Нарешті мобільний мляво пискнув! Не встигла остання нота примітивного музичного сповіщення про прихід нової SMS випурхнути з крихітного динаміка, я вже тримав мобільний у руках і пожирав поглядом повідомлення. «У мене теж усе нормально. А ти чого так довго не писав?…».

Друзі, ви не пам’ятаєте той архаїчний анекдот про літню парочку, котра прожила у шлюбі більше п’ятдесяти років і у якої журналіст випитує секрет такого довготривалого сімейного щастя? «Невже у вас жодного разу за багато років спільного життя не виникало бажання розлучитися з дружиною?» — питає кореспондент у чоловіка. На що той йому відповідає: «Бажання розлучитися не було, а от убити — та-а-ак!»…

Так ось, цей анекдот, якщо застосувати його до мене та Маруськи, то ніякий не анекдот, а цілковита правда. Позаяк після прочитання Марусьчиної SMS мені нестерпно, шалено і несамовито закортіло порішити її на місці. Причому якимось варварським, нелюдським способом.

Попри надлишок войовничих почуттів, я відписав майже відразу: «Не хотів, то й не писав», — як бачите, намагаючись висловлюватись якомога грубіше і нахабніше.

Кучерявка не забарилась із відповіддю.

«А ти чого такий сердитий?:) Зустрінемось сьогодні ввечері?» — весело і простосердо строчила моя красуня…

Я коли це прочитав, то спочатку подумав, що у мене в животі хтось підірвав осколкову гранату. Кров масною теплою хвилею прилинула до вух, а від шаленого обурення засльозились очі. Однак прогіркла жовч образи недовго роз’їдала моє єство. За кілька хвилин гонор померк і згас, неначе кволий вогник свічки від пориву дужого вітру, після чого тремтячими від збудження пальцями я погодився на повну капітуляцію: «Ну давай… О котрій?».

«О 6-ій я чекатиму тебе на «Контрактовій». О'кей?».

«О’кей…».

Потому я весь розм’як, наче малинове желе. Немов перші осінні шмарклі розмазався по кріслі й почав стікати на підлогу. Безперечно, я сердився сам на себе через власну непослідовність та м’якотілість, але нічого не міг вдіяти. Воістину, чи то любов робить людину дурною, чи тільки дурні й закохуються?

Нетерплячка сушила й виснажувала мене, я більше не міг ні про що, окрім Маруськи, думати. Мене то кидало в жар, то обсипало морозом; якоїсь миті я страшенно лютував і злився на неї, але вже за хвилину не міг нарадуватися, що вона мені написала. Зрештою я зрозумів, що попрацювати сьогодні не вдасться, а тому не став чекати кінця робочого дня і зірвався додому. Хоч душ прийму перед тим, як мчати на «Контрактову».

Побачивши, як я, ніби кульова блискавка, вилетів з офісу, Алекс сіпнувся і прокричав мені вслід:

— Щось трапилось?… — секунда пауза. — Ви що, бляха, помирилися?

— Ще не знаю! — відмахнувся я, тупочучи до ліфта.

— Дурень! — загорлав Саня навздогін, але я його вже не чув. На жаль.

За десять шоста я зустрівся з Марусею і ми спокійно примирилися. Хоча, правду кажучи, навіть не мирилися: Маруся просто вдала, що за останні дні нічого особливого не трапилось. Я також не мав бажання роздувати конфлікт, відтак всі можливі суперечки владналися по-тихому, без зайвих балачок та дискусій. Ми повечеряли (щоправда, за весь вечір я так і не міг позбутися незрозумілого внутрішнього дискомфорту), після чого провів її додому.

Життя спроквола поверталось у торовану колію. Вдень я працював, увечері, висолопивши язика, мчав на побачення, а вночі, підперши сірниками важенні повіки, писав пригодницьку сагу про свою подорож на острів Пасхи. За цілий день я втомлювався, мов тяглова коняка, мов той пес із упряжки Амундсена на останніх кілометрах перед Південним Полюсом, а проте нічого змінювати не хотів. Вірив, що це і є мій шлях до світлого майбутнього.

Цілий тиждень після нашого з Маруською замирення я старанно переконував себе у тому, що все стало на свої місця, вперто ігноруючи одну вельми вагому обставину, а саме — нещодавно озвучене бажання пертися в Бразилію. Річ не в тім, що воно чимось заважало моїй, так несподівано відновленій «ідилії», просто я ніяк не наважувався розповісти про це своїй дівчині.

