Глипнувши на моє витягнене обличчя, Марина кинула набирати текст і підскочила до телефону. Вона настирливо смикнула мене за рукав і зашипіла: «Що він каже? Що він там каже?» Я відмахувалась і водночас кивала в слухавку. Матвій поглянув на нас, похитав головою й забрався на балкон, прихопивши чоловічка з обпаленими ніжками. Карлос понуро побрів за ним.

— Ольжичу, — здушено говорила я, — можу назвати вулицю у Відні. Куди машина має їхати. Тут на карті позначено…

— На якій карті? Ні, ліпше не кажи… Є там у вас факс?

— Знайду. Давай номер.

— Пиши.

Записавши номер, я обережно поклала слухавку. Марина нетерпляче позирала на мене.

— Мариночко, звідки тут факс можна відправити?

— Тільки з пошти, Крихітко, тільки з пошти. Ото виходиш від мене, повертаєш праворуч…

— А в тебе факсу нема?

— А ти за ліжком дивилася? Нема? Тоді нема…

Надворі накрапав дрібненький дощик, і яскраві парасолі відбивались у мокрих шибках. Шини шелестіли, стишуючи хід, щоб не здіймати фонтанів обабіч дороги. Сонце вже проглядало крізь порвані хмари, але ще не набралося сили їх розігнати, і веселка вигнула спину, як злякана кицька. Я виставила руку з-під парасолі й відчула холодний дотик дощу, що миттєво висихав на моїй розпашілій долоні…

За дві години Ольжич сам набрав нас.

— Дорогенька, що ви там утнули? Вся мадярська поліція активно й безрезультатно шукає свідка. Хтось надвечір зателефонував, повідомив про тіло в лабіринті поганенькою англійською мовою та ще й гугнявим голосом…

— Матвій старався! — вихопилось у мене.

— Ще ся не награли в детективів? Небіжчик робив із вами в одній конторі, і не повірю, що ви його не признали!

— Признали…

— Мати Божа, що за люди… Ти знаєш, що Оленчина мама принесла вчора заяву?

— Принесла? — ошелешено перепитала я. — Але ж листи…

— А ти згадай, коли послідній лист приходив: і відпустка, і за власний рахунок — все ся скінчило. Мама й так була занадто терпляча. Оленку ж не бачили вже… полічи скільки — ледве-м не два місяці.

Я поглянула на Марину, яка сиділа за комп’ютером і знову набирала текст. Вона зараз була втіленням того, іншого, нереального життя, життя, яке втекло від нас за один день, за одну хвилину, яке зараз буяло за вікнами, але не хотіло прийняти нас до себе.

— Ольжичу, не муч!

— Авто мені опиши, скоро!

— Джип синього кольору, модель «Grand Cherokee», номер VEF 282 з ялиночкою посередині.

— Джип із номерами штату Орегон? Файно-файно.

— Ти щось про нього знаєш? Не скажеш — застрелюсь і напишу передсмертну записку: «В моїй смерті прошу винити Олега Т.»!

— Бувай здорова, дорогенька. І затям, що я тебе не здав своїм мадярським колєґам тільки на знак давньої дружби.

У Марининій кухні, під дзенькіт склянок і тарілок, військова рада ухвалила вертатися додому. Коли ми з Матвієм зранку сідали в машину, я на пальцях порахувала дні, що минули з початку відпустки: сьогодні тільки шостий, а скільки всього! Я глянула на Марину, і дивне у мене було відчуття — хотілося запам’ятати її обличчя до найменших деталей…

Додому я доповзла наступного дня під вечір. Поки поставила машину в гараж, уже посутеніло, і звідусіль — з кожного підворіття, з кожного провулка — на мене чигали потворні тіні, я здригалася від найменшого шелесту, у вухах лунали чиїсь сторожкі, небезпечні кроки… Але вдома, ледь голова торкнулася подушки, я миттю поринула в сон, і вночі мені не снилася ні Оленка, ні Андрій Голод у дивній картатій сорочці, ні зловісний синій джип.

Та зранку важкі думки знову обсіли мене. Чи може так бути, щоб у будапештському музеї ґанґстери облаштували свій офіс? Ну, для України то не було б дивиною — подібних прикладів не перелічити. Добре, коли винаймають приміщення, гірше — коли захоплюють… Уявімо, що й в Угорщині схожа ситуація. Тоді… тоді усе цілком логічно: де найкраще сховатися, як не в людному місці? А лабіринт-бо щодня відвідують сотні, якщо не тисячі туристів! Ніхто на них не звертає уваги, ніхто не запам’ятовує облич. Отже, лабіринт — чудове місце для будь-яких оборудок…

Я запарила чай, вкраяла кружальце лимону. Пролунав телефонний дзвінок.

— Алло!

