— Стоїмо? — запитала я спросоння.

— Стоїмо.

— Що ж так?

— Я їх загубив.

Матвій з’їхав з дороги на зручну стоянку, де ночувало вже кілька вантажівок. Цілодобове кафе весело й заклично світило вогнями, тільки музика звідти долинала незвична для українського вуха. На вивісці був намальований бадьорий ковбой. Напис я не змогла прочитати, зашпортнувшись на голосних, які всі поспіль були наголошені.

— Слухай, — промовив Матвій по паузі,— вертаємо назад чи їдемо далі?

— А далі — то куди?

— Далі — то, мабуть, у Будапешт.

— Ну, якщо ми вже в Угорщині, шкода вертатися. Поїхали в Будапешт. Хтозна, раптом наздоженемо їх у дорозі?

— Готель хоч один дешевий знаєш? — спитав Матвій.

— Мариночку провідаємо в її новій квартирі.

Моя університетська приятелька Марина, яка зараз студіювала в Центрально-європейському університеті англійську літературу, давно вже запрошувала мене в гості, але досі нагоди не траплялося.

Змінюючи Матвія за кермом, я підбадьорювала себе, що якось до ранку дотягну, та коли ми нарешті подзвонили Марині у двері, я заледве трималася на ногах. Після блукання ранковими вулицями Будапешта, коли ми, куди б не повертали, керовані дорожніми знаками, за десять хвилин все одно опинялися на площі Героїв (блуд водив!), і Андрій, і синій джип забулись, а уява малювала велике горня гарячого чаю з лимоном і м’яку постіль.

Заспана й розкуйовджена Марина відчинила двері.

— Крихітко, це ти, це ти! — почувся її високий голос, у сірих очах мигнули іскри, і я з полегшенням зітхнула: не вижене. — Приїхала, моя хороша! Ну заходь уже, заходь, як припхалася. А це кого ти з собою притягнула?

Нашвидку напоївши нас чаєм, Марина хапливо покидала книжки в торбу та зникла за дверима: університетська бібліотека чекала на неї. Ми нарешті змогли випростатися на ліжку.

Сон блукав кімнатою цілий день. Надвечір, рвучко розплющивши очі — так буває часом: здасться на мить, що забув щось важливе зробити, — я нарешті виповзла, як примара, в кухню. Матвій копирсався виделкою в підозрілому капустяному салаті — більше нічого в Марининому холодильнику не виявилося. Розсудливо пояснивши, що на гривні тут не продають, я витягла з Матвієвої кишені півсотні доларів і вийшла на полювання. Міста я зовсім не знала, тож Маринину вулицю (за два кроки від центру, від Deák tér) червоним відмітила на карті й посунула в незвіданому напрямку. Люди снували містом, заклопотані й неуважні. А вдягнені — ніби зовсім не для прогулянок пішки, ніби кожного за рогом чекає автомобіль із шофером-французом. (А насправді треба сідати за касу й жити своїм життям…)

Уподобавши собі чемну будку, я зміняла долари на форинти, накупила готової їжі та, раз по раз звіряючись із картою, рушила додому. На перехресті погляд мій зупинився на жовтому фасаді, схованому за лапатими деревами. На тихій вулиці, де самі посольства та консульства, за рогом двоповерхового будиночка причаївся чорний чавунний кіт, готовий перестрибнути з гілки на гілку. Котові я не здивувалася, бо Угорщина — відьомський край, тут відьми тобі підморгують ледь не з кожної ятки, і розвозять туристи по світу довгоносих бабусь, одягнених у мачулу, що потім літають у них по хатах на мітлах.

Помилувавшись чавунним котом, я рушила вперед. Очі вбирали темну зелень дерев, задивлялися на середньовічні вигнуті ґрати на півкруглих вікнах, сягали верхівок чавунних ліхтарів; раптом зір зачепився за машину, припарковану на порожній стоянці якогось посольства, — і я вклякла: це ж саме той джип, і ялинка в номері на місці! Ні, так не буває! Так буває лише в казках… «Або у відьомських краях», — підказала мені зміюка з нутра, що сьогодні була на диво ніжною. Мимохіть я опустилася на брівку. Посольства сьогодні, в неділю, працювати ніяк не можуть, чому ж цей джип саме тут? Мій шановний колега клопочеться за візу у справжню Європу?

