По закону воно, може й так! Але у Надьки від Толіка донька дванадцятирічна, що у сусідньому селі у баби живе, лишилася, то й Надька просила свою половину на доньку переписати, «бо ти, Толян — «кончєний». Своє життя занапастив, то хоч для дитини зроби щось хороше…» — отак казала до колишнього чоловіка. Хоча у притулку йому не відмовила.

Поселився в тій же ж самій хаті, на літній кухні. Але що пили усі троє, то пили. І якось у жовтні саме на Покрову, нажлуктившись «морячкиного» самогону (є у селі місцева знаменитість Морячка, яка півлітра «дикого» самогону за десять гривень продає і у якої чоловік на флоті загинув), посварилися та й Толіка удвох Надька із своїм коханцем Віталіком відшмагали так, що той ледве ноги виніс. Відшмагали, тай сіли допивати… А Толік прогулявся лісом, оклигав трохи, протверезів, і така лють його узяла, що тієї ж ночі, вже під самий ранок, забрався у будинок і довгою швайкою, що свиней колють, обох коханців тихесенько уві сні заколов, дарма що ті, як були у одягу, так на літній кухні й позасинали.

І такий був майстер до тієї справи, що жодної краплі крові не пролив. А по тому, загорнув трупи у старі простирадла й на Віталькиному мотоциклі, де замість коляски прилаштовані дошки таким робом, щоб на них зручно було дрова возити, відвіз трупаки у ліс й закопав гарненько, хвоєю притрусив, гілочками обклав. Отак, «розчьотліво і хладнокровно», наче у школі КДБ вчився!

Та що там трупаки ховати й швайкою орудувати! Ще майже тиждень жив спокійнесенько у хаті, сусідам розповідаючи, що Надька з Віталькою до Росії попхалися на заробітки, а як облаштуються, то і він до них поїде. Отака сімейна ідилія! А наприкінці жовтня зник і він. І що ви думаєте? Тольку й досі не знайшли!

«Битовуха», скажете… Ну, може й так. Тоді вам ще одна коротенька історія із соціально-економічною, так би мовити, складовою, яка характеризує буйну вдачу місцевих мешканців.

Село Плисецьке — село дуже довге. Тягнеться воно вздовж маленької річечки Плиска, попід мотовилівським лісом кілометрів п'ять чи шість і живе у ньому чи не тисяч з вісім народу («І майже кожен другий з дорослих чоловіків відсидів!» — з гордістю кажуть плисаки про самих себе).

І от у самому кінці села є так званий «Кінський хутір», головною принадою якого є найкрасивіше в світі озерце, що постало на малі світу стараннями самих плисак, десь усередині років 70-х минулого століття. Вирішили вони тоді гуртом не «батька побити», а створити штучну водойму для своїх потреб (покупатися там, рибу половити).

Завідував тими роботами місцевий громадський активіст Микола Савкович, або просто Савкович, який відтоді й став головним наглядачем за ставом на громадських засадах. Років під двадцять тривала його благодійна діяльність, аж поки наступне покоління селян, що на початку дев'яностих долучилося до ринкових відносин, не задумало той став, який вже потроху занепадав, міліючи й гниючи, взяти у оренду, почистити, запустити рибу й брати з заїжджих рибалок гроші, а з місцевого населення благодійні внески на підтримку його цивілізованого функціонування (прибирання, чистка, розмноження риби, вивіз сміття тощо).

Але Савкович встав грудьми на захист суспільної власності: «Всім селом копали-мурували, всім селом й користуватися будемо без-кош-тов-но, аж поки я не здохну!»

Сказав, як наврочив. Десь рік його вмовляли усі, й голова сільради, й сусіди, й хлопці, навіть хабарі пропонували, щоб він соцреалістичними принципами своїми поступився, бо епоха ж змінилася, всім краще буде, а він нізащо! Аж доти впирався, доки у січні цього року якось так несподівано для всіх, прямо на третій день Різдва, не згорів у своїй хаті, якраз у ту ніч, коли його баба до дітей у Перевіз поїхала.

Всі у селі знають, що Савковичу отак вдало згоріти уві сні хтось таки та й допоміг. Але, як зазвичай буває у таких випадках, все списується на стару електричну проводку і коротке замикання.

