— А ми справді блимали, як… як лампочки? Як те, що ти називаєш ліхтарями-іскорками?

— Так… ви з'являлися й зникали. Коли вас не було, замість вас лишалося тьмяне світіння, неначе щось тримало для вас місце в цьому світі.

— Дякувати Богові, що тримало, — сказав Едді. — Коли все скінчилося… коли знову задзеленчали дзвіночки й стало темно… чесно кажучи, я засумнівався, що ми повернемося.

— Я теж, — тихо мовив Джейк. Небо знову затягло хмарами, й у тьмяному ранковому світлі хлопчик здавався дуже блідим. — Я тебе загубив.

— Ще ніколи в житті я не був такий щасливий, як тоді, коли розплющив очі й побачив цей шмат дороги, — сказав Едді. — І тебе поряд, Джейку. Навіть Роланд — і той здався мені красенем. — Він глянув на Юка, перевів погляд на Сюзанну. — Кохана, а з тобою нічого такого не трапилося вночі?

— Ми б її побачили, — сказав Джейк.

— Ні, якщо її тодешнуло деінде, — заперечив Едді.

Сюзанна стурбовано похитала головою

— Я всю ніч проспала. Я ж казала. А ти, Роланде?

— Нічого такого, — сказав Роланд. Він, як завжди, тримав усе в таємниці, поки інтуїція не підкаже йому, що настав слушний час. (До того ж брехати йому особливо не довелося.) Він пильно подивився на Едді й Джейка. — Якісь проблеми, правда ж?

Едді з Джейком перезирнулися, потім знову подивилися на Роланда.

— Та, — зітхнув Едді, — мабуть.

— Наскільки все погано? Ви знаєте?

— Здається, ні. А ти як думаєш, Джейку? — Джейк похитав головою.

— Але в мене є деякі міркування, — вів далі Едді. — І якщо вони справдяться, от тоді у нас виникне проблема. Велика. — Він важко проковтнув слину. Джейк торкнувся його руки, і стрілець з тривогою відзначив, як швидко і міцно той стиснув хлопчикову долоню.

Роланд і собі потягнувся та взяв за руку Сюзанну. Перед його внутрішнім зором промайнула картинка, як ця рука хапає жабу й вичавлює з неї тельбухи, але він прогнав од себе цю думку. Жінки, яка це зробила, з ними зараз не було.

— Розповідайте, — попросив він Едді й Джейка. — Розповідайте все до найменших деталей. Ми хочемо почути.

— Кожне слово, — підтакнула Сюзанна. — Заради ваших батьків.

Вони детально розповіли про все, що з ними сталося в Нью-Йорку 1977 року. Роланд і Сюзанна зачаровано слухали історію про те, як вони йшли слідом за Джейком до книгарні й побачили авто Балазара та його джентльменів, яке підкотило до входу.

— Ти ба! — вигукнула Сюзанна. — Тут тобі й погані хлопці! Все майже як у романі Діккенса.

— Хто такий Діккенс і що таке роман? — запитав Роланд.

— Роман — це довга історія, викладена у книзі, — розтлумачила Сюзанна. — Діккенс написав їх із дюжину. Він був, либонь, одним з найліпших романістів усіх часів. У його романах люди у великому місті Лондоні зустрічаються з тими, кого знали колись давно чи познайомилися деінде. Один мій викладач у коледжі терпіти не міг такого розвитку подій. Казав, що в романах Діккенса повно випадкових збігів.

— Твій викладач або не знав про ка, або не вірив у його існування, — сказав Роланд.

— Так, авжеж, це ка, — закивав Едді. — Нема сумнівів.

— Мене більше зацікавила жінка, яка написала «Чарлі Чух-Чуха», ніж цей байкар Діккенс, — сказав Роланд. — Джейку, ти часом не…

— А я тебе випередив, — сказав Джейк, розстібаючи лямки свого наплічника. З побожним виглядом дістав почухрану книжку про пригоди локомотива Чарлі та його друга, Машиніста Боба. Усі подивилися на палітурку. Під картинкою досі стояло ім'я та прізвище Беріл Еванс.

— Блін, — сказав Едді. — Це так дивно. Я не хочу з'їжджати на бічну колію абощо… — Він замовк, збагнувши, що пожартував на залізничну тематику, потім продовжив. Усе одно Роланда не надто цікавили жарти й каламбури. — …але це дивно. Ту книжку, яку купив Джейк, Джейк Сімдесят Сім, написала Клаудія якась там Бахман.

— Інес, — озвався Джейк. — А ще там між іменами було «і». Маленьке «і». У когось є ідеї, що б це могло означати?

