Саме тому весь суботній ранок ми убили на розшифровування записника, знайденого в лабіринті. Я вже двічі сама бралася до нотатника — і двічі відкладала до ліпших часів. І чого ми й досі не віддали книжку Ольжичу?..

Ми гортали розлініяні сторінки, списані недбалою рукою, і читали всі поспіль записи. Власне, прізвища в нотатнику були здебільшого німецькі, знати цих людей ми не могли й шукати їх — не з нашими силами… Та Матвія мов заціпило на сторінці, де останнім у рядку стояло ім’я «Peter Vedur». І семизначний номер, що починався з «525»… Київський номер?!

— Слухай, — нагло вигукнув Матвій, — це ж так просто! Якщо «Peter Vedur» записати не латинкою, а кирилицею, це буде… звичайне українське ім’я — Петро Федур! Ні, не звичайне українське ім’я! Я його знаю! Я ж фізику твердого тіла закінчував, Петро Федур — мій колишній однокурсник, а нині — цілий науковий співробітник інституту фізики напівпровідників… А оцей хлопець — Vessenko-Фесенко — з інституту кібернетики! Ми з ним не приятелювали, ледве зналися, а от із Федуром навіть у Карпати кілька разів ходили…

Але я дивилася на інше ім’я. У кінчиках пальців зайшли зашпори, мов від морозу. Не може бути! Це ж ім’я, на тлі якого загадкове НДІ МП одразу втрачає свою загадковість! Taras Tissowski — Тарас Тисовський! Науково-дослідний інститут мікропроцесорів!

Подзвонивши мамі, я напросилася на обід. О, я гаразд знала, до кого нам треба навідатися! За п’ять хвилин, нічого не пояснюючи, я вискочила з помешкання, тягнучи Матвія за руку.

Тато зустрів нас, лежачи на дивані.

— Тату, як ти гадаєш, — спитала я без зайвих вступів, — чим можуть бути пов’язані між собою інститути кібернетики, фізики напівпровідників і мікропроцесорів?

Тато, якому сьогодні не вдалося виїхати на дачу: акумулятор підвів, навіть погляду від телевізора не відвів.

— Роботою.

— Яке відкриття! А якою саме роботою, не поясниш?

— Та будь-яку роботу самотужки не виконаєш…

У телевізорі саме демонстрували з різних ракурсів свіженький гол. Проте я не мала сили чекати.

— Чуєш, — нагримала я, — відірвися ти від футболу на мить! Поговори з власною дочкою!

— Я говорю.

— Ти не говориш! Обернися до мене!

З голом було покінчено. Тато нарешті повернув голову і стишив звук у телевізорі.

— Ти маєш точно знати, — мовила я, — яка робота останнім часом пов’язує три інститути…

— Та є одна ідея, — почав татусь, — яку ми й розробляли…

— Ідею? Ви ж не бомбу розробляли, розкажи єдиній дочці!

— …і виготовили дослідний зразок.

— Зразок чого?

— Е-е-е… нашої розробки… — і тут, перехопивши мій суворий погляд, він радісно й фальшиво додав: — Називається «Aluminum TAB», якщо хочеш знати.

— Не уявляю, як це розшифровується…

— Tape Automated Bonding.

— Надзвичайно пізнавально! Серйозна розробка? Якісь проблеми були?

Мама грюкнула на кухні тарілкою, і в моєму животі приємно буркнуло — та, на жаль, передчасно: першою на кухню почалапала кицька. Тато майже водночас зі мною зітхнув, бо теж усвідомив, що обідати поки що черга привілейованих членів родини, і промовив:

— У нас в інституті кругом самі проблеми. Коли нам за роботу інвестор перераховував гроші, бухгалтерка — чи здуру, чи з подачі генерального Рибицького…

Рибицького? То он звідки взялося це прізвище! Опецькуватий чоловік років п’ятдесятьох, що вчащає до Зиновія Самійловича…

— …дала номер заблокованого рахунку, тож гроші ми насилу здерли з неї два місяці потому.

— А скільки грошей перерахували? — щось таке сяйнуло в моїй голові.

— Як у контракті: перший внесок — інвестиція в розвиток проекту, а потім ще на різні дрібниці.

— А розмір інвестиції?

— П’ять мільйонів.

— У. о.?

Ми вже близько, близько! так гаряче, аж пальці пече!

— У. о., — холоднокровно підтвердив тато.

— А хто інвестор?

— Одна фірма гібралтарська…

— «Quantum Gibraltar»? — прохопилось у мене.

Тато зиркнув на мене з підозрою. З телевізора почулися короткі лункі сигнали: друга година.

— Вибачте, — мовила я, вислизаючи в коридор.

