— Що скажеш? — нарешті запитально зиркнув на мене Матвій.

— Відчепися.

Він криво всміхнувся й обережно почав перевіряти кишені непритомного. Той ледь заворушився.

— Матвію, лишися його, — перелякалась я. — Ходім! Він ось-ось отямиться…

— Один момент.

Він підняв ключі, які випали з руки Андрія-не-Андрія, і замкнув ґрати в похмурій печері. Потім кинув ключі на підлогу десь у метрі від ґрат. Я не могла відвести очей від світлого пасма волосся, що, спітніле, навскоси прилипло до лоба того, хто зараз так тихо, так страшно тихо лежав на кам’яній долівці печери. Хто він? Чому був у масці? Це не може бути Андрій Голод! І картата сорочка… Андрій зроду не вдягав картатих сорочок!

Оленчин наречений повісив мені сумку на плече й підштовхнув до виходу. Я зробила кілька кроків, досі не відриваючи погляду від білявого пасма. Матвій сильніше шарпнув мене:

— Переставляй ноги!

Ми потихеньку почали вибиратися з в’язниці — туди, де ясне сонце, де нас чекають, де квіте ясний день, а завтра прийде новий день, і позавтра, і ще позавтра.

…Марина не встигла стривожитися за нас: удома вона з’явилася за п’ять хвилин до нашого приходу. Матвій миттєво щез за дверима лазнички, і звідти долинув плюскіт води. Марина витягала один по одному конспекти з сумки. Диво дивне, скільки могло влізти книжок і зошитів у її зовсім для того не призначену сумку! На письмовому столі виріс спершу один стос, тоді другий, і мені здалося, що зараз виросте й третій. Нарешті вона обернулася до мене.

— Ану, Крихітко, кажи, що ви з собою їсти принесли? — фальшиво-скандальним голосом запитала вона.

— А треба було? Невже з вечері геть нічого не лишилося?

— З вами тут лишиться! Приїздять тут, усе виїдають…

— То виганяй нас.

— Вас виженеш! Легше самій утекти! — Марина відчинила вхідні двері. Навпроти її домівки цілодобово працювала продуктова крамничка. — Ні хвилини спокою, — буркотіла вона, ступаючи за поріг. — Сили нема!

Двері грюкнули. Матвій, що вийшов із лазнички з мокрою головою й у чистій футболці, поліз у рюкзак у надії відшукати запасні окуляри.

— Тут нема, і тут нема, — бурмотів він сам до себе. — А де ж вони є?

Двері ще раз грюкнули. Марина зайшла до помешкання, і руки її відтягували якісь дуже привабливі клунки. На кухні, поки я різала ковбасу (милу моїй зголоднілій душі), Марина — черговий овочевий салат, а Матвій — буханець білого хліба (кожному своє), моя товаришка слухала розповідь про таємний бандитський схрон.

— Budavari Labirintus? — уточнила вона на згадку про підземні печери. — Ото повели нас якось подивитися. Нічого там цікавого.

— Як кому.

Марина дорізала салат і заправила майонезом. Ми сіли вечеряти.

— Крихітко, — заговорила вона з повним ротом, — якщо твоя інтуїція тебе не обманює і той Андрій — дійсно не Андрій, то наш Андрій — справжній Андрій — і досі на джипі і десь поїхав…

— О Боже, — стиха простогнав Матвій.

— А чим той Андрій відрізнявся він нашого Андрія? — між тим вела Марина. — Як ти певна, що то не він?

— Хіба я певна? Але він німецькою мовою розмовляв…

Марина ледь не захлинулася сміхом; закинувши голову, вона довго й голосно реготала. Я одразу ж зірвалася на крик:

— Не знаю, у мене відчуття таке! Він не такий!

— А який?

— Інший! Як я можу пояснити який? Чужий! І голос інший, і постава! Хіба б я голосу шановного колеги не впізнала?

Марина від’їхала від мене на стільці, щоб роздивитися зусібіч. Я поволі схрестила на грудях руки й насупилася.

— Хороша моя, не дивись на мене, як Ленін на буржуазію, — попросила товаришка.

Матвій витягнув цигарку, та не схотів курити в кімнаті. Намацавши глиняну попільничку, де під стінкою присів маленький дивакуватий чоловічок із босими ногами, притрушеними попелом, він збирався рушити на балкон. Марина вхопила попільничку й погладила чорні пальчики босого чоловічка.

