– Джоне, «Дункан» – міцне судно, а його капітан – вправний моряк. Ми подолаємо найсильніший шторм.

Спершу побоювання Джона Манглса ґрунтувалися лише на інстинкті моряка. Як то кажуть англійці, він був знавцем погоди – «weather-wise». Однак стрімке падіння барометра змусило молодого капітана вдатись до запобіжних заходів. Джон Манглс очікував на сильну бурю. Хоча на небі не було ані хмаринки, барометр сповіщав протилежне. З місць із високим атмосферним тиском повітряні потоки спрямовуються в місця, де атмосферний тиск нижчий. Що ближчі одне від одного ці місця, то більша швидкість вітру.

Джон Манглс простояв ніч на капітанському містку. Близько одинадцятої на півдні небо заволокло хмарами. Капітан зібрав команду на палубі й наказав спустити верхні вітрила. Він залишив лише фок, контр-бізань, марсель і клівери. Опівночі здійнявся холодний вітер. З часом він дужчав, і невдовзі швидкість поривів досягла шести туазів за секунду.

Тріскіт щогл, гомін команди, сухе клацання вітрил, скрип внутрішніх перегородок яхти – пасажири зрозуміли, що відбувається щось надзвичайне. Паганель, Гленарван, майор і Роберт з’явилися на палубі: один з цікавості, решта – готові будь-якої миті взятися до роботи.

Небо, ясне і зоряне ввечері, тепер затягло густими хмарами, поплямувало смугами, наче леопардову шкіру.

– Буде ураган? – коротко запитав Гленарван Джона Манглса.

– Незабаром, – відповів капітан.

Він наказав узяти один риф біля мáрселя. Матроси кинулися виконувати наказ. Докладаючи неабияких зусиль, долаючи вітер, вони зменшили вітрило, підтягнувши його риф-сезнями до спущеної реї. Джон Манглс прагнув зберегти велику вітрильність, аби послабити хитавицю на яхті.

Після ретельної підготовки капітан віддав наказ Остіну і боцманові бути напоготові – ураган невпинно наближався. Подвоїли найтови[62] шлюпок і кріплення запасного рангоуту; укріпили бічні талі гармати; якомога тугіше натягнули ванти і бакштаги; задраїли люки. Джон Манглс весь час перебував на юті, з навітряної сторони яхти, наче намагався вивідати таїну грозового неба.

Барометр упав до 26 дюймів, що трапляється вкрай рідко. Штормглас[63] сповіщав про бурю.

Була перша ночі. Гелена і Мері Грант змучені жорстокою хитавицею в каютах, зважилися піднятися на палубу. Вітер набрав швидкості до 14 туазів за секунду. Він несамовито свистів у снастях. Металеві троси бриніли, наче струни, по яких ударив чийсь гігантський смичок. Блоки налітали один на одного. Снасті з пронизливим свистом ковзали по жолобах. Вітрила оглушливо гахкали, наче гарматні постріли. До яхти наближався жаский вал, та судно чаєчкою злетіло на його пінистий гребінь.

Джон помітив пасажирок, швидко підійшов до них і попросив повернутися до кают-компанії. Хвилі перепліскували через борт і щомиті могли залити палубу. Стихія вирувала з такою силою, що Гелена ледве розчула капітанове прохання.

– Небезпеки немає? – встигла лише запитати у мить відносного затишшя.

– Жодної, – відповів Джон Манглс. – Але вам та міс Мері не можна залишатися на палубі.

Гелена Гленарван і Мері Грант не опиралися наказу, що радше прозвучав як благання, і повернулися в кают-компанію саме тієї миті, коли жахлива хвиля з такою силою накрила корму яхти, що в їхній каюті задвиготіли скляні ілюмінатори. Вітер уже дув із подвоєною люттю.

Під тиском вітрил щогли гнулися так, що здавалося, ніби яхта спурхнула над хвилями.

– Фок на гітови! – скомандував Джон Манглс. – Спустити марсель і клівери!

Матроси кинулися виконувати наказ. Ослабили фали, підтягли гітови і спустили клівери з таким гуркотом, що заглушили навіть рев бурі, і «Дункан», що вивергав клуби чорного диму, судомно спінив воду гвинтом лопатей, які подеколи виринали з води.

