Роландові руки замигтіли в повітрі. Едді й Сюзанна вчинили так само (хоч він і не давав їм такої команди), поки гості з Кальї Брин Стерджис затуляли вуха й кривилися, налякані гучними пострілами. І їхньою блискавичністю.

— Погляньте, будь ласка, — Роланд простягав до них руки. Едді й Сюзанна теж. Едді впіймав три черепки, Сюзанна мала п'ять (і неглибокий поріз на пучці пальця). Роланд нахапав цілу дюжину окрушин тієї шрапнелі. Здавалося, їх можна було склеїти докупи й отримати майже цілу тарілку.

Шестеро відвідувачів з Кальї з недовірою втупилися у скалки. Малий Бенні, який досі затуляв вуха долонями, повільно опустив руки. На Джейка він дивився так, як дивляться на привида чи з'яву з небес.

— О… Боже, — сказав Каллаген. — Наче якийсь фокус зі старого вестерну.

— Це не фокус, — заперечив Роланд, — не думайте так. Це Шлях Ельда. Ми ан-тет, кхеф і ка, частки одного цілого. Ми стрільці. А тепер я розповім вам, що ми робитимемо. — Він поглянув у вічі Оверголсерові. — Я кажу «робитимемо», бо ми чинимо так з власної волі, а не на чиєсь прохання. Втім, я думаю, мої слова не надто вас занепокоять. — Роланд стенув плечима. «А якщо занепокоять, що ж, ваші проблеми» — неначе промовляв цей жест.

Він кинув черепки на землю й обтер руки.

— Якби то були Вовки, — мовив він, — то з шістдесяти ваших кривдників лишилося б п'ятдесят шість. Ви й оком не встигли змигнути, а четверо вже лежали б на землі й не дихали, загинувши від рук хлопчика. — Він глянув на Джейка. — Чи того, хто виглядає на хлопчика. — Роланд помовчав. — Ми звикли до нерівних шансів.

— Мушу визнати, стріляє хлопець так, що аж дух перехоплює, — сказав Слайтмен-старший. — Але глиняні полумиски й Вовки на конях — це не одне й те саме.

— Для тебе, сей, можливо. Але не для нас. Щойно ми почнемо стріляти, для нас немає різниці. Ми вбиваємо все, що рухається. Хіба ж не тому ви нас шукали?

— А що, як їх не можна вбити з револьвера? — спитав Оверголсер. — Раптом їх не можна вколошкати кулями навіть найбільшого калібру?

— Навіщо ви марнуєте час, коли його й так немає? — спокійно відказав Роланд. — Ви чудово знаєте, що вони смертні, інакше ніколи не прийшли б до нас. Я не ставив цього питання, бо відповідь очевидна.

Оверголсер знову залився багрянцем.

— Благаю прощення, — сказав він.

Тим часом Бенні не зводив з Джейка зачарованого погляду, І Роланд відчув укол жалю до обох хлопчаків. Досі вони ще могли потоваришувати, але те, що сталося щойно, безповоротно все змінить, усе буде інакше, ніж у простій дружбі, коли клинчики безтурботно ділять свій кхеф. І це було ганебно, адже Джейк був лише дитиною, коли не виконував свої обов'язки стрільця. Дитиною віку Роланда, коли його самого спіткала потреба пройти випробування на мужність. Але його дитинство скоро скінчиться. І це було ганебно.

— Слухайте мене, — сказав Роланд, — уважно слухайте, і невдовзі ми залишимо вас, підемо до свого табору й там порадимося. Завтра ми прийдемо до містечка й навідаємося до когось із вас…

— Приходьте до «Семи миль», — запросив Оверголсер. — Ми залюбки вас приймемо, Роланде.

— Наша домівка значно менша, — сказав Тіан, — але ми з Залією…

— …будемо дуже раді, якщо ви в нас погостюєте, — завершила думку чоловіка Залія. І почервоніла, так само густо, як Оверголсер. — Авжеж, будемо раді.

— Сей Каллаген, у тебе, крім церкви, є ще й будинок? — поцікавився Роланд.

— Так, дякувати Богові, — всміхнувся Каллаген.

— Першу ніч у Кальї Брин Стерджис ми хотіли б перебути у тебе, — сказав Роланд. — Це можливо?

— Авжеж, буду вам дуже радий.

— Ти показав би нам свою церкву. Розкрив її таємниці.

Каллаген не відвів погляду.

— Я зроблю це з величезною втіхою.

— Надалі, — всміхаючись, мовив Роланд, — ми радо скористаємося з гостинності інших мешканців містечка.

— Вам її не бракуватиме, — запевнив Тіан, — це я вам обіцяю.

Оверголсер і Слайтмен в унісон закивали.

