Останніми роками Лесь виробив у собі звичку діяти «системно» і «структуровано», чого б це не стосувалося. Кляті лінощі, необов'язковість, потурання інстинктам, самовиправдовування, дрібне емоційне шахрайство, одним словом все, що притаманне слов'янському творчому менталітету, він випалював у собі нещадно, раз у раз промовляючи «арбайтен унд дісціплінен і ворог, бля, капітулірен».

Як наочний образ ворога, окрім братів Іллєнків, він завжди тримав перед очима усю бандерівську грядку українських авторів, представників так званого «укрсучліту». Всі ці Рябчуки-Винничуки, Андруховичі та інші Іздрики-Ірванці-Єшкілєви, а також Ульяненки, Забужки, Прохаськи та інші потенційні конкуренти у написанні «сценарію століття» з кожним його влучним рядком, з кожною вдалою сценою отримували своє по заслугах. Він писав свій сценарій натхненно і піднесено, заколочуючи у такий спосіб, цвяхи в труну їхнього жалюгідного існування. Бо тільки його сценарій і його майбутній фільм піднесуть малоросійський український кінематограф на небачену до цього висоту!

Тупа щоденна нордична виваженість та невідворотність наступу, а згодом і покарання у вигляді історичного забуття для усіх цих пігмеїв від літератури була питанням часу. «Чи ба, — апелюючи до них в своїй уяві, проказував Лесь, — заявляють вони мені: ми вас мовляв за ваші антиукраїнські опуси за яйця не підвішуємо, і до тюрми не заганяємо, хоча б могли… Бо ми толерантні, демократичні, ми — європейці! А ви — запроданці дикої азійської орди, що тільки й знала упродовж століть наш європейський український дух нищити! Та на який лад ви комусь здалися, інтелектуали кастровані, австро-угорської імперії холуї і годованці! Мовчати! Лежати! Сосати!» — отак промовляли вони до нього, а він до них. Війна точилася люта, цивілізаційна, безкомпромісна!

Тому: підйом о дев'ятій ранку, вранішня пробіжка лісом, купання в озері, білковий сніданок (яєчня чи омлет, чай з молоком із свіжим селянським сиром), потім три-чотири години роботи над романом-сценарієм, десь близько третьої обід (легкий супчик або борщик) і легкий перепочинок із книжкою або можна подрімати десь години до п'ятої. Після того — міцний чай і дослідницька робота зі специфічною літературою (здебільшого військово-історичною). Десь близько сьомої-восьмої вечеря (овочевий салат) і ніякого алкоголю, хіба що пляшечка безалкогольної «Балтики».

Заповідь лікаря про прямий масаж передміхурової залози Лесь проробляв щоранку після пробіжки і купання у озері. Приходив додому, скидав майталеси і засмикнувши у спальні фіранки, ретельно намащував середній палець правої руки вазеліном, а потім, присівши над старим килимом, однією рукою шугував пальцем у жопі, а іншою «вгамовував здиблену плоть».

Єдине, чим він останнім часом приємно доповнював цей лікувально-медичний акт, була підшивка газети «Бульвар», яку навесні цього року, притягнув на дачу його батько, палкий шанувальник цього жовтого видання, бо в ньому часто-густо друкувалися інтерв'ю з людьми, яких він особисто знав, зокрема різні там колишні прокурори, мєнти і прем'єр-міністри, радники президентів, радянські чиновники вищого рангу і таке інше.

А от головного редактора «Бульвару» Дмитра Гордона особисто знав Лесь, і всіляко підтримував його діяльність, бо вважав, що Гордон на свій єврейський розум прекрасно доповнював велику «малоросійську» справу, змішуючи з землею на сторінках свого видання усіх цих так званих українських артистів, всіх цих Бобулів-шмобулів, Скрипок-Вакарчуків-Скрябіних, усіх цих Біличок-Лорачок-Русланочок і прочих рогульських жаб, разом із клоуном Поплавським і трансвеститом Данілком разом узятими. Правий був Микола Мозговий, коли на сторінках «Бульвару» у своїх інтерв'ю з Лузіною та Крутогрудовою, усю цю дрібнотравчату шушеру з гімном змішав!

Спитаєте, кого любив? Російський рок любив! Розенбаума любив, та що там гріха таїти, Мішу Круга любив, «Лесоповал» Таніча, Расторгуева!

«Ну де, на Україні артисти такого класу? Нема і не буде ніколи! Бо тут хохляндія, тут бидло править!» — хижо визвірявся до співрозмовників, коли мова заходила про жахливий стан справ у сучасній українській естраді.

