З думками про Джеймса М. Кейна

Вони мене скинули з сіновоза десь опівдні…[1]

Оґі Оденкьорк мав 1997 року випуску «датсуна»[2], який попри великий пробіг їздив усе ще добре, але пальне коштувало дорого, особливо для людини, що сидить без роботи, а Міський Центр містився на дальньому кінці міста, тому того вечора він вирішив скористатися останнім автобусом. Він вийшов із нього з наплічником на спині та спальним мішком під пахвою, коли вже було двадцять хвилин по одинадцятій. Оґі подумав про те, як він тішитиметься цьому простьобаному, пуховому спальнику о третій ранку. Вечір був туманним і зимним.

— Щасти тобі, чоловіче, — промовив водій, коли Оґі спускався сходинками. — Тобі щось напевне мусить дістатися, хоча б тільки за те, що ти опинився там першим.

Тільки першим він не був. Досягши вершини широкого й крутого під’їзного шляху, який вів до великої громадської аудиторії, Оґі побачив щонайменше пару дюжин людей, які вже чекали купкою перед рядом дверей — дехто з них стояв, більшість сиділи. Встановлені там стовпчики з натягнутою між ними жовтою стрічкою «НЕ ПЕРЕТИНАТИ» створювали доволі складний прохід, який завивався назад уздовж самого себе на кшталт лабіринту. Оґі знав таке з кінотеатрів і з того банку, в якому він наразі перевищив свій кредитний ліміт, і він розумів мету — втиснути якомога більше людей у якомога менший простір.

Підходячи до кінця того, що невдовзі стане «анакондою» з шукачів роботи, Оґі побачив, що крайня в цій черзі жінка тримає в рюкзачку-кенгуру спляче немовля, й відчув одночасно здивування та відразу. Щічки в дитини пашіли від застуди; кожен її віддих виходив зі слабеньким хрипом.

Жінка дочула трохи захекане наближення Оґі й обернулась. Молода й доволі миловида — навіть із темними колами під очима. Біля ніг у неї стояла маленька стьобана дорожня сумка. Оґі вирішив, що там система життєзабезпечення немовляти.

— Привіт, — промовила вона. — Вітаю в Клубі Ранніх Пташок.

— Тільки й надії, що вхопимо якогось черв’ячка, — відбрив він, а тоді подумав: та що за чорт, і простягнув руку. — Оґаст Оденкьорк. Оґі. Мене недавно скоротили. Це так тепер, у двадцять першому столітті, кажуть, коли витурюють з роботи.

Вона потисла йому руку. Потиск мала добрий, міцний і анітрішечки не ніяковий.

— Я Дженіс Крей, а мою сповиту радість звуть Патті. Можна сказати, що мене теж скоротили. Я була хатньою робітницею в гарній родині, у Цукрових Пригірках. Хазяїн, гм-м, володіє автосалоном.

Оґі кліпнув очима.

Дженіс кивнула:

— Я розумію. Він сказав, що йому дуже шкода мене відпускати, але вони мусять затягнути паски.

— Багато такого коїться навкруги, — сказав Оґі, сам собі думаючи: «Ти не могла знайти нікого, щоб посидів з дитиною? Зовсім нікогісінько?»

— Я мусила принести її сюди. — Він припустив, що від Дженіс Крей не вимагалося бути видатною читачкою думок, щоб здогадатися, що йому подумалося. — У нас нікого більше нема. Буквально нікого. Дівчина з нашої вулиці не змогла б залишитися на всю ніч, навіть якби я їй заплатила, та я на це й неспроможна. Якщо я не отримаю роботи, навіть не знаю, що ми будемо робити.

— А твої батьки не могли її взяти? — запитав Оґі.

— Вони живуть у Вермонті. Якби я мала бодай половину мозку, я б узяла Патті й поїхала туди. Отак-от гарненько. Тільки в них є власні проблеми. Тато каже, що їхній дім підтопило. Не буквально, вони не опинилися в річці, нічого подібного, там щось таке фінансове.

Оґі кивнув. Такого теж багато коїться навкруги.