— Курять і курять! — миттю заголосила вона. — Бачиш, що вже наробили! Усі ніжки біднесенькому пообпалювали!

Матвій лагідно, але твердо відібрав у неї попільничку і зник на балконі. Умить забувши про знедоленого глиняного чоловічка, Марина повернулася до мене:

— Крихітко, як там рідна Україна?

— В Києві скоро липа зацвіте…

— Боже, і липа, і бузок, а я тут сиджу. Отак усе життя просиджу!

Ми перехилили по чарочці — була ще альтернатива пити з гранчаків — токаю. Жовте вино «ніжками» стікало по стінках, лишаючи на склі слід прозорий, але густий як олія. Час був лягати спати.

Збудив мене настирливий дзвінок у двері та запальна англійська мова, що за нею чувся непереборний іспанський акцент. Смаглявий американець Карлос, залетівши до кімнати як вихор, закрутив нас у шаленому вирі латиноамериканської енергії і вже не дав спати. Із Карлосом Марина познайомилася під час мандрівки до Штатів. Знайомство було коротким; потім прийшла черга електронних листів — легких і часом глузливих. Після бурхливого роману в листах Марина погодилася перейти до ближчого контакту.

Після шаленого, галасливого сніданку Матвій, якого розтривожив приїзд Карлоса, їхній із Мариною вибуховий роман і власні спогади, впав у задумливість. Він повільно вдягнувся, старанно вичистив черевики і, повідомивши, що йому треба прогулятися, неквапливо вийшов за поріг.

— Матвію, ти надовго? — гукнула я йому навздогін.

— Крихітко, лиши його! — потягнула мене за руку Марина. — Ото нехай собі йде.

— А ми?

— А ми покажемо американському гостю визначні місця угорської столиці…

— Підземні,— буркнула я, швидко метикуючи, що вона має на оці. Повісивши на плече сумку, я готова була до виходу. Марина зняла з гачка кудлату курточку і поклала долоню на ручку дверей.

— Надворі травень місяць, — не повірив власним очам Карлос, — а ти все в такій куртці!

Завжди, навіть у літню спеку, моя товаришка мерзла. Перший мій спогад про неї — високий голос і три светри, що, як капустяні листки, запакували її до самого горла.

— Я тобі більше скажу: надворі вже червень! — Марина відчинила вхідні двері.

Добігала одинадцята година ранку, і сонячна розжарена куля підбилася так високо, що неможливо від неї було ніде сховатися. За квартал від лабіринту я припаркувала машину, і далі ми рушили пішки. Марина скоромовкою переповідала Карлосу уривки з історії Угорщини, які їй самій, певно, не так давно розказав будапештський гід. У мене було настільки виразне передчуття, що за рогом джип чекає на нас, що я навіть не здивувалася, побачивши його. Марина навела оком спершу на джип, тоді на браму музею, а тоді на мене.

— Ну що ж, — суворо мовила вона, — треба щось вирішувати.

Сходами, грубо витесаними з жовтавих камінних брил, ми спустились у знайоме підземелля. Марина попросила три вхідні квиточки, і хлопець у касі, заслухавшись її англійською мовою, її британською різкою вимовою, захоплено запитав кострубатою англійською:

— Ви британці?

— Українці.

— Українці? Не може бути!

Ми рушили центральним коридором. Карлос прихопив маленький ліхтарик, світло якого весело стрибало попереду нас. Ми повільно ступали вздовж стіни, тримаючись її, як опори. Ось фонтан із рожевою водою, ось середньовічний коридор, а ось і печера, де нас із Матвієм тримали за ґратами.

— Карлосе, фотоапарат маєш? — смикнула Марина свого супутника.

Я мовчки постукала пальцем по лобі: саме час піддаватися туристським настроям.

— Здається, тут, — вказала я на червону оксамитову стрічку, що загороджувала бічне відгалуження. Марина рішуче переступила її.

— Крихітко, треба щось вирішувати!

— О ні!

Перед внутрішнім зором стояло перевернуте обличчя Андрія-не-Андрія. Як могла я піддатися на Маринину легковажність і ще раз поткнутися під землю? Невже сумний досвід мене нічого не навчив?..

Ми звернули в один із коридорів, що на кожному кроці тут роздвоювалися, розтроювалися, перепліталися, раптом небезпечно звужувалися, тоді несподівано розширювалися, щезали та з’являлися знову…