— Щоразу, коли вони забирають наших дітей, вони крадуть у нас частку наших душ і сердець, — сказав Тіан.

— Та годі тобі, хлопче, — пирхнув Айзенгарт. — Що занадто, то незд…

— Заткнися, фермере, — сказав голос. Він належав чоловікові, який пізно прийшов на збори, чоловікові зі шрамом на лобі. Тон цього голосу був шокуючий — лють і презирство злилися в ньому в одне. — Перо у нього. Нехай договорює до кінця.

Айзенгарт рвучко озирнувся, щоб подивитися, хто посмів так з ним розмовляти. А побачивши, прикусив язика. І Тіана це не здивувало.

— Дякую, отче, — спокійно мовив Тіан. — Я вже майже закінчив. Я весь час думаю цро дерева. Обірвіть листя з міцного дерева, і воно виживе. Викарбуйте на його корі безліч імен, і вони знову заростуть корою. Ви можете навіть вирізати шмат із серцевини дерева, і воно виживе. Але якщо шарпати ядро знову, і знову, і знову, настане час, коли навіть найміцніше дерево не витримає й всохне. Я бачив таке на своїй фермі, це неприємне видовище. Дерева всихають зсередини. Листя жовкне від стовбура до кінчиків гілок. Саме це Вовки роблять з нашим маленьким селом. Ось що вони роблять із Кальєю.

— Він мудро каже! — вигукнув Фреді Росаріо з сусідньої ферми. — Дуже мудро! — У самого Фреді були близнюки, хоча їх ще не відлучили від материнських грудей, тож, напевно, боятися йому було нічого.

— Ви стверджуєте, що, як ми оборонятимемося, — вів далі Тіан, — вони вб'ють нас і спалять Калью від східної межі до західної.

— Саме так, — підтвердив Оверголсер. — Я це стверджую. І не лише я. — Довкола нього чоловіки забурмотіли, висловлюючи згоду.

— Але щоразу, коли ми опускаємо голови й розводимо руками, поки Вовки забирають у нас те, що для нас дорожче за будь-який врожай, хату чи комору, вони виймають частку серцевини з дерева, яким є це село! — Тіан говорив голосно, стоячи на місці й здіймаючи в одній руці високо над головою перо. — Якщо ми не вийдемо на бій, то так чи інакше помремо! Це кажу вам я, Тіан Джефордс, син Люка! Якщо не битимемося, то невдовзі самі станемо рунтами!

Гучні крики «Мудро каже!» Тупотіння шорбутсів. Подекуди навіть оплески.

Інший власник ранчо, Джордж Телфорд, щось прошепотів до Айзенгарта й Оверголсера. Послухавши, вони закивали. Телфорд підвівся. Він був срібноволосий, засмаглий, мав обвітрене обличчя і відзначався суворою вродою, яка так подобалася жінкам.

— Ти сказав своє слово, синку? — сказав він добрим тоном людини, яка звертається до малюка, щоб спитати, чи він уже награвся, бо вже час для тихої години.

— Атож, сказав, — відповів Тіан. Зненацька йому стало не по собі. Телфорд був не настільки впливовим землевласником, як Воун Айзенгарт, але язик у нього був підвішений чудово. Тіан відчув, що зрештою може програти.

— Тоді можна я візьму перо?

Спершу Тіан не хотів віддавати, але який у цьому сенс? Він зробив усе, що міг. Спробував. Мабуть, їм із Залією слід забрати дітей і самим податися на захід, у бік Серединного світу. До появи Вовків місяць, сказав Енді. За тридцять днів можна далеко втекти.

Він передав перо.

— Усі ми гідно оцінили пристрасну промову молодого сея Джефордса, і жоден з нас не має ні найменшого сумніву в його хоробрості й відвазі, — почав Джордж Телфорд. Говорячи, він притуляв перо до лівого боку, там, де було серце. Його погляд блукав обличчями слухачів, неначе шукаючи контакту з кожною парою очей — дружнього контакту. — Але ж нам слід подумати й про тих діточок, які лишаються, а не тільки про тих, яких заберуть, чи не так? Ми маємо захищати всіх дітей, ким би вони не були: двійнятами, трійнятами чи одинаками, як Аарон сея Джефордса.

Телфорд повернувся до Тіана.

— Що ти скажеш своїм дітям, коли Вовки застрелять їхню матір і підпалять діда однією зі своїх світляних палиць? Чим ти зможеш виправдати їхні крики? Чим притлумиш запах горілої шкіри і запаленого збіжжя? Тим, що ми рятуємо чиїсь душі? Чи серцевину якогось вигаданого дерева?

Він зробив паузу, даючи Тіанові змогу відповісти, але в того не було слів. Він уже майже переконав цих чоловіків… а от про Телфорда чомусь забув. Солодкоголосого сучого сина Телфорда, який уже давно вийшов з того віку, коли слід було боятися Вовків, що влітають у подвір'я на здоровенних сірих конях.

