Знову клацання, та цього разу таке гучне, що Едді здалося, наче в його барабанну перетинку встромили затуплений шпичак. Пауза затяглася на п’ять секунд. Зелена крапка на карті була так близько до Топіки, що кожен її спалах осявав слово неоновим світлом. А потім:

— ПЕДДІ О’МЕБЛІ.

Відповідь на цю кумедну загадку Едді вперше почув у завулку за «Далі» або десь у подібній місцині для збіговиськ. Але Блейнові відповідь далася з великим скрипом. Неабияких зусиль йому довелося докласти, щоб простежити своїм негнучким розумом правильний шлях до її розгадки. Лампи в баронському вагоні палахкотіли ще дикіше, ніж перед тим, Едді чув, що зі стін лине тихе бурмотіння — такий звук видає стереопідсилювач перед тим, як здохнути.

На карті маршруту заблимало слабке рожеве світло.

— Годі! — вигукнув Маленький Блейн тремким, наче в персонажа зі старого мультика «Ворнер Бразерс», голосом. — Припиніть, ви його вбиваєте!

«А ти як гадаєш, розумнику, що він витворяє з нами?» — подумав Едді.

Хотів було вистрелити в Блейна тією загадкою, котру Джейк розповів того вечора, коли вони сиділи довкола багаття, — що це таке, зелене, важить сотню тонн і живе на дні океана? Мобі Шмаркля! — але передумав. Ця загадка була заслабкою, щоб ще більше застопорити логічні зв’язки комп’ютера… а Едді відчував, що йому це до снаги. До того ж, щоб по-королівському (й навіки) відтрахати Блейнові мізки, не треба бути розумнішим за третьокласника, в якого є колекція карток зі смішними жартами про какашки і шмарклі. Бо хай там скільки емоцій забезпечували йому модні двополярні плати, він усе одно лишався неживою істотою — комп’ютером. Ще навіть як слід не занурившись у цю зону сутінків для загадкаря, куди повів його Едді, Блейн уже зазнав першого удару для свого інтелекту.

— Чому люди ходять до туалету, Блейне?

— ТОМУ ЩО… ТОМУ ЩО… НАЙ ТЕБЕ БОГИ ПРОКЛЯНУТЬ, ТОМУ ЩО…

У них під ногами щось тихо заскавуліло, звук посилювався, і зненацька баронський вагон різко перехнябився справа наліво. Сюзанна пронизливо закричала, Джейк упав їй на коліна, їх обох вчасно підхопив стрілець.

— БО ТУАЛЕТ НЕ ПРИХОДИТЬ ДО НИХ, ПРОКЛЯТТЯ! ДЕВ’ЯТЬ ХВИЛИН П’ЯТДЕСЯТ СЕКУНД!

— Здавайся, Блейне, — порадив Едді. — Здавайся, поки я остаточно не висадив тобі мізки в повітря. А це станеться, якщо ти не складеш зброю. Нам обом це відомо.

— НІ!

— Я знаю мільйон таких приколів. Я їх усе життя чув. Вони поприлипали до моїх мізків, як мухи до пастки. Для декого це спосіб життя. То що скажеш? Здаєшся?

— НІ! ДЕВ’ЯТЬ ХВИЛИН ТРИДЦЯТЬ СЕКУНД!

— О’кей, Блейне. Сам напросився. Ось мій мегахіт. Чому мертве немовля перейшло дорогу?

Монопоїзд знову страхітливо гойднувся. Едді не розумів, як він після такого взагалі тримається на рейці. Скрегіт з-попід підлоги дедалі гучнішав, стіни, підлога й стеля вагона почали шалено мигтіли — від непрозорості до прозорості та навпаки. Щойно пасажири були у вагоні, а наступної миті вже опинялися в повітрі, несучись над сірим денним краєвидом, безликим і безкраїм, що прямою лінією проліг до обрію світу.

Голос, що линув із гучномовців, тепер, здавалося, належав наляканій дитині:

— Я ЗНАЮ, ХВИЛИНОЧКУ, Я ЦЕ ЗНАЮ, ТРИВАЄ ЗАВАНТАЖЕННЯ ДАНИХ, ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ ВСІ ЛОГІЧНІ СХЕМИ…

— Відповідай, — наказав Роланд.

— МЕНІ ТРЕБА БІЛЬШЕ ЧАСУ! ВИ МАЄТЕ ДАТИ МЕНІ ЧАС! — у писклявому голосі почувся надтріснутий тріумф. — ПРАВИЛА ЗМАГАННЯ НЕ ПЕРЕДБАЧАЮТЬ ЧАСОВИХ ОБМЕЖЕНЬ НА ВІДПОВІДЬ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ, НЕНАВИСНИЙ СТРІЛЕЦЬ ІЗ МИНУЛОГО, БОДАЙ БИ ТИ ЛИШАВСЯ МЕРТВИМ!

— Ні, — погодився Роланд, — часових рамок справді не було, ти правий. Але ти не можеш вбити нас, не розгадавши загадку, Блейне, а Топіка вже близько. Відповідай!

Баронський вагон знову став прозорим, і Едді побачив, як повз них промайнуло щось на кшталт височезного іржавого елеватора для зерна — він залишався в полі зору достатньо довго, щоб Едді визначив його природу. Тільки тепер він повністю оцінив ту маніакальну швидкість, з якою вони їхали і яка, мабуть, на добрих три сотні миль перевищувала швидкість реактивного літака.

