Бювара він так і не знайшов.

Було вже темно, до того ж хотілося їсти. Віл зробив собі бутерброд із печеними бобами й деякий час просидів за кухонним столом, розмірковуючи, як йому краще обшукати кімнати на першому поверсі.

Коли він закінчував свою невеличку вечерю, задзвонив телефон.

Віл застиг на місці, його серце несамовито калатало. Він підрахував: до того як телефон замовк, пролунало двадцять шість дзвінків. Після декількох хвилин тиші хлопець підвівся і знов удався до пошуків.

Чотири години по тому шкіряну папку все ще не було знайдено. Було вже пів на другу, і Віл відчував себе цілком виснаженим. Не роздягаючись, він опустився на ліжко й відразу заснув. Йому снилося щось моторошне та бурхливе, але він запам'ятав лише сумне, налякане обличчя матері, до якої він усе ніяк не міг наблизитися.

Йому здалося, що він прокинувся майже за хвилину (хоча проспав близько трьох годин). Уві сні йому звідкись прийшло знання відразу двох речей.

По-перше, він знав, де знаходиться бювар. По-друге, він знав, що ті люди вже внизу та відчиняють двері кухні.

Хлопець узяв Моксі на руки та м'яко заглушив її сонні протести. Потім він опустив ноги на підлогу та взув кросівки, напружуючи кожен нерв, аби почути звуки з першого поверху. Ці звуки були дуже тихими: хтось підняв і переставив стілець, хтось щось прошепотів, рипнула дошка підлоги…

Пересуваючись ще тихіше, ніж люди внизу, Віл вийшов зі спальні та навшпиньках перейшов у вільну кімнату, розташовану навпроти сходів. Було вже не зовсім темно — у примарному досвітньому світлі він розгледів дідівську ножну швацьку машинку. Він обшукував цю кімнату лише кілька годин тому, але забув про невеличку скриньку на корпусі машинки, де зберігали викрійки та нитки.

Прислухаючись до того, що відбувалося в будинку, Віл навпомацки знайшов скриньку. Ті люди пересувалися біля підніжжя сходів, і він бачив на дверях відблиски світла — мабуть, то був ліхтар.

Віл знайшов засувку скриньки і розкрив її — і там, як він уже знав, лежав шкіряний бювар.

Що ж йому тепер робити?

Зараз — нічого. Він зіщулився в півтемряві, відчуваючи калатання серця і прислухаючись до шарудіння унизу.

У вітальні було двоє чоловіків. Віл почув, як один із них тихо сказав другому: «Ходімо. Я чую, що вулицею йде молочар».

«Він не сюди, — відповів той. — Маємо подивитися нагорі».

«Ну то дивись. Не затримуйся там».

Віл почув, як скрипнула верхня сходинка, і напружив волю, щоб не кинутися геть. Чоловік рухався без жодного звуку, але, коли мостини несподівано для нього скрипіли, він нічого не міг удіяти. Запанувала абсолютна тиша. Крізь щілину під дверима кімнати Віл побачив тоненький промінець світла від ліхтарика.

А потім двері почали відчинятися. Віл почекав, доки силует чоловіка не з'явився у проході, і кинувся вперед, аби вдарити чужинця в живіт.

Але ніхто з них не побачив кішку. Коли чоловік піднявся на верхню сходинку, Моксі тихо вийшла з ванної кімнати і з піднятим хвостом зупинилася просто за ним — мабуть, вона збиралася потертися об його ноги. Без сумніву, чоловік упорався б із Вілом — він явно був дужим і натренованим, — але за ним стояла кішка, і коли він зробив крок назад, то перечепився через неї. Різко видихнувши, він перекинувся на спину та покотився зі сходів, приземлившись головою на стіл, що стояв посередині вітальні.

Віл почув жахливий хруск, але не зупинився з'ясовувати його причину: він кинувся вздовж поручнів, перескочив через тіло чоловіка, яке лежало біля підніжжя сходів, — встигши помітити, що воно смикалося й було неприродно викривлене, — схопив зі стола пожмакану торбу та вибіг із будинку ще до того, як другий чоловік вийшов з кімнати та, ошелешений, почав розглядати, що це сталося з його напарником.

Хоча й охоплений жахом, Віл подумав, чому другий чужинець, вискочивши нарешті з будинку, не став кричати або переслідувати його. Утім, він знав, що незабаром з'явиться підмога — на машинах і з мобільними телефонами.

