Усі згодилися із Мак-Наббсом, крім Паганеля, який, витираючи спітніле чоло, радів, що йому випала щаслива нагода мандрувати лісом, де дерева не дають затінку.

За весь день мандрівникам не трапилася жодна тварина, жодний тубілець – самі лише какаду. Та й тих було годі роздивитись, адже птахи вили гнізда у самісінькому верховітті евкаліптів. Тож до подорожніх долинав навіть не пташиний щебет, а ледь уловиме бриніння.

Надвечір мандрівники розташувались під обгорілими евкаліптами, випаленими зсередини вогнем. Стовбури гігантів скидались на фабричні димарі – результат недбалого розведення вогнища скватерами і тубільцями.

Олбінет за порадою Паганеля розклав багаття для приготування вечері в одному з таких обгорілих порожніх стовбурів. Утворилась чудова тяга, і весь дим вилітав угору, де розчинявся в темному листі.

За встановленими правилами призначили на ніч охорону. Айртон, Мюльреді, Вільсон і Джон Манглс вартували по черзі аж до сходу сонця.

Протягом наступного дня маленький загін рухався лісом. Здавалося, височенні стовбури евкаліптів ніколи не скінчаться, та надвечір дерева порідшали, а за кілька миль на невеликій галявині мандрівники побачили будівлі, розташовані правильними рядами.

– Сеймур! – вигукнув Паганель. – Ми проїдемо повз останній населений пункт у провінції Вікторія.

– Це велике місто? – спитала Гелена.

– Ні, – відповів Паганель, – звичайне селище. Та, напевне, невдовзі воно перетвориться на місто.

– І що, там можна зупинитися в якомусь пристойному місці? – спитав Гленарван.

– Сподіваюсь, – відповів географ.

– То їдьмо швидше. Нашим мужнім мандрівницям приємніше буде заночувати в заїзді.

– Ми з Мері згодні, любий Едуарде, – сказала Гелена, – але за од нієї умови: наш нічліг не має стати причиною затримки.

– Аж ніяк, – відповів Гленарван. – До того ж наші бики потомились, їм треба дати перепочинок до ранку.

О дев’ятій темрява густішала. Маленький загін добрався до Сеймура і попрямував його широкими вулицями, очолюваний Паганелем, який, здавалось, виріс у цій місцині. Незабаром вони опинилися під брамою заїзду «Північна Британія».

Коней і биків відвели до стайні, фургон поставили під шопою. Подорожні розташувались у доволі комфортабельних кімнатах. О десятій посідали до столу, накритого під пильним наглядом Олбінета. Паганель із Робертом обійшов місто. Звісно, у темряві він нічого не побачив, тож і не потішив друзів якоюсь новиною. Паганель не зауважив помітного пожвавлення на вулицях. Люди збирались у юрби, обговорювали щось, сперечались.

Майор, який безвилазно сидів у заїзді, вже знав усі новини містечка. Йому вистачило перекинутися кількома фразами із балакучим господарем заїзду Діксоном. Новинами він ні з ким не поділився.

Після вечері Гелена, Мері й Роберт Грант пішли до своїх кімнат відпочивати. Майор тимчасом затримав чоловіків і повідомив:

– Встановлено особи злочинців, причетних до аварії на залізниці.

– Їх упіймали? – стривожився Айртон.

– Ні, – відповів Мак-Наббс, удаючи, що не помітив боцманового занепокоєння.

– Погано, – зауважив Айртон.

– А кого звинувачують у злочині? – спитав Гленарван.

– Ось, читайте, – майор простягнув Гленарванові «Австралійську і Новозеландську газету».

Гленарван прочитав таке:

«Сідней, 2 січня 1866 року. Наші читачі, напевно, пам’ятають, що в ніч проти 30 грудня сталася аварія біля Кемден-Бріджа, за 7 миль од станції Каслмейн (залізнична лінія Мельбурн-Сендгарст). Нічний експрес, який вийшов із Мельбурна об 11 годині 45 хвилин, упав на повному ходу в річку Люттон. Причиною трагедії стало розведення Кемденського мосту. Катастрофа сталась унаслідок страшного злочину, що підтверджують численні грабунки пасажирів, а також знайдений труп залізничного сторожа. У результаті розслідування з’ясувалося, що злочин скоїла банда каторжників, які півроку тому втекли з Пертської виправної в’язниці, що в Західній Австралії, під час переправлення їх на острів Норфолк. Ватага складається з двадцятьох дев’яти осіб. На чолі банди – Бен Джойс, найнебезпечніший злочинець, що прибув до Австралії кілька місяців тому на невідомому судні. Мешканцям міста, колоністам і скватерам пропонується бути пильними і повідомляти владу про все, що може сприяти затриманню злочинців.

