Своїми словами Алі влучив у десятку. Бо я дійсно не шкодував. Приймаючи рішення про поїздку, не вагався жодної секунди. Я страшенно не хотів втрачати Маруську, однак ні на мить не думав про те, щоб відступити і скасувати мандрівку.

Звісно, я зовсім не прагнув образити ні в чому не винне дівча. Річ у тім, що за три місяці, просиджені безвиїзно у Києві, я повсюди натикався на цілковите нерозуміння. Звідусіль мене оточували збайдужілі люди, яким були до лампочки мої нові життєві цінності і яким так і не судилося зрозуміти, як можна відмовитися від усього, щоб стати звичайним бурлаком — обходисвітом. Ян Фідлер, мій чеський товариш, разом з яким я подолав половину Південної Америки і який єдиний чудово мене розумів, був на той час дуже далеко — у Швеції. Мені страшенно не вистачало безкінечно довгих стокгольмських вечорів, коли ми за пляшкою пива спроквола й невимушено обговорювали книжкові новинки, останні фільми, чи просто балакали про подорожі та життя.

Словом, я трохи втомився від Києва, а тому — просто не міг не поїхати. Бразилія була потрібна мені мов ковток свіжого повітря. Я мусив летіти — що далі, то краще, аби струснути з себе заціпеніння, зметнути геть ваготу дріб’язкових, проте таких в’їдливих проблем.

Хай як це егоїстично звучить, я ні про що не жалкував.

— Щоб там між вами не сталося, вона не заслуговує на таке ставлення, — задумливо прорік Саня.

Я зітхнув:

— Добре, чувак. До від’їзду я все залагоджу. Обіцяю.

Прийшовши додому, я першим ділом поліз у душ. Холодні струмені збадьорили тіло і трохи притлумили невгомонний бджолиний рій у голові.

Потому я поліз в Інтернет читати невтішні відгуки про вчорашній поєдинок між «Динамо» та «Інтером». Наостанок відкрив пошту і написав листа Янові, живо й виразно змалювавши поточну життєву ситуацію. Якщо бути відвертим, я просив у друзяки поради. Точніше, навіть не поради, а виправдання, оскільки точно знав, що однаково вчиню так, як задумав.

Лист-відповідь мого товариша як завше вирізнявся афористичною влучністю, хоч і був при цьому вельми лаконічним. Чех написав:

«Man, as I understood you’re in deep shit:) But I want to tell you one thing. There are people that are fated to stay on one place and dig the ground until they die. However, there are others and they are called nomads. If you were born to travel — just do it, man. Follow the call of your fucking destiny! [15]».

Прочитавши Янів лист, я ще довго петрав над тим, чому окремим представникам виду homo sapiens (по суті, цілком осілому племені) не сидиться на місці. Що примушує цих людей із щораз більшим поривом та пристрастю зриватися з насиджених місць і ринути в невідані краї? Банальне бажання побачити світ? Доконечна потреба утекти від проблем та буденності? Погоня за новими враження та відчуттями? Здавалося б, таке просте запитання — чому люди подорожують? Однак на нього немає простої відповіді.

Насправді мандрівка (тут я маю на увазі справжню мандрівку, а не якийсь туристичний вояж чи бізнесове відрядження, головною метою якого є дістатися з пункту А в пункт Б) — це значно більше, ніж усе перераховане вище. Причому, говорячи відверто, будь-яка подорож — доволі жорстка річ. Хай як це парадоксально, але вона поєднує в собі те, що люди зазвичай стараються уникати: постійні стреси, втому, безпідставний ризик, котрі досить часто приправлені цілою лавиною болісних і несподіваних ударів примхливої фортуни. Будь-якому пілігримові відоме переживання з перших днів походу, коли ти повністю розбалансовуєшся, немов розкладаєшся на шматки, зате потім… збираєш себе заново, формуючи нове, трохи видозмінене «я».

У дитинстві я довго не міг скласти кубик Рубика. Я був ще надто малим і недосвідченим для того, аби аналізувати свої дії, свідомо підбирати алгоритм тощо. Тому я лиш крутив туди-сюди його ланки, все більше й більше перемішуючи кольори на гранях. Так і не склавши ту бісову іграшку «природнім» способом, я розізлився і спересердя розібрав її на деталі, після чого за одну хвилину змонтував кубик у початкове положення, в якому кожна грань мала свій визначений колір.