— Наталю, ти вже вдома? — озвався з тамтого кінця дроту схвильований голос Ніни — Оленчиної приятельки.

— Вчора вночі приїхала. А що сталося?

— Тільки не телефоном. Можеш сьогодні на першу під’їхати в «Соляріс»? Навіть приїдь трошки раніше, бо в обід місця всі зайняті. А я до тебе вийду під час перерви. Домовилися?

— Домовилися.

…За п’ятнадцять перша я всілася за столиком, що ховався у затінку розлогої липи, і замовила соку маракуї. Коли в Україну мов із рогу достатку посипалася заморська ряснота, народ наче показився на екзотичних смаках. Мене ся чаша теж не минула — я схибилася на маракуї.

Ніна з’явилась у кав’ярні, ледь стрілка перевалила за першу. Виглядала вона зле: завжди розкішне волосся було тьмяне й начеб нечесане, а попід очима залягли сині кола. Вона всілася не навпроти мене, а поруч, присунувши стілець якомога ближче, й одразу ж нахилилась упритул, уже розтуливши вуста, щоб говорити. Офіціанта, який нагодився одночасно з нею, вона спершу не зважила, не почула навіть, що він питає.

— Замов щось, — підказала я.

Ніна поглянула на мене невидющими очима — і нарешті отямилася. Зиркнула на мою склянку і кинула офіціантові:

— Мені теж соку.

За мить вона й забула про те, що ми в кафе, бо коли їй принесли холодний напій у запітнілій склянці, вона і не торкнулася його.

— Де ти була? — питала вона мене, й очі її хворобливо блищали. — Ви з Матвієм удвох десь їздили?

Я кивнула. Я вагалася, чи варто все розповідати Ніні. Вона, звісна річ, найкраща Оленчина товаришка на роботі, але ж навіщось Оленка надіслала загадкового листа саме мені… Проте Ніна миттю заповнила ніякову паузу, схоже, навіть її не зауваживши.

— Ти знаєш, — гаряче заговорила вона, — що Оленка зникла безвісти? її мама дзвонила мені, уже в міліцію заяву написала. А тут іще Матвія ніде нема…

— Я все знаю, — глухо мовила я.

Ніна кинула на мене швидким оком, проте не виявила подиву, натомість вела далі:

— Я тобі третій день поспіль дзвоню з ранку до ночі, а ти повіялася бозна-куди… До тебе ще не доходили чутки про скандал у нашій конторі?

Я похитала головою. Ніна стишила голос і майже прошепотіла:

— Мене підозрюють. Мені так страшно, що аж зашпори в серце заходять, коли згадаю!..

— Що трапилося?!

І Ніна розповіла.

Саме в той день, коли ми з Мариною та Карлосом знайшли в будапештському підземному лабіринті тіло Андрія-не-Андрія, Ніна мала зробити нагальний переклад рекламної статті, тож допізна затрималася на роботі. Об одинадцятій до неї заходив охоронець, щоб нагнати з контори, але вона ще не закінчила. Сиділа вона ще принаймні години зо дві. Коли переклад був нарешті готовий, Ніна викликала таксі, загасила комп’ютер і готова була вийти надвір.

Вона квапливо зібралася, вимкнула світло, від дверей востаннє обернулася — чи все гаразд. Аж тут помітила, що кавоварка світиться червоним очком — Ніна забула висмикнути її з розетки. Довелося навпомацки повернутися та смикнути дріт. І тут до вух долинув дивний шурхіт — мовби хтось іззовні смикав ручку дверей. У Ніни підломилися ноги.

Ручка повернулася, стулка дверей ледь-ледь прочинилася. Ніні привиділося, що у шпару пролізла величезна голова казкового чудовиська. Двері відхилилися ширше, до кімнати увійшли двоє. Тільки тепер, коли очі звикли до темряви, Ніна збагнула, чому її так налякала таємнича голова, — чорний мішок із прорізами для очей — от що це було! У Ніни похололи руки, а в роті пересохло. їй нестерпно кортіло прокашлятися, вона душилася кашлем і корчилася на підлозі.

Невідомі ж запалили ліхтар, який на мент засліпив Ніні очі. За цю коротку мить незнайомці роздивилися якусь схему, що її тримав один із них, і майже навпомацки попрямували до дальнього столу під вікном. Один із них позаслонював жалюзі, а другий тим часом став навколішки біля столу. Ніна навіть помислити не могла ворухнутися, щоб поглянути, що там коїться. Кілька довгих хвилин тільки вуха могли їй підказати, що діють двійко незнайомців, і що далі вона слухала, то тривожніше їй ставало. Слабке клацання й шарудіння — мабуть, від’єднують комп’ютер? Чи якусь іншу техніку? Але ж удвох злодії багато не винесуть із контори… Та й як виноситимуть повз охорону?..