Вечір обіймав місто і пестив будинки, але видно було, як удень: високі ліхтарі схиляли круглі голови над вулицею і приязно кивали проїжджим машинам. Просидівши з півгодини під деревом і не помітивши в посольстві жодного руху, я пішла додому. Дорогою купила три пляшки темного пива. На Марининій кухні, підтанцьовуючи під музику, яка розливалась у мене в душі,— джип знайшовся, й чомусь мені здавалося, що подорож наша принесе нам іще несподіванки, — я відкорковувала пляшки з пивом і різала шинку. Я стрибала від холодильника до столу, наспівуючи про весну словами «ВВ».

— Крихітко, ото чого ти танцюєш? Ото проґавиш свого красеня на джипі — і що тоді? — Марина саме витрушувала на стіл із сумки чотири величезні апельсини.

— Бог із ним! — махнула я рукою. — Ніде він од нас уже не дінеться. А чого апельсинів чотири?

— Мені три, й вам один на двох.

Ми знищили шинку — тільки блиснуло. Марина підсунула ближче до себе відро з тим підозрілим капустяним салатом і з повним ротом спробувала вимовити:

— Крихітко, кажи, і чого ви за ним слідкуєте? — вона ковтнула. — І чого ви не дасте людині спокій?

Товаришка моя, насмішкувата і трохи зухвала, майже не визнавала серйозної мови. З нею ніколи не можна бути певним: те, що вона в цю мить каже, — не жарт. Прізвисько «Крихітка» вона мені дала, певно, за те, що і на зріст я вродилася дай Боже, ще й на три роки за неї старша.

— Не знаю, але треба ж десь відпустку проводити. У тебе тут гарно.

— А що будете з бандитами робити, коли нарешті вистежите? — поцікавилась Марина й відправила до рота гору капустяного салату. Я зібрала кілька тарілок і відкрутила воду, не передбачаючи, що шалений струмінь обіллє мені ноги.

— Затягнемо до тебе, припнемо до ліжка й будемо катувати.

— Правильно, так їх!..

Наступного дня о п’ятій ранку ми з Матвієм уже стояли на чатах. О дев’ятій, коли я додивлялася яскравий пригодницький сон, на стоянці з’явився смаглявий хлоп із золотим зубом. Матвій пхнув мене, і я автоматичним рухом повернула ключ запалювання.

— За ним? — поспіхом запитала я. — А де ж Андрій Голод?..

— Краще живий собака, ніж дохлий лев.

Умить залишивши нас позаду, джип попрямував у верхнє місто — в Буду. В довгому хвості машин, що поспішали на роботу в понеділок зранку, ми, насилу наздоганяючи синій джип, перетнули міст і опинились у районі вузьких заплутаних провулків. Крамнички відчиняли двері, виставляли квіти на тротуар; церква Богоматері височіла струнка, як свічка. Кам’яні мури, вузькі вікна, чавунні огорожі, написи латиною на чорних важких таблицях — як на скрижалях… Наша «вісімка» вискочила з-за рогу, і я різко загальмувала. Джип боком майже притерся до вуличного ліхтаря, який чомусь іще й досі горів. Ми позадкували і знов заховалися за ріг.

Синій джип стояв навпроти дивного музею. Засклена схема коло дверей сповіщала, що це — «Budavari Labirintus», підземний лабіринт, щось на кшталт Печерської лаври, але значно реконструйований. Два квитки коштували недорого. Вхід до лабіринту — звичайно ж, залізна брама-ґрати, приліплена на кам’яній стіні: півкруглий низький вхід, перед яким треба схиляти голову. Почувся далекий плюскіт води.

Впевнена, що могли тут бути й інші туристи, крім нас, бо долинали нечіткі голоси та нервові скрики, але в цих вузьких переходах люди не зустрічалися — тільки розминалися. Ми коло за колом проходили історію людства від найдавніших часів. Ледь пам’ятаю якісь ланцюги, заглиблення у стінах, що мали б символізувати печери, знаряддя для тортур часів інквізиції, дивну похоронну музику, яка гнітила більше, ніж гнітила б тиша.

Кілька поворотів — і ми натрапили на кімнату, де з фонтана у вигляді чаші дзюрчала рожева вода, кольором схожа на вино, але без його знадного запаху. Обминаючи фонтан, я підвела очі, сягнувши кінця коридору. Де коридор розділявся на дві ріки, чийсь тонкий силует у картатій сорочці та світлих джинсах майнув праворуч у темряві. Поряд із ним у півмороці вгадувались обриси дебелого охоронця з квітярні. Схоже, Андрій Голод уже чекав на приятеля. Але чому в музеї?..

Матвій торкнувся моєї руки.