…Ні, що там не кажіть, бодай ви і балакунами-перебендями вдалися, — а таки дивно, що Чорторий — сам Чорторий! — чомусь не потрапив до УРЕ. Га? Ви знаходите цьому пояснення? Я, наприклад, ні. Не інакше, як недогляд Миколи Платоновича. А втім, про тодішнього головного редактора УРЕ (Української Радянської Енциклопедії) Бажана у нас ще буде мова. А зараз про нього, про Чортория, якого чомусь немає в УРЕ. Чорт там є — «за забобонними уявленнями надприродна істота, що втілює в собі зло; мав вигляд людини з темною шерстю, з козячими ногами, хвостом і ріжками. (Бач, бач, чорт удостоївся — за які такі заслуги? Чи мо’ по блату? — а Чорторий опинився за бортом!) Те саме, що й диявол, злий дух, біс, сатана, нечиста сила»), Чортків є (райцентр Тернопільської області), Чортові Сходи є (гірський прохід (перевал) у західній частині Головного пасма Кримських гір), село Чорторий є Кіцманського району Чернівецької області, у якому народився Іван Миколайчук, кіноактор, сценарист та кінорежисер. (Про це авторові нагадали читачі, коли повість «Чорторий» друкувалася в газеті «Веселі вісті»). Чортомлик є (найзнаменитіша скіфська могила висотою 20 та діаметром 350 м, що на Нікопольщині, де колись велелюдно шуміла (ой, шуміла!) Чортомлицька Січ), чортополох, зрештою, є (народна назва колючих рослин з родів будяк, осот, нетреба, татарник, головатень та ін.), а ось його, знаменитого — про це вам і Микола Сом підтвердить — Чортория чомусь — ніц! Немає! Ні, що таки не кажіть, бодай ви і балакучий перебендя, а Микола Бажан свого часу, як редагував-готував до випуску в світ УРЕ, щось недогледів!

А ось Рось в УРЕ є — слава Бажану! — симпатична річечка в межах Вінницької, Київської та Черкаської областей, права притока Дніпра. Довжина 346 кілометрів, русло звивисте, ширина його у середній течії досягає 50 метрів, є невеликі пороги. Найбільші притоки: Роставиця, Кам’янка, Горохуватка, Росава (ліві), Роська (права).

Вам втямки, що таке Рось? Тоді ось вам що про неї писав Нечуй-Левицький. Ні, ні, не писав, захоплено вигукував в унісон М. Сому, тільки на сто з добрим гаком літ раніше:

«Як же там хороше, як чудово! Там Рось тихо плине зеленою водою між високими кам’яними стінами, котрі ще трохи подекуди аж понахилялися, неначе заглядають у воду, дивлячись на свій ясний одблиск, то сірий, то червоний, то ясно-зелений, од зеленого, як оксамит, м’якого моху, котрим вкриті кам’яні стіни, як дорогими килимами… Розлилась Рось рукавами й рукавцем поміж зеленими острівцями, розсипалась по камінню…»

«…а там далі каміння ховається під землею, гори розступаються напівкругом і по рівному полю в’ється річка по зелених луках та левадах».

Але при чім тут Рось, бодай і одна з найпоетичніших річечок України, запитаєте ви. Почав з Чортория, а завершив…

А при тім… Бо це ж та Рось (до Чортория ще дійде у нас черга), про яку так поетично-захоплююче написав Микола Сом:

І все це він, Микола Сом, поет і рибалка.

Він увесь у цьому вірші незвичайному, смію вас запевнити, кращому-щоякнайкращому вірші української поезії XX сторіччя!

Увесь як поет, як лірик, як усміхнений гуморист-сміхолюб, як людина, як українець, зрештою, як риболов. Адже таку поезію міг написати тільки увесь Микола Сом.

І другому Миколі — Вінграновському — можна тільки по-доброму, як колись любив казати гуморист Костянтин Світличний, по-світлому позаздрити.

Чи їздили вони разом на Рось, не відаю, а ось ми з Сомом їздили. Щоправда, не на славну Рось, а на не менше славний Чорторий. (Очевидно, в Сома ще в чорнильниці відповідна поезія: давай, мовляв, Чемерисе, поїдемо на Чорторий — і т. д). А поки що про поїздку на Чорторий та як ми там із Сомом… сома ловили, і моя невигадана придибенція. Ви й після цього не подивуєтесь, що Чорторий з недогляду М. Бажана не потрапив до УРЕ?

Отож, Чорторий. А втім, слабконервових далі просимо не читати, адже за можливі наслідки автор аніякої відповідальності не несе.

«Вікно брязнуло з гуркотом; шибки з дзвоном повилітали геть, і страшна свиняча морда висунулась, поводячи очима, ніби питалася: а що ви тут робите, добрі люди?

Жах скував усіх, хто був у хаті…»

Досить сказати, що при цьому всезагальному сум’ятті Черевик — сам суворий і відважний Солопій Черевик, який надивився на своєму віку стільки «пик усяких, що чорт їх і пригадає усіх», так ось сам Солопій Черевик «начебто облитий окропом, схопивши на голову горщик замість шапки, кинувся до дверей, і, мов несамовитий, біг вулицями…

„Чорт! Чорт!“ — кричав він у нестямі…»

І це при тому, що вони — ярмаркові люди Миколи Гоголя, — ще ж і були в хаті, де, як кажуть, і стіни допомагають. І то їх усіх скував жах. А що вони чинили б на нашому з Сомом місці, коли ми року, року, дай Бог пам’яті… Та при чім тут, зрештою, рік, коли ми з Сомом сиділи не в хаті, як у Великих Сорочинцях ярмарчани, а на вутлому човнику, і до рятівного берега було таки ж далеченько — чи й устигнеш догребти. А навколо був, і під нами був, не проти ночі будь сказано, Чорторий. Так, так, отой, що чортом риє.

І точнісінько отака (та де там — отака! Жахніша! В сто разів лютіша й страшніша!) морда з води — з Чортория! — висунулась, поводячи виряченими очима (та ще й вусата!), ніби питаючи: а що ви тут, Соме з Чемерисом, робите, га? Рід мій винищуєте, га?!!