Наступного дня наші мандрівники помітили, що поверхня океану встелена величезними водоростями, наче гігантський, порослий травами ставок. Здавалося, то було Саргасове море, вкрите уламками дерев і рослин, які хвилі океану доправляють із сусідніх материків. Складалося враження, що «Дункан» ковзав по величезній рівнині, яку Паганель порівняв із пампою. Рух яхти дещо сповільнився.

А за добу раптом пролунав вигук вахтового матроса.

– Земля! – крикнув він.

– З якого боку? – запитав Том Остін, що саме вахтував.

– З навітряного! – відповів матрос.

При цій хвилюючій звістці палуба яхти притьмом наповнилася людьми. З люка вигулькнула підзорна труба, а за нею – сам Жак Паганель.

Учений направив трубу в указаному напрямку, але не побачив там нічого, що б скидалося на землю.

– Погляньте на хмари, – порадив йому Джон Манглс.

– І справді, – вигукнув Паганель, – вимальовується щось подібне на кручі.

– Це і є Трістан-да-Кунья, – оголосив Джон Манглс.

– У такому разі, покладаючись на свою пам’ять, маю оповістити, – провадив учений, – що ми перебуваємо за 80 миль від острова, адже вершина Трістан, заввишки 7 000 футів, здіймається над горизонтом саме на цій відстані.

– Цілком правильно, – підтвердив капітан Манглс.

За декілька годин на горизонті чітко окреслилася група високих скелястих островів. Конічна вершина виступала на небесній блакиті темним силуетом, осяяна променями сонця на сході.

Незабаром перед мандрівниками постав і головний острів, що становив вершину трикутника.

Трістан-да-Кунья лежить під 37°8’ південної широти і 10°44’ західної довготи за Гринвічем. За 18 миль від нього на північний захід простягається острів Неприступний, а за 10 миль на південний схід – острів Найтінгейл, що замикає цей маленький покинутий в Атлантичному океані архіпелаг. У полудень яхта оминула дві характерні місцеві пам’ятки, які є дороговказами для моряків: скелю на острові Неприступний, що скидається на судно зі зламаним вітрилом, та два острівці північніше острова Найтінгейл, що нагадують руїни невеликої фортеці. О третій годині по полудні «Дункан» увійшов до бухти Фалмут острова Трістан-да-Кунья, захищеної від західних вітрів горою Гельп. Там на якорі дрімали кілька китоловних суден.

Відкриті гавані вельми небезпечні для суден при північному і північно-західному вітрах, тож Джон Манглс заходився шукати надійне місце для стоянки «Дункана». Саме в цій бухті в 1829 році затонув англійський бриг «Джулія» з командою і вантажем. «Дункан» кинув якір за півмилі від берега.

Команда і пасажирки притьмом сіли у спущену велику шлюпку і незабаром висадилися на берег, покритий дрібним чорним піском, – залишками вивітреного перепаленого вапняку.

Столицею архіпелагу Трістан-да-Кунья є невелике селище, розташоване в глибині бухти поблизу широкого гомінливого струмка. У селищі налічується з півсотні дуже охайних будиночків, розташованих за останнім словом англійського містобудування, себто з геометричною точністю. За мініатюрним містечком на півтори тисячі гектарів розстилається рівнина, облямована високим насипом застиглої лави. Над рівниною здіймається конічна гора заввишки 7 000 футів.

Гленарвана прийняв губернатор англійської колонії. На жаль, губернатор не чув про Гаррі Гранта і «Британію». Острови Трістан-да-Кунья лежать осторонь курсу суден, тому сюди рідко хто навідується. З 1821 року, коли англійське судно «Блендон-Голл» розбилося об скелі острова Неприступний, тут зазнали аварій лише два судна: «Прілюге» у 1845 році і трищогловий американський корабель «Філадельфія» у 1857 році. Цими трьома катастрофами обмежувалася сумна місцева статистика корабельних катастроф.

Гленарван і не сподівався почути інше від губернатора, адже запитав лише для остаточного заспокоєння сумління. З тих самих міркувань він наказав обігнути острів на шлюпках. Утім, то було нескладно, адже на цьому острові не помістився б ані Лондон, ані Париж, навіть якби його розміри були втричі більші. Окружність острова не перевищувала сімнадцяти миль.