Залишивши чоловіків наодинці, я зайшла в колишню свою кімнату, сіла на підлозі перед телефоном і настукала номер Карлоса. В трубці трошки погуло, поклацало, порипіло, подумало, а тоді все-таки з’єднало мене з потрібним абонентом.

— Привіт! — сказала я, вчувши голос Карлоса.

— Ти? Нарешті.

— Що сталося? Що з голосом?

— Нічого не сталося. Марина щезла.

Буває, почуєш якусь нісенітницю — й одразу повіриш, а перш ніж серце сприйме жахливу звістку і змириться з нею, минає довгий і довгий час. Карлос важко дихав у слухавку, і мені ввижалося, що в кожному подиху я вчуваю калатання його серця. Голос у нього був і справді дивний: хрипкий, силуваний. Мимоволі я пригадала Маринин електронний лист, і холодом віддалось у животі: «Вона мала піти на зустріч із таким собі паном Андрієм».

Ні, цього не може бути! Карлос блазнює! Це Марина навчила його з серйозною пикою видавати жарти на межі фолу…

— Не дурій і не лякай мене! — нагримала я на співрозмовника. — Дай Мариночці слухавку! Вона точно стоїть там біля тебе, ще й посміюється. Удвох це вигадали? Знаю я вас…

Зв’язок ураз перервавсь, а мені холодом ще раз обдало живіт. Тремтячими пальцями я знов настукала номер Карлоса.

— Де ти зник?

— Ти або слухаєш, або нема про що говорити.

— Я слухаю.

— Вчора вона пішла в «Манго» — це такий бар тут неподалік. Я з нею напрошувався, я вона — ні та й ні. А в мене просто передчуття якесь було!.. Словом, третя година ночі, вона й досі не повернулася. Мені терпець урвався — поїхав я в те «Манго». А під баром дві поліцейські машини стоять, і обстановка якась така напружена. Ну, я заходити не став, упіймав за руку хлопа якогось з обслуги, питаю німецькою: «Що тут?» Він мені: «Іноземку вбили». Мене щось ніби штрикнуло. «Як?» — питаю. Він: «Та тут, під баром, заюшена кров’ю лежала, з розбитою головою. Білява така, висока. Я сам бачив. „Швидка“ її забрала, а потім і поліція приїхала. Досі всіх розпитує». Я кажу: «В яку лікарню повезли?» Він: «Та не в лікарню: вона мертва вже була»…

У мене підігнулися ноги. Карлос гугнявив далі:

— Питаю: «Куди саме?» А собі повторюю весь час: то не Марина! Скільки іноземців у Будапешті? То не Марина… Ну, побалакав я з поліцією, дочекався ранку, поїхав у трупарню. А мені там: «Нікого не привозили». «Як так?» А він — санітар у зеленому такому халатику, молодий: «І поліція вже питала — не було нікого. Машина справді наша, тільки поки водій вечеряв, угнали її»…

Я відкинула голову на диван і заплющила очі. Свідомість відпливала й напливала.

— Якого дідька ви з тим парубком приїжджали до неї? — бубонів Карлос, але голос його долинав до мене туго, мов крізь вату. — Вона казала, ви на ґанґстерів полюєте… Так раділа!..

— Зачекай секунду, дай мені осмислити твої слова. Марина… Марина з розбитою головою зникає посеред білого дня… себто, посеред глупої ночі? Вона ж нічого не знала і ні до чого не причетна!

Не пам’ятаю, як я й попрощалася з Карлосом.

У мозку досі працювала тільки та половинка, яка відповідала за розсудливість. Навіщо забирати тіло Марини після того, як її вбили на людній вулиці? Там безперечно були свідки… І хто ж мав таку нагальну потребу вбивати — не в темному лісочку, а під баром у центрі міста? Господи, цього не було… Сновидою я вийшла зі спальні у велику кімнату. Мама відірвалася від «Українського слова», глянула на мене поверх окулярів і суворо запитала:

— Що сталося?

І що я могла відповісти на таке пряме запитання?..

Матвію я так і не наважилась одразу пояснити причину свого миттєвого отупіння. Не пам’ятаю, як ми обідали, але одразу по обіді я втекла додому.

Мене починало трусити. На вулиці — плюс тридцять, але я загорнулась у плед. Тіло продовжував бити дрож, і я налила повну ванну гарячої води, що аж дихати нічим стало від пари в лазничці два на два, та залізла по шию, щоб хоч трішки зігрітися. Мозок зациклився на одному вигуку: «О Боже… О Боже… О Боже…» Але гаряча вода ніби подіяла, мовби стало відпускати. Що мені робити? Куди бігти?