Ґешер опустив лезо екскаватора нижче. Воно шарпонуло навскіс по пустирю, перетворивши пляшки з-під пива й содової на блискучий порошок, крешучи з каміння іскри. Просто на його шляху кивала своєю тендітною голівкою троянда.

— Побачимо, якої ви тепер заспіваєте! — закричала огидна проява. — Можете скільки завгодно питати свої дурні питання! Ваш старий друзяка Ґешер любить загадочки! Але я все одно зріжу й розітру ту гидоту, що б ви там не питали! А потім ще раз по ній проїдуся! З корінням і стеблом вирву, малята, з корінням і стеблом!

Лезо червоного бульдозера посунуло на троянду, і Едді вхопився за паркан. Він перестрибне, кинеться на троянду, спробує захистити її…

…та тільки було вже пізно. І він це знав.

Він озирнувся на істоту, яка хихотіла на сидінні водія бульдозера й побачив, що Ґешера нема. Тепер пекельною машиною керував Машиніст Боб, той самий, що їздив на Чарлі Чух-Чуху.

— Зупинися! — закричав Едді. — Заради Бога, не треба!

— Не можу, Едді. Світ зрушив з місця, і я не можу спинитися. Я мушу рухатися разом з ним.

Але коли тінь бульдозера накрила троянду, коли лезо розітнуло один зі стовпчиків, на яких тримався рекламний щит (Едді побачив, як слова НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ на очах змінюються, складаючись у ЗАРАЗ), він збагнув, що за кермом бульдозера навіть не Машиніст Боб.

За кермом сидів Роланд.

Від його частого дихання в повітря виривалися хмарки пари. Едді підвівся й сів, відчуваючи, як холоне на розпашілій шкірі піт. Він був упевнений, що кричав, він не міг не кричати. Але Сюзанна мирно спала поряд, тільки маківка витикалася з їхньої спільної постелі. Ліворуч тихо посопував Джейк, однією рукою обіймаючи уві сні Юка. Шалапут теж спав.

Лише Роланд не спав. Він сидів на дальньому боці біля згаслого вогнища, у світлі зірок чистячи револьвери, і спокійно дивився на Едді.

— Поганий сон, — не питав, а стверджував.

— Еге ж.

— Брат навідався?

Едді похитав головою — ні.

— Значить, Вежа снилася? Трояндове поле і Вежа? — Роландове обличчя залишалося незворушним, але Едді чув у його голосі ледь помітну цікавість, яка завжди з’являлася, коли йшлося про Вежу. Якось Едді сказав, що Вежа для стрільця — мов той наркотик. І Роланд не заперечував.

— Цього разу ні.

— А що тоді?

Едді здригнувся.

— Холодно.

— Так. Але подякуй своїм богам, що дощу нема. Осінні дощі — це лихо, якого слід по змозі уникати. То що тобі наснилося?

Едді все не наважувався розповісти.

— Роланде, правда ж, ти ніколи нас не зрадиш?

— Ніхто не скаже цього напевне, Едді. Я вже не раз виступав зрадником. На мій превеликий сором. Але… я думаю, ці дні позаду. Тепер ми ка-тет — одне ціле. Якщо я зраджу когось із вас, навіть Джейкового пухнастого друга, то зраджу самого себе. А чому ти запитуєш?

— Але свою мету ти ніколи не зрадиш.

— Щоб я зрікся Вежі? Ні, Едді. Ні за що в житті. Розкажи мені свій сон.

І Едді розповів, нічого не приховуючи. Дослухавши до кінця, Роланд подивився на свої револьвери й насупився. Скидалося на те, що, поки Едді говорив, вони зібралися самі, без його допомоги.

— Те, що я побачив тебе в кінці за кермом того бульдозера… що це означає? Що я не можу тобі довіряти? Що підсвідомо…

— Це та ологія-психо, містична кабала, про яку ви говорили з Сюзанною?

— Так. Мабуть.

— Дурниці це все, — категорично заявив Роланд. — Вигадки. Сни або не означають нічого, або означають усе. І коли вони означають усе, то майже завжди виникають у вигляді послань з… скажімо так, з інших рівнів Вежі, — він уважно подивився на Едді. — І не всі повідомлення надсилають дружні нам істоти.

— Хтось чи щось без мила лізе мені в голову? Ти це маєш на увазі?

— Гадаю, це можливо. Але мене ти теж маєш пильнувати. Я нормально ставлюся до спостерігачів, як ти вже знаєш.