Але ви ж знаєте, якщо Магомет не йде до гори, тоді гора йде до Магомета. Казати мені нічого не довелося — рівно за тиждень вона сама мені все виказала.

Ми сиділи в суші-барі, жували японські рибно-рисові пундики, безугавно сипали жартами, сміялися і вигадували плани на найближчі вихідні. Аж раптом Маруська, не змінюючи грайливо-жартівливого тону і не припиняючи мило хихотіти, підступно запитала:

— А що це ти там написав про Бразилію?

Незважаючи на шалапутний настрій моєї кучерявої співрозмовниці, я ледь не вдавився, а тоді напрочуд ясно розкумекав, що до відповіді на останнє запитання слід підійти серйозно і вдумливо. Краєм ока зирнув на неї. Дівчина не спускала з вуст солодкої посмішки, однак незворушні блакитні очі вкрилися кригою і вчепились мені у горло кігтями якоїсь великої волохатої тварюки.

Мій кадик смикнувся, і я, вирішивши потягнути час, дурнувато пискнув:

— Де це «там»?

— У себе в блозі.

«Вона читає мій ЖЖ», — подумав я, ледь не прицмокнувши від досади язиком.

«Ти що, повний пришелепа? Настрочив про чергову авантюру у публічному щоденнику і сподівався, що я про це не дізнаюсь?!» — подумала, мабуть, Маруська.

Стуливши пельку, я принишк і, немов адвокат на проблематичному судовому процесі, почав зосереджено обдумувати план захисту.

— Я маю на увазі той істерично-заливистий пост про поїздку в Бразилію, — тим часом уточнила дівчина.

Її тон цього разу помінявся разюче. Оте глумливе й сардонічне «істерично-заливистий» хвиснуло наді мною, наче шкіряний батіг, і швидко привело до тями.

— Що взагалі відбувається, Максе? — вона не говорила, а наче з кулемета по мені стріляла.

— Ну я… ну ми… ми цеє… так собі зібралися… ми там обідали, і Саня сказав… — думок у моїй довбешці крутилося дуже багато, просто кошмар якийсь, от вони й полізли всі разом з голови, неначе м’ясо із м’ясорубки. — Коротше, ми з Алексом їдемо в Бразилію…

Білявочка всміхнулась, але то вже була зовсім не та усмішка, що хвилину назад.

— Яка, в сраку, Бразилія? — Маруська як розійдеться, то вже не скупиться на перчені вислови. — Чого ви туди пнетесь?

— Та так… — я ховав очі під столом.

— Вам що, нема чим більше зайнятись? Чи ви вже заробляєте стільки, що грошей нема куди дівати?

Грошей ми тоді дійсно заробляли, що кіт наплакав. Ба більше: навіть присягнувши один одному рвонути до Південної Америки, ми з Алексом ще не знали, де взяти гроші на поїздку. Я лиш сумно зітхнув, розуміючи, що аргументів для оборони мені очевидно бракує.

Відчувши моральну перевагу, Маруська мерщій поперла у наступ:

— Максе, це несерйозно! Це геть безвідповідально! Ти ж не хлоп’я? Правда ж, не хлоп’я? Невже ти не розумієш, що я не можу будувати серйозні стосунки з таким шибайголовою, якому тільки р-р-раз — щось не так — і він уже в Бразилії.

Я длубався пальцем у серветці, час від часу багатозначно зітхав і шморгав носом, демонструючи глибоке каяття у скоєному паскудстві.

— Ти вчинив неправильно, — не вгавала моя Марусенька. — Ти вирішив втекти від проблем, замість того, щоб спробувати їх вирішити. Це не по-чоловічому, Максе! Я говорю тобі прямо і не соромлячись: ти повівся, як дитя.

Після останніх слів я почував себе вкрай погано. Не те щоб я в усьому з нею погоджувався… І взагалі, я нікуди не тікав. Просто на душі було страшенно тоскно і гірко. Востаннє я відчував щось подібне у той день, коли мене обплювали верблюди в київському зоопарку.

Звісно, я міг в одну мить обірвати обурливу тираду, яка наче водоспад холодної води лилась мені на голову. Я знав, що можу легко поставити Марусю на місце, а проте… існувало щонайменше дві причини, через які я нічого не зробив. По-перше, в глибині душі я усвідомлював, що — ніде правди діти — дійсно повівся непорядно стосовно своєї дівчини. А по-друге, я розумів: якщо ляпну зараз щось агресивне у відповідь, то, найімовірніше, більше ніколи не обійму її, таку вредну, але водночас милу й ловку кучерявку. Хай там як, але я не хотів її втрачати.