Хлопець краєм ока побачив, як на їхній провулок повертає молочар — фари його електрокара тьмяно світилися в зоряному світлі, що вже наповнило небо. Віл перескочив паркан, який відгороджував їхню ділянку від сусідської, й опинився в палісаднику. Він пробіг повз будинок, скочив на сусідський мур, перетнув трав'яний лужок, ще раз перестрибнув паркан, увірвався у сплетіння кущів і дерев навколо автотраси і там зупинився — заповз у великий кущ та зачаївся, тремтячи й намагаючись втамувати подих. Виходити на дорогу було надто рано — слід почекати, доки година пік не заповнить автошляхи потоками автомобілів.

Віл ніяк не міг забути хруск, із яким голова чоловіка вдарилася об стіл, той жахливий кут, під котрим була зігнута його шия, і відразливе тремтіння його тіла. Той чоловік був мертвий, і вбив його він, Віл!

Проте слід було викинути все це з голови — у нього й так є над чим замислитися. Його мати: чи безпечне те місце, де він її залишив? Пані Купер мовчатиме, схоже, навіть якщо хлопець не з'явиться, коли обіцяв. А Віл не може прийти туди, бо відтепер він — убивця.

А ще залишалася Моксі — хто її годуватиме? Чи хвилюватиметься вона без обох своїх хазяїв? Чи не спробує відшукати їх?

Щохвилини ставало дедалі світліше. Принаймні, світла було досить, аби подивитися на речі в торбі: материн гаманець, останній лист від адвоката, автомобільна карта Південної Англії, декілька плиток шоколаду, зубна на-ста, запасні шкарпетки та білизна. А також зелений шкіряний бювар.

Усе було на місці. Усе йшло за планом — за винятком того, що він убив людину.

Ніл уперше усвідомив, що його мати відрізняється від піших людей і що він мусить доглядати її, коли йому було сім років. Вони прийшли до супермаркету і грали її цікаву гру: класти товари на візок можна було лише тоді, коли на них ніхто не дивився. Віл мав озирнутися та прошепотіти: «Давай!», і тоді мати хапала з полиці банку чи пакет і мовчки клала їх на візок. Щойно речі потрапляли туди, вони були в безпеці — їх ніхто вже не міг побачити.

Це була гарна гра, і тривала вона довго, адже був ранок суботи й у магазині було повно людей, але вдвох вони впоралися непогано. Вони Довіряли одне одному. Віл дуже любив свою маму й часто казав це їй — і те саме робила вона.

Отже, коли вони підійшли до каси, Віла охопили збудження й радість — вони майже виграли. І коли його мати не змогла знайти гаманець, це також було частиною гри, хай вона і сказала, що його, мабуть, украли пороги — але Віл вже відчував голод і втому, а його матуся вже не здавалася щасливою. Навпаки, в неї був дуже переляканий вигляд, і їм довелося витратити ще чимало часу, аби розкласти товари назад на полички — але цього разу вони мусили бути ще обачнішими, адже пороги відстежували їхні дії за допомогою номерів її кредитних карток, про котрі вони дізналися, вкравши гаманець…

Тим часом Віл сам відчував дедалі більший страх. Він зрозумів, як хитро вчинила його мати, зробивши, аби не налякати його, реальну небезпеку грою, і тепер, коли він знав правду, він мав удавати, що анітрохи не наляканий, і в такий спосіб заспокоювати її.

Отже, хлопчик вдав, що гра все ще триває, і матері не доводилося хвилюватися через його переляк. Вони пішли додому, нічого не купивши, але ж їм пощастило відірватися від ворогів. До речі, материн гаманець лежав на столі у вітальні. У понеділок вони пішли до банку й закрили її рахунок, після чого відкрили інший в іншому банку — задля надійності. Відтак небезпека минулася.

Проте впродовж наступних місяців Віл поступово почав усвідомлювати, що ті материні вороги існували не навколо них, а в неї в голові. Від цього вони не стали менш реальними, менш жахливими й небезпечними: це лише означало, що він мусить захищати її ще ретельніше. І з тієї миті в супермаркеті, коли хлопець зрозумів, що він, аби не хвилювати матір, мусить прикидатися, частина його свідомості завжди залишалася насторожі. Він так її любив, що без зайвих роздумів умер би, захищаючи її.