— Дайте йому спокій! — простогнав голосок Маленького Блейна. — Ви вбиваєте його! Просто вбиваєте!

— А хіба він не цього хотів? — спитала Сюзанна голосом Детти Волкер. — Померти? Він нам так сказав. Та все одно нам байдуже. Проти тебе особисто, Малий Блейне, ми нічого не маємо, але навіть у такому довбаному світі, як цей, без твого великого братика жити буде краще. Ми лише заперечуємо проти того, щоб він забирав нас із собою.

— Останній шанс, — сказав Роланд. — Відповідай або віддавай нам гусака, Блейне.

— Я…Я… ВИ… ШІСТНАДЦЯТЬ ЗАПИС ТРИДЦЯТЬ ТРИ… УСІ ЗНАКИ КОСИНУСА… АНТИ… АНТИ… ВПРОДОВЖ ВСІХ ЦИХ РОКІВ… ПРОМІНЬ… ПОТОП… ПІФАГОРІЙСЬКИЙ… ДЕКАРТОВА ЛОГІКА… ЧИ МОЖУ Я… ЧИ СМІЮ Я… ПЕРСИК… З’ЇЖ ПЕРСИК… БРАТИ ОЛМЕНИ… ПАТРИЦІЯ… КРОКОДИЛ І ТОНКА УСМІШКА… КРОК І ДИЛ…

ЦОК-ЦОК, ОДИНАДЦЯТА ГОДИНА, НА МІСЯЦІ ЛЮДИНА, ЗАРАЗ БУДЕ РОК… INCESSAMENT… INCESSAMENT, MON CHER… О МОЯ ГОЛОВА… БЛЕЙН… БЛЕЙН НАВАЖИТЬСЯ… БЛЕЙН ВІДПОВІСТЬ… Я…

Зайшовшись криком, наче немовля, Блейн перейшов на якусь іншу мову і заспівав. Едді вирішив, що то французька. Слів він не знав, але коли вступили барабани, відразу впізнав пісню: «Ширінька на липучці», ЗіЗі Топ.

Скло, що прикривало карту маршруту, вилетіло назовні. А за мить вибухнула й сама карта, оголивши лампочки й плутанину електронних схем. Світло блимало в такт барабанам. Зненацька спалахнуло синє світло, спопеливши поверхню стіни довкола отвору, де була карта, спаливши її начорно. З надр цієї стіни, ближче до тупої кулеподібної пики Блейна, пролунав хрипкий скреготливий шум.

— Воно перейшло дорогу, бо його прикріпили до курки, недоноску! — закричав Едді. Він випростався й рушив до отвору в стіні, де донещодавна була карта, а тепер курився дим. Сюзанна вхопила його ззаду за сорочку, але Едді цього не відчув. Він узагалі насилу усвідомлював, де він. Його охопило полум’я битви, обпаливши своїм праведним жаром, засліпивши очі, підсмаживши синапси й взявши серце у вінець священного світіння. Він тримав Блейна на мушці, і хоча істота, якій належав голос, уже була смертельно поранена, не міг відмовити собі в задоволенні натискати на гачок: Я стріляю розумом.

— Яка різниця між вантажівкою м’ячів для боулінгу і вантажівкою дохлих бабаків? — біснувався Едді. — Вантажівку м’ячів для боулінгу не розвантажиш вилами!

З діри, де була карта, пролунав жахливий вереск, у якому злилися воєдино гнів і агонія. Слідом за ним спалахнув синій вогонь, наче десь у голові баронського вагона розлютився вогнедишний електричний дракон. Джейк крикнув «Стережись!», та Едді не треба було попереджати — його рефлекси були блискавичні. Він пригнув голову, і язик електричного полум’я шугонув у повітря над його правим плечем, від чого волосся на потилиці стало сторч. Едді витяг свій револьвер — важкий, сорок п’ятого калібру, з потертим руків’ям сандалового дерева, один з двох револьверів, що їх Роланд виніс їз руїн, які лишилися від Серединного світу. Він ішов до голови вагона, не зупиняючись… і, авжеж, не замовкаючи. Як сказав колись Роланд, Едді не перестав би балакати навіть перед лицем смерті. Так помер і його старий друг Катберт. Едді міг би назвати значно гірші способи зіграти в ящик, і тільки один кращий.

— Гей, Блейне, тварюко ти потворна! Якщо вже ми заговорили про загадки, то яка найвідоміша загадка Сходу? Багато чоловіків курять, але не Фу Манчу! Вкурив? Ні? Чого ж ти такий довбень?! А слухай-но ще одну. Чому жінка назвала свого сина Сім-з-половиною? Бо витягла його ім’я з капелюха!

Едді вже був поряд із пульсуючим квадратом. Підняв Роландів револьвер, і весь баронський вагон здригнувся від його грому. Він всадив у отвір усі шість куль, зводячи курок долонею, як показував їм Роланд, і не сумніваючись, що чинить правильно, так, як треба… це ка, трикляте довбане ка, це єдиний спосіб розправитися з ворогом, якщо ти стрілець. Він був одним із племені Роланда, о, так, його душа вже, мабуть, була проклята й приречена горіти в найглибшій ямі пекла, але він не проміняв би це ні на що, навіть на весь героїн Азії.