Нарешті з борту яхти піднявся білий димок.

– Вони нас помітили! – вигукнув Гленарван. – Це гармата «Дункана»!

За кілька секунд до берега долинув глухий звук пострілу. Незабаром «Дункан» змінив курс і попрямував до берега.

Невдовзі у підзорну трубу можна було побачити, як із яхти спускають шлюпку.

– Леді Гелена не зможе плисти, – промовив Том Остін, – море надто бурхливе.

– Та й Джон Манглс, – сказав Мак-Наббс, – не може залишити судна.

– Сестро, сестро! – вигукував Роберт, простягаючи руки до яхти, яку несамовито розхитувало.

– О, як мені не терпиться вже опинитися на «Дункані»! – промовив Гленарван.

– Терпіння, Едуарде, – відповів майор. – За пару годин ви там неодмінно будете.

Дві години! І справді, шестивеслова шлюпка була неспроможна здійснити поїздку в обидва кінці за коротший термін.

Патагонець схрестив руки на грудях і стояв поряд зі своєю Таукою, спокійно спозираючи на бурхливий океан. Гленарван підійшов до нього, взяв його руку в свою і, вказуючи на «Дункан», мовив:

– Їдьмо з нами!

Індіанець похитав головою.

– Їдемо, друже! – повторив Гленарван.

– Ні, – м’яко відповів Талькав. – Тут Таука, там пампа, – мовив він, широким жестом ніби охоплюючи неозору рівнину.

Гленарван зрозумів, що індіанець ніколи добровільно не покине прерій, де покоївся прах його праотців. Він розумів шанобливу любов цих синів пустелі до своєї батьківщини, тож не наполягав – лише міцно потиснув Талькаву руку.

Гленарван не наполягав і тоді, коли індіанець, усміхаючись, відмовився прийняти плату за свою працю.

– Із дружби! – промовив він.

Схвильований Гленарван не спромігся на відповідь. Він прагнув залишити поштивому індіанцеві бодай щось на згадку про друзів-європейців.

Та все пропало під час повені. Його супутники були не багатші. Гленарван не знав, як віддячити безкорисливому провідникові, аж раптом його осяяла щаслива думка. Вийнявши з портмоне коштовний медальйон із чудовим портретом, одного з кращих творів пензля Лоуренса, він простягнув його індіанцеві.

– Моя дружина! – пояснив він.

Талькав зворушено подивився на портрет і сказав:

– Добра і красива!

Роберт, Паганель, майор, Том Остін, обидва матроси один по одному стали прощатися з Талькавом. Ці славні люди були щиро засмучені розлукою зі своїм новим другом. Індіанець по черзі кожного притис на прощання до своїх широких грудей. Паганель подарував йому мапу Південної Америки і обох океанів, яку патагонець не раз із цікавістю розглядав. Це був найцінніший скарб ученого. Роберту нічого було подарувати, тож він палко обійняв свого рятівника, не забувши поцілувати і Тауку.

Тим часом шлюпка наближалась до берега. Прослизнувши крізь вузьку протоку між мілинами, вона м’яко врізалася в піщаний берег.

– Що з моєю дружиною? – запитав Гленарван.

– І з моєю сестрою? – підхопив Роберт.

– Місіс Гленарван і міс Грант чекають вас на яхті, – відповів кермовий. – Але треба поспішати, сер, – додав він, – не можна гаяти жодної хвилини: почався відплив.

Усі востаннє обійняли індіанця. Талькав провів своїх друзів до шлюпки. У ту мить, коли Роберт сідав у човен, індіанець узяв його на руки і мовив з батьківською ніжністю:

– Знай: тепер ти справжній чоловік!

– Прощавай, друже, прощавай! – ще раз сказав Гленарван.

– Невже ми ніколи не побачимося? – вигукнув Паганель.

– Хто зна! – відповів Талькав, зводячи руку до неба.

То були останні слова індіанця.

Човен швидко відчалив од берега і, підхоплений відпливом, попрямував у відкрите море. Довго над пінявими хвилями бовваніла нерухома постать Талькава, але помалу його висока фігура зникла.

За годину Роберт першим вибіг трапом на облавок «Дункана» і кинувся на шию Мері Грант під неугавне «ура» всього екіпажу.