Ніхто не знав, але Роланд сказав, що подібні імена мали люди в Меджисі.

— Здається, це було щось на кшталт додатку, що свідчив про шанованість особи. І я не впевнений, що це побічна інформація. Джейку, ти сказав, що табличка на вітрині була інакшою, ніж колись. Що в ній було не так?

— Я не пригадую. Але знаєш що? Якби ти мене знову загіпнотизував… як тоді, патроном… то я б згадав.

— Можливо, іншим разом, — сказав Роланд. — Але нині вранці в нас обмаль часу.

«Знову, — подумав Едді. — Ще вчора час не існував, сьогодні його бракує. Але ж чомусь усе впирається в час, так? Роландові давні часи, наші давні часи, теперішнє. Це неспокійне теперішнє».

— Чому? — спитала Сюзанна.

— Наші друзі, — пояснив Роланд і кивнув на південь. — У мене відчуття, що невдовзі вони прийдуть знайомитися з нами.

— А чи вони наші друзі? — спитав Джейк.

— Оце вже справді неважливо, — сказав Роланд (але сам у цьому засумнівався). — Поки що звернімо око нашого кхефу до тієї книгарні для розуму чи як її там. Ви бачили, як розбійники з «Похилої вежі» мучили власника? Цього Тауера чи Торена.

— Тобто пресували його? — уточнив Едді. — Викручували йому руки?

— Так.

— Авжеж, мучили, — погодився Джейк.

— Учили, — вставив Юк. — Жеж учили.

— Закладаюся, що Тауер і Торен насправді одне й те саме прізвище, — сказала Сюзанна. — «Торен» голландською означає «вежа». — Побачивши, що Роланд відкриває рота, щоб заговорити, вона підняла руку. — У нашому куточку всесвіту, Роланде, люди так і роблять: міняють іноземне прізвище на більш… ну… більш подібне до американського.

— Ага, — підтвердив Едді. — Так Стемпович стає Стемпером… Яков — Джейкобом… або…

— Або Беріл Еванс стає Клаудією-і-Інес Бахман, — розсміявся Джейк. Але голос у нього був не дуже веселий.

Едді витяг з багаття напівобгорілого патика і став водити ним по землі. Одна по одній з'являлися великі літери: К… Л… А… У.

— Шнобель навіть сказав, що Тауер голландець. «Фріц воно і є фріц, правда, бос?» — Він питально глянув на Джейка, шукаючи підтвердження. Джейк кивнув, потім узяв паличку й продовжив: Д… І… Я.

— Те, що він голландець, багато що міняє, — сказала Сюзанна. — Колись голландці володіли більшою частиною Мангеттену.

— А хочете знов почути щось у дусі Діккенса? — спитав Джейк. Дописав на землі «і» після «КЛАУДІЯ» і глянув на Сюзанну. — Як щодо моторошного будинку, через який я потрапив до цього світу?

— Маєток, — сказав Едді.

— Маєток у Датч-Гіл,[12] — нагадав Джейк.

— Датч-Гіл. Ну звісно. Хай йому грець.

— Переходьмо до суті, — сказав Роланд. — А я думаю, що суть полягає в угоді, яку ви побачили. І відчули, що повинні її побачити, так?

Едді кивнув.

— Ваша потреба все побачити здавалася нагальною вимогою Променя?

— Роланде, я думаю, то й був Промінь.

— Інакше кажучи, шлях до Вежі.

— Угу, — сказав Едді. Він думав про те, як хмари текли вздовж Шляху Променя, як тіні тяглися в той бік, куди вказував Промінь, як кожна гілка кожного дерева неначе повертала у той бік. «Усе слугує Променю», — не раз казав їм Роланд. І потреба Едді побачити папірець Балазара, якого той тицьнув під носа Кельвінові Тауеру, здавалася саме потребою, пронизливою і невідпорною.

— Розкажи мені, що там було написано.

Едді прикусив губу. Зараз йому було не так страшно, як тоді, коли треба було вирізьблювати ключ, що дозволив би їм урятувати Джейка й видобути його на цей бік, але відчуття були схожі. Оскільки це було не менш важливо, ніж ключ. Якщо він щось забув, це може призвести до краху світів.

— Я не пам'ятаю дослівно…

Роланд нетерпляче махнув рукою.

— Якщо буде потрібно, я тебе загіпнотизую і витягну з тебе все дослівно.

— Думаєш, це має значення? — спитала Сюзанна.

— Я думаю, все має значення, — відповів Роланд.

— А що, як гіпноз не подіє на мене? — поцікавився Едді. — Якщо я типу непіддатливий?