Головний інспектор поліції».

Гленарван закінчив читати. Тоді Мак-Наббс звернувся до географа:

– Ось бачите, Паганелю, і в Австралії є каторжники.

– Звісно є, але збіглі! – відповів Паганель. – Ті, хто відбув покарання, не мають права тут селитися.

– Хай там як, а вони тут є, – мовив Гленарван. – Сподіваюсь, вони не завадять нам подорожувати. Як гадаєте, Джоне?

Джон Манглс якийсь час мовчав. Його мучила думка про те, як побивалися б діти капітана Гранта, якби він відмовився од розшуків їхнього батька, але й наражати експедицію на небезпеку він не мав наміру.

– Коли б ми подорожували суто чоловічою компанією, – нарешті сказав він, – мені було б байдуже до каторжників.

Гленарван додав:

– Ідеться не про те, щоб відмовитися від нашої мети. Та, гадаю, зважаючи на присутність жінок у нашій компанії, краще було б попрямувати до Мельбурна, сісти на «Дункан» і, прибувши на східне узбережжя, далі розшукувати Гаррі Гранта. Як ви гадаєте, Мак-Наббсе?

– Я відповім тільки, коли почую думку Айртона, – відповів майор.

Боцман відповів:

– Ми перебуваємо за 200 миль од Мельбурна. Якщо і справді існує загроза експедиції, то вона однаково може чигати нас як на південних шляхах, так і на східних. А ще я не вірю, щоб тридцять злочинців могли стати серйозною загрозою для вісьмох добре озброєних чоловіків. Отож коли немає кращої пропозиції, пропоную рушати далі.

– Молодець, Айртоне, – озвався Паганель. – На сході ми маємо шанс натрапити на сліди капітана Гранта, а от на півдні ми втратимо цю можливість – це правда. А каторжани – не завада! Їм не залякати порядних людей.

Тож усі одностайно проголосували за продовження подорожі.

– Панове, прошу ще слова, – раптом мовив Айртон.

– Так, Айртоне.

– Мені здається, що слід послати наказ на «Дункан», щоб прямував до східного побережжя.

– Навіщо? – заперечив Джон Манглс. – Ми встигнемо це зробити, коли підійдемо до затоки Туфолда. А як раптом нам доведеться попрямувати до Мельбурна? До того ж сумніваюсь, що його полагодили. Зачекаймо.

– Гаразд, – погодився Айртон.

На ранок маленький загін, добре озброєний і готовий до будь-яких несподіванок, залишив Сеймур. За півгодини він знову опинився в евкаліптовому лісі, що простягся далеко на схід. Гленарван висловив думку, що ліпше було б їхати відкритим полем, де важче організувати напад, ніж у густому лісі. Та вибору не було, і їм довелося день їхати серед величезних одноманітних евкаліптів. Увечері мандрівники пересікли 146 меридіан і отаборилися на межі округу Муррей.

5 січня експедиція досягла просторих земель Муррейського округу. Поки що недосліджений і відлюдний край розкинувся аж до Австралійських Альп. Цивілізація ще не дійшла сюди, тож і не встигла покраяти ці землі на графства з чіткими кордонами. Це була найглухіша частина провінції. З часом тутешні ліси зникнуть від сокири дроворуба, а прерії виїдатиме худоба поселенців-скватерів. Та нині ця земля зберегла первісний вигляд. Справжнісінька пустеля.

На англійських мапах територію позначено просто й відверто: «Reserve for the blacks» – «Резервація для чорношкірих». Колоністи силоміць відтіснили тубільців на ці землі. Тут, на безмежних рівнинах і в лісових нетрях, корінним мешканцям відвели землю, де австралійські аборигени вимирають. Кожен колоніст, скватер, емігрант чи торговець лісом міг вільно зайти на територію заповідника, але жодний чорний не мав права вийти звідсіль.