Сад довкола занедбаного казино, як і раніше, був порожнім.

— Так, — сказала рудоволоса дівчинка, — ми з Паоло бачили її. Це було декілька днів тому.

— А ви пам'ятаєте, як вона виглядала? — спитав отець Гомес.

— Їй було жарко, — заявив хлопчик. — Її обличчя було мокрим від поту, ось так.

— Як ви гадаєте, скільки їй років?

Дівчинка замислилася.

— Здається, чотирнадцять або п'ятнадцять, — нарешті сказала вона. — Ми не бачили її зблизька. Я навіть не здивувалася б, якби мені сказали, що їй тридцять. Але їй дійсно було жарко, і вона несла з собою великий рюкзак — набагато більший від вашого, ось такий — показала вона.

Її молодший брат, скосивши очі на отця Гомеса, щось прошепотів їй.

— Так, — нетерпляче кинула Анжела, — я знаю! Вона зовсім не боялася примар, — звернулася дівчинка до отця Гомеса. — Вона просто ходила містом, анітрохи не переймаючись ними. Я ніколи не бачила, щоб дорослі так поводилися. Вона навіть виглядала так, ніби зовсім не знала про них. Так само, як ти, — додала дівчинка, з викликом подивившись отцю Гомесу в очі.

— Я багато чого не знаю, — м'яко промовив той. Хлопчик смикнув сестру за рукав і знову щось зашепотів їй.

— Паоло каже, — сказала вона священику, — що, на його думку, ти збираєшся повернути ніж.

Отець Гомес відчув, як по його спині пробігли мурашки. Він пам'ятав свідчення, що їх дав Фра Павел на засіданні Консисторського Суду: мабуть, ішлося про той самий ніж.

— Якщо зможу, то поверну, — промовив він. — Ніж зберігався тут, чи не так?

— У Башті Ангелів, — сказала дівчинка, вказавши на квадратну кам'яну вежу, що височіла над дахами будинків. На спекотному полуденному сонці повітря над містом тремтіло. — Хлопець, котрий украв його, вбив нашого брата Туліо. Його схопили примари, ось так. Якщо ти бажаєш убити цього хлопця, це буде добре. Дівчинка також заслуговує на смерть — вона ошуканка, анітрохи не краща від нього.

— Так тут і дівчинка була? — спитав священик, намагаючись не виказати своєї цікавості.

— Брудна брехуха, — сплюнула рудоволоса Анжела. — Ми ледь не вбили їх, але потім з'явилися якісь жінки, летючі жінки…

— Відьми, — підказав Паоло.

— Так, відьми, і ми були не в змозі битися з ними. Вони забрали їх, і хлопця, й дівчинку. Ми не знаємо, куди вони полетіли, але та жінка з'явилася пізніше. Ми гадали, що в неї, мабуть, є ніж чи щось інше, щоб відлякувати примар, отак. Либонь, у тебе теж є якась подібна річ, — дівчинка знову зухвало подивилася прямо в очі отцю Гомесу.

— У мене немає ножа, — відповів чоловік, — але я виконую священне завдання. Мабуть, це й охороняє мене від цих… примар..

— Так, — погодилася дівчинка, — можливо. Хай там як, жінка, потрібна тобі, пішла на південь, до гір. Ми не знаємо, куди саме. Але ти можеш спитати тутешніх мешканців — вони напевне запам'ятають її, адже вона зовсім не схожа на них. Відшукати її буде неважко.

— Дякую, Анжеліко, — сказав священик. — Благослови вас Господь, діти.

Він закинув свою торбу на плече, вийшов із саду та, задоволений, пішов гарячими мовчазними вулицями.

За три дні, проведених у компанії істот на колесах, Мері Мелоун дізналася про них набагато більше — так само, як вони про неї.

Того першого дня вони приблизно годину везли її базальтовою дорогою й нарешті привезли до поселення біля ріки. Подорож була незручною: вона не мала за що триматися, а спина створіння була жорсткою. Істоти рухалися зі швидкістю, що лякала Мері, але гуркіт коліс та тупіт їхніх копит по кам'яній дорозі якось підбадьорювали її та змушували забу»1 ти про дискомфорт.

Окрім того, за час подорожі вона, здається, краще зрозуміла психологію цих створінь. Як і у травоїдних, їхні скелети мали форму ромба — на кожній із вершин була кінцівка. Судячи з усього, колись давно у предків тутешніх тварин розвинулася така структура скелета, і виявилося, що вона непогано функціонує — так само, як у рідному світі Мері в повзучих істот мільйони років тому з'явився хребет.