Крутим узвозом угору з Марлборо-стрит, де Оґі був зійшов з автобуса, над’їжджали нечисленні автомобілі. Вони завертали ліворуч, до величезного порожнього поля парковки, яка поза всякими сумнівами буде вщерть заповненою ще перед світанком завтрашнього дня… задовго до відкриття дверей на Перший Щорічний Міський Ярмарок Робочих Місць. Жодна з машин не скидалася на нову. Водії паркувалися, і з більшості автівок вигулькували по три-чотири шукачі роботи, прямуючи потім до дверей аудиторії. Оґі не був уже останнім у черзі. Черга вже майже досягла першого закруту.

— Якщо я зможу дістати собі роботу, я тоді зможу знайти і няньку для дитини, — промовила вона. — Але цю ніч мені доведеться якось перекантуватися з Патті.

Дитина вибухнула нестримним кашлем, щодо якого Оґі не розпитував, мала пововтузилася в рюкзачку і знову заспокоїлась. Принаймні вона була щільно закутана; навіть її долоні ховалися в крихітних рукавичках.

«Дітям виживати важче», — ніяково сказав собі подумки Оґі. Йому подумалося про Пиловий казан[3], про ту Велику депресію. Ну, теперішня для нього особисто також виявилася доволі великою. Два роки тому все було нормально. Жив-поживав він не те щоб зовсім у розкошах у себе на районі, але кінці з кінцями таки зводив, та й у кінці майже кожного місяця щось залишалося. Тепер усе обернулося на лайно. Щось таке вони поробили з грошима. Він цього не розумів; він працював простим офісним щуром у постачальному відділі компанії «Чикаго Лейкс Транспорт», розумівся на накладних та на тому, як користатися комп’ютером, щоб спрямовувати вантажі, де треба, судном, потягом або літаком.

— Люди побачать мене з немовлям і вирішать, що я безвідповідальна особа, — не вгавала Дженіс Крей. — Я знаю, я вже бачу це у них на обличчях, я побачила це й на твоєму. Але що інакше я могла зробити? Навіть аби та дівчина з нашої вулиці змогла залишитися на ніч, це коштувало б мені вісімдесят чотири долари. Вісімдесят чотири! Мені довелося відкласти на квартплату за наступний місяць і після цього я вже залишилася без копійчини. — Вона усміхнулась, і в світлі високих дугових натрієвих ліхтарів з парковки Оґі побачив на її віях бусинки сліз. — Отаке я базікало.

— Не треба вибачатися, якщо саме це ти зараз робиш.

Черга вже завернула за перший закрут і повернулася до того місця, де стояв Оґі. А дівчина таки мала рацію. Він побачив, як багато людей витріщаються на сплячу в рюкзачку дитину.

— Ну, так воно й є, гаразд. Я самотня, незаміжня мати, яка не має роботи. Я хочу вибачатися перед кожним — за геть усе.

Вона відвернулась і подивилася на повішений понад рядом дверей банер. На ньому було написано: 1000 робчих місць Гарантовано! А нижче: «Ми підтримуємо мешканців нашого міста!» — МЕР РАЛЬФ КІНСЛЕР.

— Інколи мені кортить вибачитися за «Коламбін»[4], за одинадцяте вересня 2001, за те, що Беррі Бондс[5] приймав стероїди. — Вона видала напівістеричний смішок. — Інколи мені навіть кортить вибачитися за вибух космічного човника[6], хоча, коли те трапилося, я ще тільки вчилась ходити.

— Не журися, — сказав їй Оґі, — з тобою все буде добре. — То були просто стандартні слова, які промовляються в таких випадках.

— Мені хотілося б, аби було не так сиро, от і все. Я її укутала на той випадок, якщо стане сильно холодно, а зараз сиро… — Вона похитала головою. — Та ми впораємося, авжеж, хіба не так, Патті? — вона подарувала Оґі безпорадну посмішку. — Аби тільки не почався дощ.

Дощ не почався, але сирість посилювалася, аж врешті-решт вони побачили, як у світлі дугових натрієвих ліхтарів зависли крихітні крапельки. У якийсь момент Оґі зрозумів, що Дженіс Крей заснула стоячи. Вона перехнябилася на одне стегно, плечі в неї поникли, волосся вологими крилами висіло по боках обличчя, а підборіддя майже вперлося в груднину. Він поглянув собі на годинник і побачив, що вже за чверть третя.