— Яка вулиця тобі потрібна? — спитала я Оленку.

— А яка там іще може бути? Вулиця Електриків. Крути баранку, я тобі все дорогою покажу.

Проминувши заправку, що світилася жовтими вогнями, я стишила хід. На зупинці стояв автобус, коло нього метушилися пасажири. Хтось виходив, хтось заходив, і з цього можна було зробити висновок, що і тут люди мешкають, що і ця частина міста теж заселена. Але щоразу, як я проїжджала Рибальським півостровом, мене охоплювало відчуття пустки, котра панує довкола, — ця пустка насувалась на мене й тиснула своїм безміром. І тепер з’явилося точно таке враження: не встиг автобус зачинити двері й рушити, а вже на зупинці — жодної живої душі, наче й не було ніколи!

— Так, — муркотіла Оленка, — майже пів на восьму. Маємо в запасі хвилин двадцять. Отут поверни. Який там номер на будинку?

— А там є номер?

Ми ледве пленталися. Нарешті блимнула тьмяна лампочка над півстертими цифрами. Вулиця звернула праворуч. За кілька метрів попереду метушилася дивна тінь, долинав брязкіт. Що там коїться на дорозі? Навіть на малій швидкості машина подолала відстань за лічені секунди.

Нога сама натиснула на гальмо, я навіть і не згадала про зчеплення. Руки крутнули кермо, машина збила низьку металеву огорожу, смикнулась і заглухла, а мені відразу зробилося млосно.

Останнє, що фари вихопили з пітьми, було отетеріле обличчя високого, худого чолов’яги: гострий ніс, відстовбурчене вухо. Його голова з’їхала з брівки й незграбно завмерла в калюжі брудного підталого снігу. Оленка сиділа спокійна, тиха, але бліда-бліда, наче нежива.

— Що робити? «Швидку» викликаємо, ДАІ?

— Розвернись і від’їдь звідси, — наказала мені Оленка якимсь чужим голосом.

— Ти хвора? Нас посадять! Так не можна! Неправильно!

— Роби, як кажу.

— Ти його знаєш? — раптом здогадалася я. — Ми до нього їхали?

— До нього… Чорт, яка халепа! — вилаялась вона і мовила в простір: — Не він нас — то ми його… Їдь он туди!

Припаркувавшись у темному завулку, ми вилізли з машини й почалапали назад.

— Не гупай, як слон, — сіпнула мене за рукав Оленка.

Ми постояли хвильку оддалік, прислухаючись до темряви. Підійшли ближче.

Чоловік лежав на боці, на тонесенькій сніжній ковдрі. Машина не зачепила його — він сам, либонь із переляку, послизнувся й гримнувся на брівку.

Поряд валявся напівзмотаний ланцюг із гострими шпичаками. Невже моя старенька «вісімка» могла лишитися без усіх чотирьох ніжок? У голові мозаїка почала помалу складатися…

Чолов’яга застогнав і поворухнувся.

— Оленчик, треба «швидку»!

— Біля заправки точно був автомат, — повідомила подруга таким самим механічним голосом.

Я притьмом побігла до машини, вивернула на дорогу; Оленка заскочила до салону на ходу.

В очікуванні «швидкої» свою автівку ми заховали за рогом.

Почулася сирена, потім мікроавтобус випустив дужого санітара і молодого симпатичного лікаря. Він роззирнувся навсібіч у надії, що пані, яка задзвонила у «швидку», зустріне його, щоб дати пояснення, але ми тільки ще глибше забились у тінь, якої тут було вдосталь. Добре, що ми достеменно знали номер на будинку, до якого ледь не притисли безталанного чолов’ягу: водій «швидкої» зорієнтувався напрочуд швидко.

Коли вже притомного постраждалого поклали на ноші, ми з полегшеним серцем повернулися до машини. Вичуняє! — запевняла я себе. Хіба вже такий він хирлявий?

— Та-ак, — заговорила я до Оленки, вмикаючи пічку в салоні на максимум, — а тобі не час дещо пояснити?

— Не час, — відтяла сувора товаришка. — І не здумай комусь про сьогоднішній вечір розпатякати! Залазь за кермо і поїхали звідси.

Ошелешена Оленчиним тоном, я покірливо сіла в машину й завела двигун. Моя подруга взялася за ремінь безпеки, тоді, щось пригадавши, пустила його й полізла в сумку.