Тимчасом пасажири «Дункана» оглядали селище й околиці. Населення Трістан-да-Кунья становить з півтори сотні людей – самі англійці й американці, одружені з негритянками і капськими готтентотками.[58]

Наші мандрівники були вельми щасливі нарешті відчути твердий ґрунт під ногами, тож пройшли аж до єдиної на острові окультуреної долини, решту ж простору вкривала застигла лава. Пустельний і неродючий острів населяють лише сотні тисяч величезних альбатросів і вайлуватих пінгвінів.

Оглянувши скелі вулканічного походження, мандрівники знову спустилися в долину, де жебоніли швидкі струмки, живлені талими снігами з гірських вершин. Пейзаж пожвавили зелені кущі, на яких пурхали зграйки пташок.

На зеленому соковитому вигоні стояло самотою двадцятифутове дерево родини ріжкових. Гігантське туссе, рослина з деревоподібним стеблом, ацена з колючим насінням, могутні ломарії з волокнистими в’юнкими стеблами, багаторічні чагарникові рослини, дурманні ануерії, бальзамний мох, дика селера, папороті – нечисленна, проте розкішна флора острова. Відчувалося, що на цьому благословенному острові панує вічна весна. Паганель палко переконував, що це і є уславлений острів Оґігія, оспіваний Фенелоном[59], і запропонував леді Гленарван у ролі чарівної німфи Каліпсо відшукати грот. Для себе ж відвів лише скромну роль служки німфи.

Так за приємними розмовами мандрівники повернулися на яхту аж уночі.

В околицях селища паслися череди биків і баранів; жито, маїс, городина були основним багатством населення; ними засіяли навіть столичні вулиці.

Незабаром до яхти підпливли і шлюпки, які встигли за декілька годин об’їхати острів по колу – слідів «Британії» не виявили. Ця подорож мала один результат: острови Трістан-да-Кунья виключили з пошуків.

«Дункан» міг одразу продовжувати свій шлях, одначе того вечора він не знявся з якоря – Гленарван дозволив своїй команді пополювати на тюленів, якими кишіла бухта Фалмут. Колись тут вільно пускали фонтани води велетні кити, але їх майже винищили.

Тюленів же було вдосталь. Екіпаж яхти вирішив полювати всю ніч і весь наступний день, аби поповнити запас жирів. Тому відплиття «Дункана» було призначене на 20 листопада. Під час вечері Паганель розповів своїм друзям дещо цікаве про острови Трістан-да-Кунья. Вони дізналися, що архіпелаг було відкрито в 1506 році португальцем Трістаном-да-Кунья (супутником д’Альбукерка) і впродовж сотні років залишався недослідженим. Ці острови цілком обґрунтовано називалися «притулком бур» і мали не ліпшу репутацію за Бермудські острови. Тому жодне судно не кидало якоря тут добровільно, якщо тільки його не приневолювали до цього бурі Атлантичного океану.

У 1697 році три голландські судна Ост-Індської компанії пристали до островів Трістан-да-Кунья і визначили координати цих островів, 1700 року астроном Галлей вніс до цих обчислень свої поправки. У період з 1712 до 1767 року з архіпелагом Трістан-да-Кунья ознайомилися декілька французьких мореплавців. Особливу увагу йому приділив Лаперуз, який побував тут у рамках своєї знаменитої подорожі 1785 року. У січні 1811 року американець Джонатан Ламберт висадився тут із двома товаришами і колонізував територію. Англійський губернатор мису Доброї Надії, дізнавшись про колонізацію острова, запропонував їм протекторат Англії. Джонатан погодився і підняв над своїм дахом британський прапор. Здавалося, Джонатан мав би безтурботно царювати над своїми «народами» – старим італійцем і португальським мулатом, але якогось дня він потонув або йому «допомогли» втопитися, що достеменно невідомо. Настав 1816 рік. Наполеона заслали на острів св. Єлени. Для пильнішої охорони Англія розмістила два гарнізони – один на Трістан-да-Кунья, другий на острові Вознесіння. Гарнізон Трістана-да-Куньї складався з роти артилеристів з мису Доброї Надії і загону готтентотів. Гарнізон залишався тут до смерті Наполеона, тобто до 1821 року, коли й був переведений на мис Доброї Надії.