І весь час, поки вона доїла овець, чесала та сукала їхню вовну чи терла ячмінь, щоб спекти хліб, дівчинка невпинно думала про накладені чари та про те, чому це могло статися. Пані Кольтер ніколи не розповідала їй про це, і її уяву ніщо не стримувало.

Одного дня вона взяла декілька медових коржів і вирушила у тригодинну подорож стежкою, що вела до монастиря Чо-Лун-Се. Завдяки терпінню, лестощам та за допомогою коржів вона умовила воротаря пропустити її до великого цілителя та мудреця Падзіна-Тулку, котрий лише рік тому зупинив епідемію білої лихоманки.

Ама увійшла до келії великої людини, низько вклонилася та якомога смиренніше запропонувала їй останній медовий корж. Деймон-кажан ченця злетів у повітря й почав кружляти навколо неї, страшенно налякавши її власного деймона Куланга, котрий, ховаючись, забився їй у волосся. Але Ама змусила себе стояти нерухомо та чекати, доки Падзін-Тулку заговорить із нею.

— Що тобі, дитино? Кажи, — промовив старий. Його довжелезна сива борода рухалася з кожним його словом.

У напівтемряві, що панувала в келії, дівчинка бачила лише бороду та блискучі очі ченця. Його деймон нарешті всівся на балку в нього над головою та застиг, і Ама сказала:

— Падзіне-Тулку, я хочу набути мудрості. Я хотіла б дізнатися, як накладати чари та заклинання. Ви можете мене навчити?

— Ні, — була відповідь. Дівчинка була готова до цього.

— А ви можете дати мені ліки від однієї недуги? — покірливо спитала вона.

— Можливо. Проте я не скажу тобі, з чого вони складаються. Я можу дати тобі ліки, але не відкрити таємницю.

— Добре, дякую, це буде велике щастя для мене, — сказала дівчинка, декілька разів поклонившись.

— Що це за недуга і хто хворий? — запитав старий.

— Це сонна хвороба, — пояснила Ама. — Вона вразила сина двоюрідного брата мого батька.

Дівчинка змінила стать хворого на той випадок, якщо цілитель чув про жінку з печери, і це, звичайно, було дуже розумно.

— А скільки хлопцеві років?

— Він на три роки старший від мене, Падзіне-Тулку, — навмання сказала Ама, — отже, наразі йому дванадцять. Він усе спить і спить та ніяк не може прокинутися.

— А чому до мене не прийшли його батьки? Чому вони послати тебе?

— Тому що вони живуть на дальньому кінці нашого селища, і вони дуже бідні, Падзіне-Тулку. Я почула про хворобу свого родича лише вчора та вирішила звернутися до вас за порадою.

— Мені слід ретельно оглянути пацієнта та з'ясувати розташування планет на той час, коли він заснув. Такі речі не можна робити поспіхом.

— Тож ви не дасте мені ліки для нього?

Деймои-кажан чорною блискавкою злетів зі свого сідала та почав мовчки метушитися по кімнаті — надто швидко, щоб Ама змогла устежити за ним. Але яскраві очі цілителя ні на мить не відривалися від деймона, і коли той знову повис догори ногами на балці та загорнувся у свої чорні крила, старий підвівся й почав переходити від полиці до полиці, від глечика до глечика та від коробочки до коробочки, тут беручи ложку якогось порошку, там додаючи до нього щіпку трав. Амі навіть здалося, що цілитель пересувався достеменно тією траєкторією, котрою за мить до цього літав кажан.

Падзін-Тулку висипав усі інгредієнти до ступки та перетер їх, при цьому бурмочучи собі під ніс якесь заклинання. Потім він постукав товкачиком по краю ступки, оббивши з нього залишки зілля, дістав пензлик і чорнило та вивів на аркуші паперу якісь символи. Коли чорнило висохло, старий висипав увесь порошок на напис і швидко згорнув папір у маленький прямокутний пакунок.

— Хай вони насипають потрохи порошку в ніздрі сплячої дитини щоразу, коли вона вдихає, — сказав він дівчинці, — і вона прокинеться. Слід робити це дуже обережно: якщо насипати забагато, вона задихнеться. Скористайтесь для цього найм'якішим пензликом.

— Дякую, Падзіне-Тулку, — промовила Ама, взявши пакунок та поклавши його до кишені нижньої спідниці. — Шкода, що в мене немає ще одного коржа.