Базальтове шосе йшло під гору, і поступово нахил зростав, тож створіння могли просто котитися вниз, не відштовхуючись від землі. Вони підігнули бокові кінцівки та їхали, нахиляючись із боку в бік. Поступово вони досягли такої швидкості, що Мері почала тремтіти, хоч і змушена була визнати, що її «кінь» віз її дуже й дуже майстерно. Якби їй було за що триматися, вона б напевно дістала від поїздки задоволення.

Біля підніжжя схилу завдовжки десь із милю височів гайок із великих дерев, неподалік плоскою трав'янистою рівниною петляла річка. Удалині Мері побачила щось схоже на великий водний простір, але роздивлятися його в неї не було часу: створіння наближувалися до поселення на березі річки, і жінці не терпілося побачити його.

У поселенні було десь двадцять чи тридцять хатин, розташованих приблизно колом. Вони були зроблені з дерев'яних балок та обмазані чимось, дахи ж тут були очеретяними чи солом'яними — щоб побачити це, Мері довелося прикрити очі від сонця. Усі створіння на колесах працювали — деякі ремонтували дах, деякі закидали в річку невід, інші носили з лісу дрова.

Отже, в них була мова, був вогонь і було суспільство. Раптом Мері усвідомила, що в її голові щось ніби клацнуло — відтепер вона ставилася до цих істот не як до тварин, а як до людей. Вони, звичайно, не належали до людського роду, але в певному сенсі вони були людьми, та більше: тепер для Мері вже не було «їх» — залишилися тільки «ми».

Вони вже майже в'їхали до селища, і, побачивши дивну гостю, мешканці почали кликати одне одного поглянути на неї. Загін, що підібрав її, поступово зупинився, і Мері незграбно спустилася на землю та розпрямила затерпле тіло — вона знала, що незабаром все воно почне боліти.

— Дякую, — сказала вона своєму… своєму коню? Чи, може, велосипеду? Під теплим приязним поглядом її перевізника обидві ці назви здалися їй однаково хибними, і вона вирішила зупинитися на позначенні «друг».

Той підвів хобот та імітував її слова:

— Тякую.

Обоє вони засміялися. Настрій у Мері різко поліпшився.

Вона взяла свій рюкзак зі спини іншого створіння, знову послухала вигуки «Тякую! Тякую!» та разом із усіма зійшла на утоптану землю селища.

І її асиміляція почалася по-справжньому.

За наступні декілька днів Мері дізналася стільки, що почала відчувати себе дитиною, на голову якій линув потік шкільних знань. Та й народ на колесах, здається, також мав її за якесь диво. По-перше, їх дивували її руки. Їхні ніжні хоботи весь час обмацували кисті, пальці, кісточки та нігті, обережно згинали пальці та руки в суглобах і здивовано спостерігали, як вона бере рюкзак, підносить їжу до рота, чешеться, зачісує собі волосся, умивається.

Натомість вони дозволяли Мері обмацувати свої хоботи. Ці вирости були нескінченно гнучкими, їхня довжина майже дорівнювала довжині людської руки. Там, де вони відходили від голови, вони були товстішими, і, як вона здогадувалася, сили в цих хоботах цілком вистачило б, щоб розчавити їй череп. Два схожі на пальці відростки на кінці були здатні й міцно стиснути, і дбайливо погладити; здається, створіння були спроможні змінювати якість своєї шкіри на кінчиках «пальців» від м'якості оксамиту до твердості дерева. Як наслідок, хоботи годилися і для такої делікатної праці, як доїння травоїдних, і для грубої роботи, приміром лісорубної.

Потроху Мері зрозуміла, що хоботи відігравали свою роль й у спілкуванні народу на колесах. Рух хобота доповнював значення звука, тож слово, що звучало як «чух», означало «вода», якщо супроводжувалося змахом хобота зліва праворуч, «дощ» — коли хобот загинався догори, «сум» — коли звертався донизу, та «молоді пагони трави» — коли його доповнювали стрімким смиком ліворуч. Усвідомивши це, Мері розпочала копіювати ці рухи, намагаючись робити схожі паси руками, і коли створіння зрозуміли, що вона починає з ними розмовляти, то просто засяяли від захоплення.