Однак, попри все, батько намагався бути для мене всім, чого у мене ніколи не було: він старанно виконував роль тата, виконавши яку, брався за реалізацію свого материнства, бабусинства та, ніде правди діти, дідусинства. Він був мені братом і ліпшим другом. Аж поки не сталися ті трагічні події.

Мами у мене ніколи не було, я навіть не знаю, де вона і хто вона, — батько запевняв, що виловив мене в колодязі: я ледве дихав, а тому йому довелося взяти мене до себе.

Він мене виходив, вигодував і поставив на ноги. На ноги я був поставлений міцно, так ставлять тільки надто люблячі батьки, у даному разі — люблячий тато. Найміцніше, що в мене було, — ноги. Іноді я їх навіть боявся, тому що один необережний рух ногами — і ламалося все. Навіть педалі на велосипеді. Велосипедом я користувався рідко, а все через те, що бігав я швидше за будь-який спортивний велосипед. Зі мною міг позмагатись хіба мопед моєї сусідки Жені, з якою я до певного часу взагалі не спілкувався. Женя була схожа на Пеппі Довгу Панчоху — принаймні з картинкою моєї дитячої книжки про цю синю, себто довгу, панчоху Женя мала дивовижну схожість. Вона була старша за мене років на п'ять, її не любили хлопці, і подруг у неї ніколи не було.

Якщо ви зараз запитаєте мене, якого кольору були її очі або які в неї губи — от їй-богу не згадаю. Знаю лише, що коли вона всміхалася, то на щоках у неї з'являлися ямочки, а коли сердилась — безліч маленьких зморщок на лобі. З певністю можу сказати — вуха у неї були прозорі. Неначе слюда. Зросту вона була рівно шістдесят п'ять дюймів, що становить середній зріст для жінок.

Батько часто казав, щоб я брав приклад із Жені, тому що вона знає, чого хоче від життя.

Одного разу, зустрівши її на задньому подвір'ї нашого будинку, я запитав:

— Чого ти хочеш від життя?

— Не знаю, — сказала вона й стала далі копирсатись у мопеді.

— А якщо чесно? — не здавався я.

— Ти шо, придурок? Чо приколупався?

Усерйоз вона мене не сприймала, якщо взагалі хоч якось сприймала. Вона завжди була на своїй хвилі, у якихось своїх недосяжних світах, і в цих світах, принаймні мені так здавалося, немає ані життя, ані смерті. Де вона вчилась або де працювала — я не знав (до певного часу), я навіть не був певен, що вона дійсно знала, чого хоче від життя.

А от я знав, чого хочу. Тоді мені хотілося стати актором. Я хотів мандрувати Європою з виставами або зніматися у фільмах, заробляти гроші акторським ремеслом та мати безліч коханок. Мені було чотирнадцять, і тоді мені хотілося мати навіть більше, ніж безліч. Мільйон безлічей. Приблизно.

Я тоді теж нічим не займався. Було літо, неймовірна спека змушувала людей ходити майже оголеними. Я закінчив дев'ятий клас нашої міської школи, і вже встиг вступити до бурси на кухаря. Батько казав, що це — ПРОФЕСІЯ. Так і казав, великими буквами:

— Це — ПРОФЕСІЯ, синку! З голоду не подохнеш!

Я діяв відповідно до батькових бажань і навіть не думав, щоб хоч якось обмовитись про те, що хочу стати актором.

Студенти в університетах складали останні іспити та захищали останні дипломи, місто ліниво готувалося до липня, який обіцяв бути найспекотнішим за останні сто п'ятдесят років.

Я швендявся містом, зупинявся біля вітрини бакалійної крамниці та кіоску з сувенірами, підглядав за дівчатами, які купалися у рівчаку, що його мешканці гордо іменують річкою, іноді ходив на сеанси у кіно, слухав радіо й бігав.

Якось нам показували фільм про одного пацана, який швидко бігав. Спочатку він бігав від якихось не надто приємних типів, що його цькували, потім на футбольному полі, згодом на війні, а в кінці він бігав просто так… І мене після фільму, як завжди після перегляду якогось хорошого кіна, відвідало таке дивне відчуття, що я теж так можу: я теж можу бути героєм, розгромити десяток ворогів одним ударом, стати надзвичайним коханцем або, як після цього фільму, — добрим і простим хлопцем, який швидко бігає і знає, що йому треба в цьому житті. Мої ноги мені дозволяли бігати швидше за всіх у нашому місті, і я бігав, щоправда у тринадцять я почав курити, і після години бігу мене звалювала задишка.