— Одного досить, — відповів цілитель. — Тепер іди, і коли ти прийдеш наступного разу, розповідай мені всю правду, а не її частину.

Дівчинка низько вклонилася, щоб приховати свою зніяковілість. Залишалося сподіватися, що вона не видала забагато правди.

Наступного вечора Ама квапливо йшла до долини, несучи з собою солодкий рис, загорнений у великий листок тропічної вишні гині. Їй так і кортіло розповісти жінці, що вона зробила, віддати їй ліки та вислухати від неї похвали та слова вдячності, але, звичайно, понад усе дівчинці хотілося подивитися, як зачарована спляча прокинеться та заговорить із нею. Вони могли б стати подругами!

Але, вийшовши з-за повороту стежки, вона не побачила ні золотавої мавпи, ні жінки, що зазвичай терпляче сиділа біля входу в печеру. Нікого! Останні кроки дівчинка здолала бігцем, налякана думкою, що вони могли піти геть — але стілець, на якому сиділа жінка, її начиння для приготування їжі та все інше залишилося на місці.

Відчуваючи колотнечу серця, Ама зазирнула в глиб печери. Безперечно, дівчинка ще не прокинулася — Ама побачила в напівтемряві обриси спального мішка, світлу пляму волосся дівчинки та білий клубочок, що в нього згорнувся сплячий деймон.

Вона обережно підійшла ближче. Сумнівів не було — жінка та її деймон кудись пішли і залишили зачаровану дівчинку саму.

В голові Ами блискавкою промайнула думка: а що, як вона розбудить дівчинку ще до того, як жінка повернеться?

Але не встигла вона трохи обміркувати цю ідею, як ззовні, зі стежки, почулися якісь звуки, й охоплена почуттям провини дівчинка разом зі своїм деймоном сховалася за каменем біля стіни печери. Їй не слід бути тут! Вона підглядає, і це погано.

Біля входу з'явилася золотава мавпа, припала до землі та почала крутити головою туди-сюди, пофиркуючи при цьому. Ама побачила, як деймон оголив ікла, і відчула, як її деймон-миша, тремтячи, заривається в її одяг.

— Що таке? — пролунав голос жінки — вона зверталася до мавпи. За мить у печері стало темніше: це на вході з'явилася її постать. — Приходила дівчинка? Так — ось вона залишила їжу. Їй не слід заходити сюди. Треба буде сказати їй, щоб вона залишала їжу в певному місці біля стежки.

Навіть не глянувши на сплячу дочку, жінка нахилилася-над ледь жевріючим багаттям і почала роздувати його, а потім поставила на вогонь сковорідку. Її деймон, як завжди, сидів поруч, спостерігаючи за стежкою. Час від часу він підводився та оглядав печеру, й Ама, стиснувшись у своєму тісному закуточку, дуже шкодувала, що не почекала зовні та увійшла. Скільки ще їй тут сидіти?

Жінка тим часом сипала в закипаючу воду якісь порошки та трави. Печерою розійшовся пар, й Ама відчула його терпкий аромат. І тут із глибини печери почувся якийсь звук: це щось забурмотіла дівчинка. За мить вона почала вовтузитися, метатися, терти руками очі. Вона прокидалася!

А жінка не звертала на це уваги!

Безперечно, вона все почула — вона на мить підвела голову, але потім повернулася до своїх трав і киплячої води. Наливши відвар у чашу, вона поставила його на землю й лише тоді звернула увагу на дівчинку, що прокидалася.

— Тихше, люба, — сказала жінка. — Не хвилюйся, ти в безпеці.

Ама не розуміла цих слів, але слухала їх із дедалі більшим подивом і підозрілістю.

— Роджере… — пробурмотіла дівчинка, вже майже прокинувшись. — Серафіно! Куди подівся Роджер? Де він?

— Тут немає нікого, крім нас, — заколисуючим голосом тихо заспівала її мати. — Підведись та дозволь своїй матінці помити тебе. Осктак, маленька…

Ама побачила, як дівчинка, намагаючись остаточно прокинутися, спробувала відштовхнути матір, а та занурила губку в миску з. водою та протерла нею обличчя й тіло дочки, а потім насухо витерла її ганчіркою.

На цей час дівчинка вже майже прийшла до тями, тож пані Кольтер доводилося рухатися швидше.

— Де Серафіна? А Віл? Допоможіть мені, я не хочу більше спати! Ні, ні, не треба! Ні!