— Тримай. Це твоя, — мовила вона, видобувши з коричневої шкіряної сумки — такої точно, як і в мене: шахове поле темних і світлих квадратиків, — англійську книжку в зеленій обкладинці.— Почитаєш собі на ніч.

— Кинь у мою торбу, — відповіла я, навіть не глянувши. — Там, на задньому сидінні.

Ми доїхали до Оболоні, і слівцем не перекинувшись. Я висадила Оленку біля її будинку, розвернулась і помалу рушила до себе. Осмислити, що сталося сьогодні, я не могла: всередині ніби ввімкнувся автопілот, який керує моїми і діями, і почуттями, а сама я ні на що не впливаю.

Зранку, вирушаючи на роботу, я забула витягти з торби зелененьку книжку і в метро прочитала два оповідання про лицарів часів Робіна Гуда. Заходячи в контору, я все ще тримала її в руках, і на обличчі в мене грала дурнувата романтична усмішка. Світлана, яка летіла на другий поверх до коханого Ларса, захопила мене в дверях і смикнула за руку, перевертаючи книжку так, щоб на обгортці прочитати назву.

— Що це в тебе? — запитала вона.

— Оповіданнячка англійські.

— О! — Світлана викрутила книжку з моєї руки. — Мені саме бракує домашнього читання.

Розгубившись, я нічого не відповіла, а Світлана вклала книжку собі під пахву.

— Іди роздягайся, — підштовхнула вона мене до дверей у відділ. — Там тобі вже дзвонили. І зустрінемось за чверть години під сходами.

Починався звичайний робочий день.

Після тяжкого трудового дня, проведеного у Світлани за пакуванням речей, відіспатися мені не дали й у неділю: у батьків я мала бути вже на одинадцяту. Вирушаючи в гості, склала собі незамінну торбину: озброїлася двома рушницями й шаблею, взяла з собою шість фунтів пороху, достатню кількість свинцю, змінний одяг, свитку, шапку та компас і викликала таксі, щоб не тягнути речі в руках. Од роздумів, яким чином можна використати компас у Києві, мене відірвав телефонний дзвінок.

Похапцем я підняла слухавку, бо вже стояла в дверях.

— Алло?

Але зразу — короткі гудки. Рука знову лягла на торбину. Дзвінок.

— Оленчик?

Короткі гудки, дзвін у вухах. Мене заканудило: а якщо… Я присіла, чекаючи нового дзвінка, благаючи телефон, щоб озвався до мене Оленчиним голосом, але він мовчав і мовчав. Діставши з бару пляшку «Спотикачу», щоб позбутися відчуття, ніби хтось холодну руку поклав мені ззаду на загривок, я ковтнула. Ноги миттєво зробилися тяжкими, неслухняними, не моїми, але тривога почала помалу розсіюватися.

— Гадав, ви не вийдете, — мовив до мене водій таксі, прочиняючи дверцята. — Мені тут передали — ну, з диспетчерської,— що дзвонили до вас, аби підтвердити замовлення, але двічі зривалося.

А хай йому грець!..

Мама відімкнула двері та промовисто глянула на мою торбегу: чи не забагато речей я прихопила? Наша кицька, що виповзла в передпокій, вигнула спину й нявкнула. Тоді почала дерти кігті об сірий крапчастий килим.

— Що, моя маленька? — промуркотіла до неї мама. — Що ти хочеш мені сказати?

Кицька скосила на неї хитро око, мов запрошувала до гри. Мама поплескала в долоні, і кицька, підкинувши довгі, як у кролика, задні лапи, пустилася навтьоки.

Не чекаючи пізнього сніданку, я причинила двері в маленьку кімнату й накрутила телефон Ольжича. Річ у тім, що кілька місяців тому я зустріла біля Золотих воріт давнього приятеля, який колись працював у нашій університетській бібліотеці й тягав мені з неї книжки, — і не повірила власним очам, уздрівши його в міліційній формі. З Ольжичем нас звела Оленка. Вона взагалі мала неймовірну кількість приятелів, вона знаходила людей на автобусних зупинках, на пляжах і в поїздах, вона підчепила Ольжича на лавці під власним будинком — і він зробився другом усім її друзям. Неважко здогадатися, що Ольжича насправді звали Олегом. «Державу не твориться в будучині, державу будується нині», — любив цитувати він під час застільних політичних баталій, за що й дістав своє прізвисько.