У підшивці «Бульвару» Лесю особливо була до вподоби остання сторінка, де друкувалися фото учасниць фотоконкурсу «Місіс Груди». Під час процедури він прямо перед собою розстеляв на підлозі підшивку «Бульвару», і, споглядаючи фотографії, досягав досить високого рівня чуттєвої насолоди.

Дарма, що чимдалі сторінки бульварного видання вкривалися спершу темними, а після підсихання жовтими плямами. Все це були наслідки бурхливих і щоденних лікувально-оздоровчих сім'явивержень, від яких страждали на фатальне «жовтіння» не тільки груди учасниць фотоконкурсу «Місіс Груди», але й мармизи усього зоряного сімейства Пугачової-Кіркорова-Галкіна, а також Павла Глоби, Тетяни Буланової і Альони Апіної, Наталки Могилевської, тих же ж Розенбаума і Расторгуєва, Борі Моісєєва, Валерія Леонтьєва, видатних спортсменів та їхніх дружин, а також діячів політики та бізнесменів, цілителів, дизайнерів, радянських поетів і письменників, та інших публічних персон, якими строкатіли сторінки «Бульвару». «Вибачайте рідненькі, я ж в оздоровчих цілях», — струшуючи член після закінчення сеансу «лікувального масажу», промовляв до них Лесь, бо багатьох з них знав особисто.

Чимдалі «жовта» преса в буквальному сенсі цього слова ставала дедалі жовтішою від плям засохлої сперми. Але, що поробиш, більш політкоректної порнухи, типу справжнього еротичного глянцю під рукою не було, то й користувався, чим міг. У цьому разі можна сказати, що українським артистам, чиї мармизи рідко друкували у «Бульварі», в якомусь сенсі ментально поталанило, що їх отак мимохідь не «обкінчував» письменник-малорос в умовах неоковирного побуту трохи реставрованої селянської хати.

Але не тільки цими статево-фізіологічними вправами обмежувалося еротичне життя нашого героя. Була у нього, так би мовити, одна, але справжня любовна пристрасть!

Кожного полудня, упродовж останніх десяти днів, що він провів у селі, Лесь полишав свої літературно-сценарні справи, йшов до старого дерев'яного паркану навколо садиби, спирався на нього ліктями і чекав, коли з боку дороги, що вела у ліс, з'явиться череда корів голів так з тридцять, яких вели на денне доїння.

Проте не на досвідчених, молочних корів чекало усе єство його, а на молоду, незайману «тьолочку», років тринадцяти-чотирнадцяти, що звалася Наталкою і разом із своєю рідною бабою Любою пасла селянське стадо. За ту роботу отримувала двадцять гривень на день і мріяла на зібрані за літо гроші купити собі до першого вересня «класнючі такі червоні тухлі на каблуках, як у Дженіфер Лопес, а ще модняву червону куртку і сумку, щоб усі в школі охрініли» — так пояснювала Наталка мету свого літнього заробітку.

«Ну, викапана, Оксана з «Вечорів на хуторі біля Диканьки»! — думалося Лесю, що дивився їй услід, як вона, разом із стадом, човгаючи важкими гумовими чоботями курила дорогою у бік бабиної хати, вихляючи своїми пружними дівочими сідничками, затягнутими у сині спортивні штані. Ідуть роки, минають століття, а українські дівчата так само мріють про червоні «тухлі» від самої цариці. Класика, бля!»

Лесь пам'ятав Наталку, ще зовсім малою дівчинкою, яка приходила із своїми старшими братами Сашком та Серьожою, які допомагали дорослим робити ремонт у їхній хаті років десять тому. Він пам'ятав її і з минулого року, коли вона ще худим, кострубатим підлітком майже щодня чкурила повз їхню садибу на старому роздовбаному велику «Україна» з подружками купатися на озеро.

Але за цю зиму сталося диво. «Корява» Наталка з гидкого каченяти перетворилася на таку «канхвєту-німфєту», що у естета і поціновувача жіночої краси, літератора-публіциста Леся Білого, у грудях щось тьохнуло так, що він несподівано сам для себе важко якось задихав, майже засопів, коли цього літа побачив її уперше, бо усі принади малої, втиснуті у підліткове і вже вочевидь маленьке напівдитяче платтячко рвалися назовні, як невеличкі кавунці. До них хотілося припадати вустами, кусати зубами, лоскотати язиком, жерти упиваючись соком, хижо, несамовито, або як кажуть справжні малороси «сладостраствовать в упоєніі».