Друзів у мене не було. Так сталося, що всі мої однолітки розділилися на дві групи. Одні були заядлими хуліганами, ще тими піратами (так їх називав мій старий), постійно сиділи в міському кафе-барі «Нострадамус», і я, чесно кажучи, намагався обходити їх десятою дорогою. Ні, вони мене не чіпали, вони взагалі рідко помічали моє існування, але, як кажуть, береженого Бог береже. Іншою групою були професорські синки. Особливо вирізнявся Сардінов, син декана Першого університету. У Сардіна, як усі його звали, була густа шевелюра білого карельского волосся і засмагле міцне тіло. Звичайно, що в нього були закохані всі дівчата міста. Ну, майже всі. Він був сильний, спритний, мав вольовий характер, проте був дещо тупенький. Його ж батько мав достатньо грошей і збирався віддати Сардіна до престижного столичного університету, хоча, наскільки мені відомо, Сардін хотів стати військовим. Не сумніваюся, що у військовій формі він був би ще більшим красенем. Однак навряд чи він уступить до військової академії, бо у його старого, Сергія Донатовича, характер більш ніж владний, і Сардін відверто побоюється свого батька, хоча і намагається це приховати.

Сардіну було шістнадцять, і він уже мріяв про абсолютну, неподільну владу. Досягти своєї цілі Сардіну допомагав синок професора Третього університету Ваня Ніколаєвський. І річ у цій повісті піде скоріш про Ваню, ніж про Сардіна. Звичайно, що він не буде головним персонажем, але те, що персонажем він буде — це точно. Свого часу Ваня перехворів важкою онкологічною хворобою, і тепер голова його була схожа на голову видатного молдавського діяча революційного руху Григорія Котовського. Або на голову сучасного поета Горобчука. Що кому ближче. Ваня мені імпонував більше за всіх, але його належність до вищого класу (в масштабах нашого міста, звичайно) не давала змоги нам здружитися, адже мій батько був білетером, він з ранку до вечора сидів у своїй задушливій кабінці і не мав хоча б найменшої поваги. Він був найбільшим невдахою в місті та мав найменшу заробітну плату, а в нашому місті престиж завжди стояв у перших рядах усіх можливих чеснот.

Я ж був його сином. Здавалося, найсамотнішою істотою в місті.

Кожного разу, коли йому хотілося підбурити когось на вчинок — будь-який, — він починав задихатись. Навіть якщо це й не злочин зовсім, а так, дитяча витівка. Ну не знаю, що там може бути. Часом він був дуже непередбачуваним…

Олександр Миколайович Культурний, завідуючий кафедрою суспільних наук Третього університету — радикальний маніяк. Це я зрозумів уже згодом. Його новаторські ідеї щодо дивних учинків та організації нестандартних подій завжди вражали всіх мешканців містечка. Це ж треба так його придумати, замудрити, а потім ще й застосувати. У практичному сенсі, я маю на увазі.

Якщо глянути на Культурного новим, свіжим поглядом, то одразу здасться, що він — людина середньої примітності. Такий міг би підробляти статистом у якомусь дешевому серіалі, і ніхто б його скромної фігури не помітив би. Але якщо глянути на нього вдруге, або, навіть, утретє, то одразу захочеться не тільки розглядати його обличчя, але й мацати, вивчати, досліджувати. Очі Олександр Миколайович мав невеличкі, але красиві. Важко називати блакитні ґудзики його очей красивими, якщо ті ґудзики належать людині, якій уже давно перевалило за шістдесят, але, як не дивно, ці очі справді були красивими, і вони, не побоюся цього слова, були млосними, неначе Культурний хотів весь білий світ. Щодо носа, то він, ніс, якщо взяти його окремо в долоню і глянути на нього не досить прискіпливо, був лише невиразною рожевою закарлючкою, але у поєднанні тонкогубого писка та цих, не побоюся цього слова, млосних очей, укупі з сильним, дольфлунгренівським підборіддям ніс Олександра Миколайовича набував якоїсь мальовничої чарівності — справжній естетський шедевр для цінителів носів.