Рівнини простягались від підніжжя Альп під ледь помітним схилом на схід. Одноманітність краєвиду подекуди порушували гайки мімоз, евкаліптів та різних порід камедних дерев, а також кущі гастролобіуму з яскравими квітами. Не раз дорогу перетинали невеликі гірські річечки, точніше, ручаї, порослі дрібним комишем та орхідеями. Ці ручаї переходили бродом. Удалині було видно, як, забачивши людей, утікали дрохви й казуари, а кенгуру, наче пружинні паяци, перестрибували чагарники. Мисливці навіть не думали полювати, та й коні були геть виснажені.

До того ж над рівниною стояла страшна задуха. Атмосфера була насичена електрикою, що відчували і тварини, і люди. Стомлені, всі мовчки посувалися вперед. Тишу розтинав лише голос Айртона, який покрикував на змучених биків.

З дванадцятої до другої їхали дивним лісом папороті. І якби мандрівники так не потомилися, то неодмінно б захопилися цією красою. Ці деревовидні рослини заввишки до 30 футів саме цвіли. Коні й вершники вільно проїжджали під звислим додолу гіллям, і лише інколи в когось дзенькало коліщатко шпори, що торкалось твердих стовбурів. Під непорушним шатром зелені панувала прохолода, на яку ніхто не ремствував. Як завжди експансивний, Жак Паганель кілька разів задоволено зітхнув, сполохнувши зграї папуг, які здійняли оглушливе базікання.

Географ веселився і захоплено вигукував на весь голос, коли раптом його супутники побачили, що він похитнувся й упав разом із конем на землю. Невже в нього запаморочення чи, борони Боже, сонячний удар?

Усі кинулися до нього.

– Паганелю! Паганелю! Що з вами? – закричав Гленарван.

– Я залишився без коня, мій любий друже, – відповів Паганель, вивільняючи ноги зі стремен.

– Що з вашим конем?

– Загинув, наче блискавкою вражений, як і кінь Мюльреді.

Гленарван, Джон Манглс і Вільсон уважно оглянули тварину.

Паганель мав рацію – коняка нагло сконала.

– Дивно, – промовив Джон Манглс.

– Дуже дивно, – пробурмотів майор.

Ця халепа дуже стурбувала Гленарвана. У цій глушині годі дістати коней. А коли це й справді якась пошесть, то як їм дістатися узбережжя?

Між тим думка про пошесть потвердилася: сконав третій, Вільсонів кінь і бик. Тепер у розпорядженні експедиції залишилося троє биків і четверо коней.

Становище ставало загрозливим. Правда, вершники, які втратили коней, могли подорожувати й пішки, як це роблять усі скватери. Та коли поздихають усі бики й доведеться покинути фургон, що станеться з мандрівницями? Чи здатні вони здолати пішки 120 миль до затоки Туфолда?

Стурбовані Джон Манглс і Гленарван пильно оглянули здорових коней. Можливо, їм вдасться запобігти новому лиху? Однак під час огляду вони не виявили жодної ознаки не лише хвороби, а навіть знемоги. Бики й коні виглядали цілком здоровими, важка подорож анітрохи їх не знесилила. І Гленарван висловив сподівання, що ця дивна пошесть омине решту тварин.

Такої ж думки був і Айртон, який ніяк не міг визначити причину раптової загибелі худоби.

Загін знову вирушив у путь. По черзі піші відпочивали у фургоні. Увечері, подолавши всього десять миль, мандрівники отаборились на ніч. Відпочивали під шатром дивовижних папоротей, між якими шугали величезні кажани.

Наступний день, 13 січня, був гожий. Тварини почувались добре. Подорожні також на здоров’я не нарікали. Коні й бики чудово справлялися зі своєю роботою. У «салоні» леді Гелени завдяки напливу відвідувачів панувало пожвавлення. Містер Олбінет частував гостей прохолодними напоями, що було вельми доречно в тридцятиградусну спеку. Випорожнили півбарильця шотландського елю. Усі одностайно визнали, що в усьому Сполученому Королівстві годі шукати броварів, кращих за «Барклея і К°», навіть сам Велінгтон ніколи не варив такого смачного пива (отаке воно, шотландське самолюбство)! Паганель пив багато, а ще більше просторікував на різні теми.