— Якщо обід, яким ви нас почастували, промовисто свідчить про вашу гостинність, то жодних сумнівів у ній я не маю. Ми дякуємо тобі, сей Джефордс, дякуємо поодинці й усі разом. Впродовж тижня ми вчотирьох оглядатимемо ваше містечко і в усе пхатимемо носа. Можливо, це забере більше часу, але я думаю, тижня вистачить. Вивчимо рельєф місцевості й розташування будинків — з огляду на появу Вовків. Поговоримо з людьми, а люди поговорять з нами — сподіваюся, ті з вас, хто тут присутній, подбають про це?

Каллаген кивнув.

— За манні я ручатися не можу, але впевнений, що решта охоче побалакають з вами про Вовків. Бачить Бог і Людина-Ісус, це не таємниця. Всі мешканці Дуги смертельно їх бояться. Якщо вони побачать, що є бодай один шанс, що ви нам допоможете, то зроблять усе, як ви попросите.

— Манні не відмовляться розмовляти зі мною, — сказав Роланд. — Я й раніше мав з ними бесіди.

— Заповзяття Старого може зіграти з тобою лихий жарт, Роланде, — сказав Оверголсер, застережливо здійнявши в повітря пухку руку. — У місті є й інші люди, яких доведеться переконувати…

— І серед них Воун Айзенгарт, — сказав Слайтмен.

— Еге, і Ебен Тук, — додав Оверголсер. — Його ім'я лише на крамниці, але він володіє ще й заїжджим двором і ресторацією перед ним… половиною платної стайні… а ще тримає закладні на більшу частку фрігольдів у окрузі.

— Коли вже ми заговорили про фрігольди, не варто забувати й про Бакі Хав'єра, — прогримів Оверголсер. — Він не найбільший серед них землевласник, але тільки тому, що віддав половину всього, що мав, на посаг сестрі, коли та виходила заміж. — Оверголсер нахилився до Роланда. Видно було, що його аж розпирає від бажання трохи поплескати язиком про міську історію. — Роберті Хав'єр, сестричці Бакі, здорово поталанило. Коли Вовки набігали востаннє, їй і її двійняті був усього рік. Тож їх не займали.

— Близнюка самого Бакі забирали перед тим, — докинув Слайтмен. — Буллі помер чотири роки тому. Від тієї хвороби. Звідтоді Бакі не знає, як догодити цим двом молодшеньким. Але вам варто з ним перебалакати. У Бакі більше вісімдесяти акрів землі, з ним треба рахуватися.

«Вони так і не зрозуміли», — подумав Роланд. Але вголос відповів:

— Дякую. Наше завдання полягатиме в тому, щоб передусім роздивлятися й дослухатися. Потім ми попросимо людину, яка тримає в себе перо, скликати збори. А там уже розповімо вам, чи можна буде тримати оборону міста й скільки людей нам для цього знадобиться, якщо оборона можлива.

Побачивши, що Оверголсер надимається, щоб розтулити рота й заговорити, Роланд похитав головою.

— В будь-якому разі підмога знадобиться невелика, — сказав він. — Ми стрільці, а не армія. Ми міркуємо й чинимо інакше, ніж армія. Ми можемо попросити, щоб з нами виступило п'ятеро. Можливо, навіть менше — двоє чи троє. Але для підготовки нам потрібно буде більше.

— Чому? — спитав Бенні.

Роланд усміхнувся.

— Цього, синку, я наразі сказати не можу, бо ще не бачив, як там усе у вашій Кальї. Але в таких випадках, як цей, зазвичай потужною зброєю стає несподіванка. А щоб підготувати хорошу несподіванку, потрібно багато людей.

— Найбільшою несподіванкою для Вовків буде те, що ми взагалі опиратимемось, — сказав Тіан.

— А якщо ви вирішите, що обороняти Калью неможливо? — спитав Оверголсер. — Що тоді, скажіть, прошу.

— Тоді ми з друзями подякуємо вам за гостинність і підемо далі, — відповів Роланд, — бо далі на Шляху Променя нас чекають справи. — Помітивши, як спохмурніли обличчя Тіана і Залії, він додав: — Але я сумніваюся, що оборона буде неможлива. Зазвичай така можливість є.

— Якщо зібрання людей її ухвалить, — уточнив Оверголсер.

Роланд завагався. То була саме слушна мить, коли він міг приголомшити їх правдою, якби захотів. Якщо ці люди вважали, що тет стрільців зважатиме на те, що вирішили збори скотарів і фермерів, то вони справді втратили відчуття реальності світу, яким він був колись. Та чи було це так кепсько? Зрештою, все вирішиться й стане часткою його довгої історії. Чи не стане. Якщо не стане, то його історія і його пошуки закінчаться в Кальї Брин Стерджис, спорохнявіють під могильним каменем. Можливо, навіть каменя не буде — вони з друзями загинуть десь на сході міста й розкладатимуться, поки круки та расті дзьобатимуть їхні трупи. Вирішальне слово скаже ка. Втім, як завжди.