Так завершився перехід через усю Південну Америку. Ні гори, ні річки не змусили мандрівників відхилитися від наміченого шляху, і якщо цим саможертовним, мужнім людям не випало стріти на своєму шляху злих людей, то стихії їх випробовували повсякчас.

Якою ж теплою була зустріч! Лорд Гленарван, щоб не затьмарити радості друзів невдалим результатом пошуків, мовив так:

– Ми маємо вірити в успіх нашої експедиції, друзі мої! Наразі капітана Гранта з нами немає, але ми впевнені, що знайдемо його!

Цих слів було достатньо, аби повернути надію пасажирам «Дункана». Адже за той час, поки шлюпка йшла до яхти, Гелена і Мері Грант зазнали страшенних мук сумнівів. Стоячи на юті, вони намагалися полічити кількість людей у шлюпці. Дівчина то втрачала надію, то знову її віднаходила: їй здавалося, що вона бачить батька, тоді її серце тривожно калатало, і вона ледве стояла на ногах. Леді Гелена тримала її в своїх обіймах. Джон Манглс перебував поряд із Мері, мовчав і пильно вдивлявся вдалечінь. Очі моряка, звиклі до далеких відстаней, не бачили капітана Гранта.

– Він там! Он він! Мій батько! – шепотіла дівчина.

Та з наближенням човна ілюзія розвіювалася. Шлюпка не підійшла ще на сто сажнів, а вже не тільки Гелена і Джон Манглс, а й Мері, очі якої були повні сліз, втратили надію. Тож підбадьорлива промова Гленарвана прозвучала вчасно.

Після перших обіймів лорд розповів Гелені, Мері Грант і Джону Манглсу про всі поневіряння експедиції, а згодом ознайомив їх із новим тлумаченням документа, яке запропонував мудрий Жак Паганель. Гленарван похвалив Роберта і запевнив Мері Грант, що вона може пишатися братом. Він так барвисто описав хлопчикову мужність, самовідданість, небезпеки, яких йому вдалося уникнути, що той не знав, куди сховатись од ніяковості, і знайшов прихисток в обіймах сестри.

– Не червоній, Роберте, – промовив Джон Манглс, – ти гідний син капітана Гранта.

Він пригорнув до себе брата Мері і розцілував його в щоки, ще вологі від сліз дівчини.

Годі й переповісти, як сердечно зустріли майора й географа, з якою вдячністю згадували шляхетного Талькава. Гелена дуже шкодувала, що не може потиснути руку чесному індіанцеві. Опісля Мак-Наббс спустився до себе в каюту, щоб ретельно поголитися. Що ж до Паганеля, то той пурхав, як бджола, збираючи мед компліментів і усмішок. Він хотів обійняти весь екіпаж «Дункана» і, стверджуючи, що Гелена і Мері Грант є частиною цього екіпажу, почав із них і завершив містером Олбінетом.

Стюард вирішив, що єдиний спосіб віддячити вченому за люб’язність – оголосити про подання сніданку.

– Сніданок? – вигукнув географ.

– Так, месьє Паганелю, – відповів Олбінет.

– Справжній сніданок, за справжнім столом, із приборами і серветками?

– Звичайно, месьє Паганелю!

– І нам не подадуть сушеного м’яса, круто зварених яєць чи філе страуса?

– О, добродію, – докірливо мовив уражений стюард.

– Я не хотів вас образити, друже мій, – сказав, усміхаючись, учений, – але протягом місяця ми їли лежачи на землі, щонайкраще, на гілках. Тому пропонований вами сніданок мені здається мрією, вигадкою, химерою.

– Ходімо ж, месьє Паганелю, і впевнимося, що це реальність, – мовила Гелена, ледь стримуючи сміх.

– Дозвольте вашу руку, – запропонував ґречний географ.

– Чи будуть якісь особливі розпорядження щодо «Дункана», сер? – запитав Джон Манглс.

– Після сніданку, Джоне, – відповів Гленарван, – ми спільно обговоримо план нової експедиції.

Пасажири і молодий капітан спустилися в кают-компанію. Механіку було наказано тримати яхту під парами, щоб відплисти за першим сигналом.