Й таких «замикань», на моїй пам'яті за останні роки було з добрий десяток. Якось випадково у зовсім новому будинку «замкнуло» у помічника прокурора з Василькова, що за ставом живе, бо, хлопці казали, що він за ліс, з якого лазню будували, з кимось не розрахувався, «замкнуло» у клуні Петра Татарчука, бо він собі соток із вісім земельки незаконно нарізав, як новий паркан біля трансформатора будував. Хлопці попереджали: «Не треба так робити, Петре! Незаконно це!» а він: «Та я плював на ваші закони! У мене тесть головним слідчим в ментурі працює!» І що? Допомогла йому та ментура? Ну приїздили, брали свідчення, відкрили справу… Ну і що? Всі знають, хто то зробив, але офіційно — «замкнула стара проводка, та й годі. А ще «позамикало» у Пилипа Мухи — голови місцевого держлісгоспу», бо державний ліс наліво сплавляв, а з хлопцями не ділився, у помічника голови сільради Снісарчука, бо «городським сукам» землі суспільного користування за хабарі продавав, ну, і, нарешті, інколи «замикало» у самих «городських», які так чи інакше, у той чи інший спосіб ображали корінних плисаків.

Проте, на відміну від Савковича, людських жертв при раптовому «замиканні» більше не було, та й система самих «замикань» була скоріше попереджувальним засобом, мовляв: «Все бачимо, все чуємо, за усіма стежимо і себе ображати не дамо».

Якщо «попередження» не спрацьовувало, то вже намагалися діяти більш радикально. На певний час образу і план помсти заховували куди подалі, а потім, коли пристрасті вгамовувалися й усілякі неподобства поростали мохом забуття, раптово ту людину чи її родичів знаходило лихо у вигляді порції картечі на полюванні (і звідки вона взялася і хто стріляв досі не зрозуміло?), чи автокатастрофи із летальним фіналом (як правило, машину чи мотоцикл зносило у кювет поблизу села), чи просто якогось незрозумілого збігу обставин, коли «раба божого» мертвим знаходили під парканом, чи замерзлим у снігових заметах.

«То Бог злодія карає!» — казали мудрі люди. Так то вона так! Але Богу хтось трошки та й допомагав. І в кожному конкретному випадку плисаки точно знали, хто допомагає Богові вершити свої карні справи на цій землі, але до карних справ з боку чинної влади доходило рідко, бо так якось ставалося, що кінців ніхто знайти не міг… Словом — бандитське село та й годі!

Проте, незважаючи на таку дурну славу, накинули останнім часом хижим своїм оком на Плисецьке численні «городські». Бо від київського КП, що на Одеській трасі до Плисецького лише тридцять кілометрів, а місця тут, що й казати — райські!

Так ото ж я і кажу, років так із десять тому стару хату Корженчихи (Олександри Іванівни Корженко 1927 р. н.), разом із ділянкою тридцять п'ять соток прямо на березі ставу за дві з половиною тисячі доларів купили «городські» на прізвище Забуги.

І одного дня ранньої весни баба Саня, яка на усе село була знаменита тим, що прямо у себе на городі вирощувала «травку» й покурювала її, а ще купалася у ставу, аж поки лід не ставав, зібрала свої пожитки у одну торбу, закинула її на плечі, та й як була погнала у центр Плисецького, п'ять своїх кіз, до дітей віку доживати. Як і не було її тут ніколи. Старі меблі і все, що було в хаті, окрім ікон, попалила, а той шмат землі, де «травку» у низині вирощувала, залила соляркою так, що він ще років п'ять жодною рослиною не брався.

Кажуть, що «хазяїн», який купив хату старої Корженчихи, був з відставних кадебістів. А як купили, то й одразу позносили усі старі господарські споруди: клуні, сараї, а в хаті зробили типу «евроремонт» (модне слово, яке тільки й з'явилося всередині 90-х). Обшили стару мазану хату вагонкою, під яку набили пінопласту для утеплення, поміняли шифер на даху, пробурили свердловину, викопали вигрібну яму, у сінях зробили щось на кшталт санвузла (поставили унітаз, бойлер та душову кабіну), поміняли стару розсохлу підлогу на нові дубові дошки, полагодили піч і грубу, що вже років двадцять, як диміли, повставляли у вікна нові дерев'яні рами, а стіни усередині обклеїли білими шпалерами і пофарбували у прохідній кімнаті у жовтий колір, а у спальні — в рожевий, що для селян було просто «вау!», бо до цього моменту Плисецьке такої технології, що зветься «шпалери під фарбування», не знало!