Обличчя Гленарвана, майора, Паганеля та Роберта, які стежили за двобоєм «Дункана» зі страхітливою стихією, виражали то захоплення, то жах. Вони цупко вчепились за глиці фальшборта і мовчки спостерігали за зграями буревісників, зловісних птахів, які шугали в повітрі, насолоджуючись шаленством бурі.

Раптом пронизливий свист заглушив рев бурі. Це зі страшною силою вирвалася пара, але не через паровідвідну трубу, а із запобіжних клапанів казана. Пролунав різкий тривожний свисток. Яхту сильно накренило, і Вільсона, котрий стояв біля штурвала, збило з ніг раптовим ударом румпеля.[64]

Без керманича «Дункан» пішов насупроти хвиль.

– Що сталося? – вигукнув Джон Манглс, кидаючись на місток.

– Судно дало крен, – відповів Том Остін.

– Стерно зламалося?

– До машини, до машини! – почувся голос механіка.

Джон стрімголов помчав по трапу. Все машинне відділення було заповнене густою парою. Вийшли з ладу поршні циліндрів. Шатуни не обертали гребного валу.

Механік, помітивши збій у машині, щоб уникнути вибуху казанів, випустив із них пару через паровідвідну трубу.

– Що сталося? – запитав капітан.

– Гвинт зіпсувався: погнувся чи щось зачепив, – звітував механік. – Він перестав обертатися.

– А хіба не можна його очистити?

– Ні!

Про ремонт у таких умовах годі було думати. Гвинт не працював – це факт, а тому пара виривалася крізь запобіжні клапани. Довелося Джонові знову вдатися до допомоги вітрил і найгрізнішого противника, вітер, перетворити на союзника.

Він піднявся на палубу, швидко доповів лордові Гленарвану про стан судна і наполіг, щоб той із рештою пасажирів спустився в кают-компанію. Гленарван хотів залишитися на палубі.

– Ні, сер, – рішуче повторив Джон Манглс, – на палубі маю лишитися тільки я і моя команда. Ідіть. Палубу може залити хвиля, і вас миттю змиє.

– Але ми можемо бути корисні..

– Ідіть, ідіть, сер, так потрібно! Зараз я господар судна. Я на полягаю!

Очевидно, становище було критичним, якщо Джон Манглс дозволив собі таким тоном розмовляти з Гленарваном. Той зрозумів, що йому слід подати приклад слухняності. Тож Гленарван і троє його супутників приєдналися до занепокоєних пасажирок, які очікували на фінал боротьби зі стихіями в кают-компанії.

– Джон – дуже енергійний, – зауважив Гленарван, заходячи до кают-компанії.

– Так, – відгукнувся Паганель. – Він нагадує мені боцмана в драмі вашого славетного Шекспіра «Буря», який наказує королеві, що перебуває на його кораблі: «Геть звідсіль! Замовкніть і йдіть до каюти! Якщо ви не здатні втихомирити стихію, то помовчте! Геть звідсіль, кажу вам!»

Тим часом Джон Манглс, не гаючи жодної секунди, намагався вивести судно з небезпечного становища, в якому воно опинилося через зіпсутий гвинт. Він вирішив лягти в дрейф, щоб якомога менше відхилитися від курсу. Конче необхідно було зберегти бодай якісь вітрила і повернути судно в напрямі біснуватого вітру. Поставили марсель, узявши спідній риф, підняли щось на зразок фок-стакселя на грот-щоглі, і «Дункан» розвернули носом до вітру.

Яхта описала дугу, наче боляче пришпорений кінь на перегонах, вітрила рвучко напнулися. А чи витримають вітрила? Щоправда, їх було виготовлено з найкращої шотландської парусини, та яка тканина зможе чинити опір такому жахливому натиску?

Капітанів маневр спрацював: тепер яхта підставляла хвилям свої найміцніші частини і трималася потрібного напряму. Проте їй загрожувала небезпека потрапити у величезне провалля, що зяяло між валами. З такого провалля вже не спливають. Утім, капітан не мав вибору: він вирішив дрейфувати, допоки цілими будуть щогли і вітрила.

Команда стояла напоготові, ладна будь-якої миті кинутися на поміч.

Джон Манглс прив’язав себе до вантів і спостерігав за розлюченим океаном.

Так минула ніч. Усі сподівалися, що до світанку буря вщухне. Та марно! Близько восьмої ранку вітер лише посилився. Тепер його швидкість досягла 18 туазів за секунду. Це був ураган.

Джон Манглс мовчав, але в душі страшенно переймався долею судна і пасажирів.