— Я тобі довіряю, — сказав Едді, і слова його прозвучали щиро, бо він знітився, вимовляючи їх. І вираз розчулення, який миттю оживив Роландове обличчя, змусив Едді задуматися над тим, як він взагалі міг вважати цього чоловіка бездушним роботом. Можливо, стрільцеві трохи бракує уяви, але почуття в нього є, в цьому можна навіть не сумніватися.

— В твоєму сні, Едді, є дещо, що дуже мене непокоїть.

— Бульдозер?

— Так, ця машина. Загроза троянді.

— Роланде, Джейк бачив ту троянду. З нею все було гаразд.

— У його часі, саме в той день, троянда мала чудовий вигляд. Але це не означає, що так триватиме й надалі. Якщо почнеться будівництво, про яке попереджав щит… якщо приїде бульдозер…

— Цей світ не єдиний, існують інші, — сказав Едді. — Пам’ятаєш?

— Деякі речі можуть існувати лише в одному. В одному де, в одному коли, — Роланд ліг на спину й подивився на зорі. — Ми мусимо захистити ту троянду. Будь-якою ціною.

— Думаєш, це двері? Двері, що ведуть до Темної Вежі?

Стрілець подивився на нього, і в його очах раптом зблиснули всі зорі небес.

— Я думаю, що це сама Вежа. А якщо її знищать…

Його очі заплющилися. Більше він нічого не сказав.

Едді ще довго лежав без сну.

Світанок нового дня видався ясний, сонячний і холодний. На тлі ранкового сяйва річ, яку Едді помітив увечері, виднілася краще, але досі лишалася незбагненною. Ще одна загадка. Чорт, як же вони йому вже впеклися.

Він мружився, силкуючись роздивитися, що криється за неясними обрисами, затуляючи очі руками від сонця. З одного боку від нього була Сюзанна, з другого — Джейк. Роланд біля решток багаття пакував їхні гунна. (Цим словом він називав усі їхні лахи.) Здавалося, те, що виднілося попереду, його анітрохи не цікавило, і бажання дізнатися, що це, він не мав.

Чи далеко ще йти? Тридцять? П’ятдесят миль? Здавалося, відповідь залежить від того, чи далеко простягається поле видимості в цій рівнинній місцині. Едді не знав відповіді. Лише в одному він був впевнений: Джейк не помилився принаймні у двох пунктах — то була якась будівля і стояла вона на шосе, займаючи всі чотири смуги. Інакше й бути не могло, бо як би тоді вони могли її бачити? Довкола шосе був тонкохід, він би її поглинув.

Може, вона стоїть на одній із відкритих ділянок, тій, які Сюзанна називає дірками в хмарах. А може, перед тим місцем тонкохід закінчується. А ще можливо, що це чортові глюки, от що це. Що б там не було, тобі краще на деякий час викинути це з голови. Спочатку гульки на платній дорозі.

Але будівля манила його до себе, як зачарована. Виглядала вона як повітряно-неземна цукерка «Тисяча й одна ніч» у блакитній із золотом обгортці. Втім, Едді здогадувався, що синь була позичена в небес, а золото — у ранкового сонця.

— Роланде, а ходи-но сюди на хвилину!

Спершу він думав, що стрілець навряд чи послухається, але той підтягнув сиром’ятний шнурок на Сюзанниному ранці, підвівся, вперся руками в поперек, потягнувся, а потім підійшов до Едді.

— О боги, в цій банді господарством займаюся тільки я, — напівжартома пробурчав він.

— Ми допоможемо, — пообіцяв Едді — Як завжди. Але спершу поглянь-но туди.

Роланд кинув у той бік, куди показував Едді, лише побіжний погляд, так, наче не хотів визнавати навіть самого факту існування будівлі.

— Це ж скло, правда? — спитав Едді.

Роланд ще раз скоса зиркнув.

— Начебто, — сказав, як відрізав.

— В моєму світі багато скляних будівель, але здебільшого всі вони офісні. А та штука має такий вигляд, наче потрапила сюди з Діснейленду. Знаєш, що таке Діснейленд?

— Hi.

— Тоді чому ти на неї не дивишся? — втрутилася Сюзанна.

Роланд подивився на далекий відблиск сонця, що вигравав на склі, — і знову лише побіжно, квапливо, скоса.

— Бо то халепа, — сказав він, — і ця халепа в нас на шляху. З часом ми до неї дійдемо. Тож не варто лізти в халепу, поки в неї ще не вскочили.

— А ми добудемося туди сьогодні? — поцікавився Джейк.