Здавалося, день, що так чудово почався, мав і закінчитися добре. Загін бадьоро подолав 15 миль по горбкуватій місцевості, сподіваючись увечері отаборитися на берегах Снові, чималої річки, яка на півдні провінції Вікторія впадала в Тихий океан. І от колеса фургона, залишаючи глибоку колію в чорнуватому намуленому ґрунті, покотили широкою долиною поміж буйними травами й заростями гастролобіуму. Вечоріло. Туман, що смугою знявся на обрії, чітко окреслив напрям річки Снові. Бики протягли фургон ще кілька миль. За невеликим пагорком дорога круто звертала в ліс. Айртон уже дістався до узлісся, за півмилі од річки, коли фургон раптом загруз аж по самі маточини.

– Обережно! – крикнув Айртон до вершників, які їхали за ним.

– Що сталося? – запитав Гленарван.

– Ми загрузли, – відповів боцман.

Він підганяв биків палицею, але марно, тварини не могли зрушити з місця.

– Тут і заночуємо, – запропонував Джон Манглс.

– Іншого виходу ми не маємо, – відповів Айртон. – Уранці спробуємо витягти фургон.

– Привал! – гукнув Гленарван.

Настала задушлива ніч. Повітря було насичене парою. Обрій часом освітлювали блискавки далекої грози. Заходились лаштуватися на нічліг. Полягали у загрузлому фургоні та в наметі, що його напнули під зводом високих дерев. Мандрівники сподівалися, що цієї ночі обійдеться без дощу.

Айртон ледь витяг биків із болота, в якому ті загрузли по черево. Боцман відвів тварин на пашу – це він дбайливо виконував щодня. Та Гленарван зауважив, що цього вечора Айртон з особливою увагою порається біля худоби, за що подякував боцманові, адже від здоров’я коней і биків залежав успіх їхньої експедиції.

Тим часом мандрівники без апетиту повечеряли. Втома і спека притлумили голод, і всі потребували не стільки їжі, скільки відпочинку. Гелена й міс Грант, як завжди, полягали у фургоні. Чоловіки вклалися хто під наметом, а хто під деревами на густій траві, що аж ніяк не могло зашкодити здоров’ю.

Усі поринули у важкий сон. Небо затягло густими чорними хмарами. Навколо все завмерло – жодного подуву вітерцю. Нічну тишу лише зрідка порушували монотонні крики морпука, схожі на журливе кування європейської зозулі.

Десь об одинадцятій, після нетривалого важкого сну, прокинувся майор. Він із подивом помітив якесь дивне світло, що мерехтіло між дерев. Мак-Наббс спершу навіть подумав, що це пожежа.

Він підвівся і попрямував до лісу. І яким же було здивування майора, коли побачив звичайнісіньку фосфоресценцію величезного поля грибів, спори яких випромінювали яскраве світло!

Майор, який анітрохи не був егоїстом, уже зібрався був збудити Паганеля, аби той помилувався цим дивом, як раптом зупинився, мов укопаний. Від фосфоричного світла в лісі було видно на півмилі навкруги, і йому здалося, наче на узліссі майнули якісь тіні. Невже привиділось?

Майор упав на землю і став придивлятися до тіней. Кілька чоловіків шукали на землі якісь сліди.

Що шукають ці люди?

Мак-Наббс, не вагаючись і не сповіщаючи товаришів, поповзом став пробиратися вперед і зник у високій траві.

Ніч видалась жахлива. О другій годині по полуночі почалася злива, яка тривала до ранку. Намет виявився ненадійним прихистком, тож Гленарван із чоловіками заховався у фургоні. Звісно, ніхто вже не міг склепити очей. Розмовляли про те, про се. Лише майор, тимчасової відсутності якого ніхто й не помітив, сидів мовчки. Злива не вщухала. І чоловіки стривожилися, що негода може спричинити повінь на річці Снові. Тоді загрузлий фургон витягнути буде вкрай важко. Мюльреді, Айртон, Джон Манглс раз по раз ходили до річки перевірити рівень води. Поверталися змоклі до рубця.

Cвітало. Дощ ущух, але сонячне проміння не могло пробитися крізь щільну пелену хмар. Землю вкривали калюжі жовтої води, схожі на брудні каламутні ставки. З розмитого ґрунту піднімалися гарячі випари, насичуючи повітря нездоровою вогкістю.