкісного явища досі не з’ясовано.

Діставшись до Ріо-Колорадо, Паганель насамперед викупався в її водах, забарвлених червонястою глиною. Він був здивований глибиною річки, але це явище можна було пояснити таненням снігів під впливом літнього сонця. Річка виявилася такою широкою, що коні не в змозі були перепливти її. На щастя, рухаючись угору проти течії, мандрівники ви явили підвісний міст, зроблений індіанцями із плетених гнучких гілок, скріплених між собою ременями. Через цей міст маленькому загону вдалося перебратися на лівий берег, де він і отаборився.

Перш ніж заснути, Паганель поставив собі за мету визначити точне місцеперебування Ріо-Колорадо і старанно наніс цю річку на мапу – за відсутністю Яру-Дзангбо-Чу, яка далеко звідси скидала свої води з гір Тибету.

Наступні два дні, 27 і 28 жовтня, нічого надзвичайного не сталося. Та ж природа, той самий безплідний ґрунт. Одноманітно й сумно.

Тим часом ґрунт ставав все більш вологим. Доводилося перебиратися через затоплені водою низини, каньядас, і через дрібні лагуни, що ніколи не пересихають, – естерос. Увечері коні зупинилися на березі великого озера Лаукем, у водах якого міститься дуже багато мінеральних речовин. Індіанці називають його «Гірким озером». У 1862 році воно було свідком жорстокої розправи аргентинських військ над тубільцями.

Тут мандрівники й отаборилися. Ніч видалася б спокійною, якби навколо не було мавп-сапажу і диких собак. Ці галасливі тварини, імовірно, на честь європейців виконували одну зі своїх вітальних симфоній.

Аргентинська пампа простягається від 34° до 40° південної широти. Арауканське слово «пампа» означає «рівнина, поросла травою». Назва і справді дуже личить цьому краю. Деревовидні мімози її західної частини, розкішні трави східної надають цій рівнині самобутності. Рослинність має таке довге коріння, що сягає ним аж до червоної або жовтої глини.

Якби геологів зацікавили поклади третинного періоду, то вони ви явили б невичерпні багатства – там збереглася незліченна кількість доісторичних решток. Індіанці стверджують, що це кістки вимерлої великої породи броненосців-тату, і прах цих зотлілих тварин приховує первісну історію рівнин.

Американська пампа – така ж географічно відокремлена область, як савана Країни Великих Озер або степ Сибіру. Континентальний клімат пампи, порівняно із кліматом провінції Буенос-Айрес, вирізняється лютішою зимою і спекотнішим літом. За словами Паганеля, взимку океан поступово віддає землі те тепло, яке поглинає з неї влітку. Цим пояснюється стабільна температура на островах, порівняно із температурою у глибині материків (так само зима в Ісландії м’якша, ніж у Ломбардії). І ось чому клімат західної частини пампи не вирізняється тією одноманітністю, що притаманна узбережжю через близькість Атлантичного океану. У західній частині спостерігається різка зміна температур: то суворі холоди, то палюча спека. Восени, тобто у квітні й травні, часто дощить. Але в цю пору року погода стояла дуже суха і спекотна.

Удосвіта загін рушив у путь, заздалегідь визначивши напрям. Ґрунт, скутий корінням дерев і кущів, майже скам’янів. Зник найдрібніший пісок, з якого утворювалися дюни, зник пил, що клубочився в повітрі.

Коні просувалися бадьорим кроком серед паха-брава – високої трави, в якій індіанці ховаються під час грози. Дедалі рідше траплялися водойми, порослі верболозом, та місцева рослина Gugnerium argenteum, що полюбляє прісну воду. Коні, взрівши в лощині воду, притьмом скористалися цим і з жадібністю припали до неї, ніби поспішали запастися життєдайною вологою.

Талькав їхав попереду, обстежуючи кущі і розполохуючи чолінас – найнебезпечніших гадюк, укус яких менш ніж за годину валить навіть бика. Прудконогий Талькавів кінь перемахував через густі кущі, допомагаючи господареві прокладати шлях тим, хто їхав позаду. Це значно полегшувало просування загону рівнинами.

Природа навколо була одноманітна, довкруж жодного каменя. Безмежна, нескінченна одноманітність! Не було й натяку на якийсь пейзаж, або подію, або сюрприз природи! Лише Паганель, учений-ентузіаст, примудрявся помічати щось там, де не було нічого примітного, і милуватися дрібницями скупої природи. Що ж тішило його? Він, либонь, і сам не міг дати не це питання відповіді. Можливо, якийсь кущик або травинка. Та навіть цього було досить, аби розв’язати язика балакучому географові, і він повчав Роберта, який охоче слухав його.

Увесь день 29 жовтня наші вершники спостерігали неозору одноманітну рівнину. Близько другої години по полудні вони помітили під ногами коней багато кісток якихось тварин. То були зотлілі бліді останки величезного стада биків. Однак ці скелети не були безладно розкидані. Ніхто не міг пояснити, чому на такому невеликому просторі зібрано таку кількість скелетів. Це було загадкою навіть для Паганеля, і він звернувся з цим питанням до Талькава. Той не забарився вдовольнити його цікавість.

Вигук географа: «Неймовірно!» – і ствердний кивок голови патагонця дуже зацікавили присутніх.

– Що ж це таке? – запитали вони Паганеля.

– Блискавка! – відповів географ.

– Як! Блискавка здатна таке спричинити? – вигукнув Том Остін. – Убити наповал півтисячне стадо!

– Так каже Талькав, і я вірю йому, адже грози в пампі вирізняються особливою люттю. Хоч би нам не довелося випробувати цього на власній шкурі!

– Щось дуже жарко, – промовив Вільсон.

– Термометр показує 30 градусів у тіні, – відгукнувся Паганель.

– Це мене не дивує, – мовив Гленарван, – я почуваюся так, наче по мені пробігає електричний струм. Сподіватимемося, ця спека нетривала.

– На жаль, – заперечив Паганель, – нам годі розраховувати на зміну погоди, на горизонті – жодної хмарки!

– То погано, – зауважив Гленарван, – наші коні змучені спекою. Тобі, мій хлопчику, не дуже жарко? – запитав він Роберта.

– Ні, сер, – відповів хлопчик, – я люблю спеку, вона приємна!

– Особливо взимку, – зауважив майор, пихкаючи сигарою.

Увечері зробили привал поблизу покинутого ранчо – глиняної мазанки із солом’яним дахом. Ранчо було обнесене трухлявим частоколом, який, щоправда, таки міг уночі захистити коней від нападу лисиць. Самим коням ці тварини не можуть заподіяти шкоди, але хитрунки перегризають збрую, тоді коні можуть легко вирватися на свободу.

За кілька кроків від ранчо була вирита яма, що, вочевидь, правила за вогнище. У ній ще збереглася остигла зола. Всередині ранчо була лавка, вбогий лежак із бичачої шкіри, казанок, рожен і чайник для кип’ятіння мате.

Мате – напій із настою сушених трав, поширений у Південній Америці. Як і більшість американських напоїв, його п’ють крізь соломинку. На прохання Паганеля Талькав приготував мате, і мандрівники залюбки запили ним вечерю, гідно поцінувавши індіанський напій.