Телфорд кивнув із таким виглядом, наче Тіанова мовчанка тільки підтверджувала його найгірші здогади, і знову повернувся обличчям до лав.

— Вовки прийдуть зі своєю вогняною зброєю, — сказав він, — світляними палицями, ви про них знаєте… револьверами й тими металевими штуками, що літають. Не пригадую, як вони називаються…

— Дзижкулі, — гукнув хтось.

— Сничі, — докинув хтось інший.

— Стелси! — крикнув третій.

Телфорд кивав і злегка всміхався. Учитель перед старанними учнями, та й годі.

— Хай би як їх не називали, вони літають, знаходять свої мішені, а потім порскають у повітря лезами, гострими, мов бритва. За п'ять секунд вони можуть зняти з людини шкіру від маківки до п'ят, і від людини не лишиться нічого, крім мокрої плями, калюжі крові й волосся. Не сумнівайтеся в моїх словах, бо якось я бачив таке на власні очі.

— Слухаймо, слухаймо його! — закричали чоловіки на лавах, їхні очі стали величезними й круглими від жаху.

— Вовки й самі по собі страшні, — вів далі Телфорд, плавно переходячи від однієї страхітливої історії з тих, що розповідають увечері біля вогнища в таборі, до іншої. — Зовні вони трохи скидаються на людей, але це не люди, це набагато більші й страшніші істоти. А ті, кому вони прислуговують у далекому Краї грому, стократ жахливіші. Я чув, що то упирі. Люди з головами птахів і тварин. Повсталі з мертвих самураї. Воїни Шкарлатного Ока.

Селяни забурмотіли. Навіть Тіан від згадки про Око відчув холодний дотик щурячих лап, що швидко-швидко побігли вгору його хребтом.

— Вовків я бачив сам, про інших мені розповідали, — говорив Телфорд. — Я не схильний вірити в усе, але чимало з цього видається мені правдою. Та не беріть до голови Край грому й усе, що там діється. Зараз ідеться про Вовків. Вовки — це наш великий клопіт. А надто коли вони набігають, озброєні до зубів! — Він похитав головою, зажурено всміхаючись. — Що нам робити? Може, вибивати їх із сідел тих величезних коней сапками, сей Джефордс? Ви це пропонуєте?

Останні слова викликали в слухачів саркастичний сміх.

— У нас нема зброї, яка могла би дорівнятися до їхньої, — сказав Телфорд. Тепер його голос звучав сухо й по-діловому, як у людини, котра переходить до суті справи. — А навіть якби й була… Ми фермери, власники ранчо, скотарі, а не вояки. Ми…

— Годі з нас цієї боягузливої балаканини, Телфорде. Посоромився б.

Цю холодну заяву зустріли шокованими зойками. Захрускотіли суглоби й хребці в шиях — всі, як один, поповерталися глянути на зухвальця. Повільно, наче даючи їм саме те, що вони хотіли, підвівся сивий чоловік у довгому чорному пальті й круглому комірці. Той самий, що запізнився й сів на останню лаву. У світлі гасових ламп на його чолі особливо чітко вирізьблювався шрам у формі хреста. То був Старий.

Телфорд прийшов до тями доволі швидко, проте, коли він заговорив, Тіан побачив, що вигляд у нього досі шокований.

— Даруйте, отче Каллаген, але перо у мене…

— До біса твоє поганське перо і твою легкодухість, — сказав отець Каллаген. І рушив уперед центральним проходом, ступаючи з болісною зосередженістю хворого на артрит. Він був молодший за старійшину манні й аж ніяк не такий старий, як Тіанів дід (котрий стверджував, буцімто він найстаріша людина не лише в їхньому селі, але й у Кальї Локвуд на півдні). Втім, попри все, отець Каллаген здавався старішим за них обох, разом узятих. Старішим за прадавні віки. Певною мірою це відчуття виникало через погляд його очей — вони суворо зиркали на світ з-під шраму на чолі (Залія стверджувала, що його отець заподіяв собі сам). Але в основному винуватцем цього був його голос, а власне, його звучання. У цьому селі він прожив досить часу: збудував тут свою дивну церкву Людини-Ісуса, навернув половину Кальї до свого способу духовного мислення, але навіть чужоземець ні за що в світі не повірив би, що отець Каллаген — місцевий. Те, що він чужий, відчувалося в його рівній гугнявій вимові й часто — в незрозумілій говірці (сам він називав її «босяцьким жаргоном». Поза сумнівом, він був вихідцем з одного із тих світів, про які повсякчас торочили манні, хоча сам про це ніколи й словом не прохопився. Калья Брин Стерджис тепер була йому домівкою. Він володів сухим і беззаперечним авторитетом, що не дозволяв поставити під сумнів його право говорити, з пером чи без нього.