Певною мірою людське життя нагадує мені нині оту давно забуту дитячу забавку, кубик Рубика. Можна до смерті довбтись і метушитись, але так і не віднайти отой «ключ», так і не підібрати алгоритм, який приведе вас до гармонії, коли кожна частинка внутрішнього єства почуватиметься на своєму місці. У даному сенсі мандрівка виступає ось тим «варварським» способом складання кубика, котрий грубо, але напрочуд швидко та дієво ставить усе на свої місця.

Подорож гартує. Це наче дзбан крижаної води, перекинутий на сонну голову зимного вітряного ранку.

Подорож виковує характер. Під час мандрів більше ніщо не належить тобі. Ніщо, окрім головного, — неба, повітря, шепоту вітру над головою і твоїх думок. Вирушаючи вдалечінь, ти втрачаєш звичний ґрунт під ногами, відмовляєшся від повсякденної передбачуваності і більше не можеш контролювати те, що відбувається довкола, так, як контролював своє буденне існування. Ніхто не може. Щодень, щогодини, щохвилини на шляху зринають нові та нові перешкоди. Через це доводиться постійно боротися, думати, хитрувати, а головне — потрібно приймати рішення і відповідати за них. Це страшенно виснажує, вимотує, часом дратує, однак робить тебе сильнішим, показуючи, чого ти вартий у справжньому небуденному існуванні.

Подорож навчає. Можна прочитати тисячу книжок про далекі мандри, передивитися сотні передач про неблизькі країни на каналі BBC, можна захистити дисертацію, зробити кар’єру держслужбовця, але при цьому жодного разу так і не доторкнутись до життя. Те, що може дати екстремальна мандрівка, не замінить жоден інший досвід. Повірте, один день у подорожі принесе більше вражень, ніж ціле життя, звісно, якщо це життя змарновано на одному місці.

Об’їздивши майже три десятки країн, побувавши у місцях, в яких для того, щоб зустріти живу людину, треба йти не один десяток кілометрів, я збагнув, що немає кращого способу знайти відповіді на всі запитання, які раніше марно видивлявся на прибитих пилюкою асфальтованих вулицях, ніж залишитись наодинці із зорями посеред неходженого шляху. І тільки тоді, коли заклякнеш цілковито самотній на довгій дорозі, яка веде тебе не знати куди, відкривши всесвітові свій розум та серце, ти відчуєш себе справжнім та живим — живим, як ніколи до цього в житті, і почнеш розуміти, хто ти є насправді.

2 грудня 2009 року. Аеропорт Бориспіль.

Я вовтузився на простому, але доволі зручному синьому кріслі з пласким сидінням та спинкою прямо напроти ґейту B3 в аеропорті Борисполя. Алекс, Дімон та Лара якийсь час швендяли по duty-free магазинах, скуповуючи всякі дрібнички, а тепер сиділи у термінальному барі неподалік, звісивши ноги з високих стільчиків, і цмулили несмачну каву перед довгою дорогою. Дімон був зодягнутий у сірі фірмові брюки з якимись вельми оригінальними вставками на бортах і яскраву біло-червоно-чорну спортивну куртку (такі полюбляють мотоциклісти або ж ралійні гонщики), а на ногах мав дизайнерські кросівки «Puma». Лара — той узагалі вирядився, наче на парад: ошатні джинси і світла, майже ділова сорочка. І тільки Саня надягнув прості спортивні темно-коричневі штани та легку буро-зелену куртку-вітрівку класичного покрою. Хлопці весело гомоніли, час від часу голосно сміялися, причому говорили переважно не про Бразилію.

Я ж вертівся на своєму стільці, тримаючись осторонь. У Бразилії починалось літо, тому перед виїздом в аеропорт я перевдягнувся в легкі чорні шорти та футболку. Щоправда, аби не замерзнути по дорозі в Бориспіль, накинув темно-синю кофту з написом «PERU» і вигаптуваною червоною ламою, яку придбав у Лімі під час попередньої поїздки до Південної Америки. За похідне взуття мені правили перевірені відстанню та часом чорні кросівки «Adidas ‘Porsche Design’», в яких я пройшов Мексику, Еквадор, Перу та Чилі.