Ввечері з роботи прийшов батько, майстер з обслуговування тракторів.

— А де Марина? — весело запитав він у дружини.

— Не знаю, можливо, пішла кудись погулять, — простогнала Марія Іванівна Коліщатко.

— А то я їй сандалики купив. До нас з району приїздили товар показувати, я й купив їй сандалики.

— Красиві? — запитала Марія Іванівна.

— Голубі сандалики. Дуже красиві.

— А покажи?

І батько Марини показав дружині сандалики. Вони дійсно були красивими. Світло-блакитного кольору, немов небо у найяснішу погоду.

За кілька годин Марина не з'явилася. Телефонували на мобільний — не відповідала, телефонували нашому головному герою, питали, чи, бува, не з ним Марина.

Наш головний герой відповів заперечно. І взагалі, йому на чергування. У нічну.

Тоді й почали шукати. Довго шукали, аж до ранку. І лише вранці, коли батько, зневірений та зморений від нічних пошуків своєї доні, зазирнув до свинарника, то побачив, як троє нікчемних поросят бавляться з маленьким бежевим черепочком. А поруч — кілька кісточок, і кросівочки, що їх носила покійниця. Тут батько все й зрозумів.

Довго-довго плакала Марія Іванівна, і цей плач був такий самий пронизливий, як і той, що наш головний герой чув у ту темну грудневу ніч.

А після похорону (ховали отой черепочок, дві гомілкові кісточки й одну тазову) наш головний герой заліг у сплячку, запив, звільнився з лікарні й заходився збиратися до Мексики, щоб жити там, працювати у лікарні Акапулько, займатися серфінгом й попивати коктейлі. Але не відпустила його могилка на старому кладовищі, не відпускала й рідна земля. Так він і залишився останньою любов'ю Марини.

І от зараз, коли все на світі було немов у чудернацькому сні, наш головний герой прокрадався крізь сморід харчових відходів до джерела завивання. В ту мить він згадав і Марію Іванівну, і Марину, і навіть хлопчика, якому в ту неспокійну ніч на чергуванні він діставав з ніздрі копієчку. Все згадав наш головний герой, і так йому стало шкода ту бідолашну, що він був згодний зробити все, аби вона не плакала. Принаймні, не так пронизливо. І коли наш головний герой про це подумав, то опинився біля самісіньких дверей, за якими й плакала нещасна. Він підняв голову, навіщось озирнувся навкруги й натиснув зелений пиптик.

Плакати припинили, натомість з-за дверей почулося шаркання, шарудіння, шелест, шемрання і шерех, а після всього цього шурхоту хтось зняв з дверей ланцюжок. Двері відчинилися, й по ніздрях нашого головного героя забарабанив неприємний запах дитячої сечі.

— Сусід! — вигукнув хтось унизу.

У прихожій стояла Рима, вся заплакана, але усміхнена. Дитячий махровий халатик їй був явно величенький. Вона оголила великі жовті ікла й витерла червоні очі напрочуд білою й маленькою рукою.

— Рима, доброго дня.

— Ночі, сусід! Ночі!

— Так, звичайно, — наш головний герой намагався бути ввічливим й делікатним. — Я тут випадково почув, як хтось плаче, і подумав, чи це, бува, не ви…

— Я, сусід, я! Та ти не бійся. Заходь. У мене ще оладки є. Щоправда, з ранку стоять, та то нестрашно.

— Добре, з вашого дозволу, — і він обережно, немов боячись зруйнувати якийсь невидимий світ своїми великими босими ногами, зайшов до коридору й принюхався. Сечею пахло ще гостріше.

— Приємненько, приємненько, — висловив він свою думку з приводу інтер'єра й чомусь сів на маленький стільчик у кутку коридору.

— Він поламаний! — вигукнула Рима й вказала на нормальний стілець на кухні. — Туди проходь.

На кухні не пахло взагалі. Це великою мірою здивувало нашого головного героя. Якби на кухні просто не пахло сечею — це ще півбіди, але щоб не пахло взагалі — з таким він стикався вперше.

На стіні висіла тарілка з намальованим на ній янголом.

— Непогано, непогано, — вимовив наш головний герой.

— Я сама живу, ніхто не руйнує затишку.

— Ну, звісно, — знизав плечима він.

— Оладки? — Рима підсунула нашому головному герою тарілку з неапетитними шуликами.

— Дякую, — відмовився наш головний герой, — після шостої не їм.

— Так ще ж нема шостої!

— Дотепно, — всміхнувся наш головний герой. — Ви мені краще скажіть, чого ви плакали?

— Та шо ти мені викаєш увесь час, наче я учілка? — скривилася Рима. — А плакала, бо сумно. Гірко.

Герой задумався. Всяке буває у людей. Он у матері півбудинку квартир, а доньці її сумно. Гірко. А в нашого головного героя жодної, а щастя десь усередині (і, певно, дуже глибоко) звивається чудернацьким гельмінтом. А їй гірко. Сумно.

— Тяжко мені, - додала Рима.

Та ще й тяжко.

— Може, поділитесь? Чому вам гірко, Римо?

— Та не зважай, сусід. І це, що я хотіла вибачитися за ранок та вчорашній вечір.

— Та нічого, я все розумію.

— Я від мамки вже отримала.

— Не розумію, — видушив раптом наш головний герой з помітною долею обурення, — як таке може бути, що вона, твоя мама, доросла жінка, може бити дорослих людей. Це ж як?

— Тобі не зрозуміти, сусід! Це важко пояснити. Ми всі звикли, і, думаю, якщо захочеш тут жити, тобі теж доведеться звикнути.

— Ну це навряд…

— Побачимо.

— Ну добре, але, може, поясниш, чому ти плакала? Гірко, сумно, тяжко… це не пояснення. Мають же бути якісь причини?

— Мають, — із сумом, гірко і тяжко відповіла Рима.

- І де вони?

— Не знаю. Все дістало. Знаєш, сусід, є у мене мужчина! А от мужика не вистачає. Та не шугайся, ти мені не підходиш, надто млявий… мені треба такого, шоб взяв, скрутив, на місце поставив… щоб любив, — закінчила вона мрійливо.

— Ну, з вашими даними це не проблема…

— Знущаєшся? З моїми даними? Та у мене тридцятий розмір ноги, на мене всі шмотки завеликі. Мені тридцять років — у рік по розміру, — а зі спини більше п'яти не даси. З моїми даними. Скажеш таке.

— Ну, я не знаю, у вас же є якісь свої спільноти, люди ж вашого розміру якось живуть разом, дітей заводять, люблять.

— Та була я колись на таких зборах. Така нудота. Я краще вдома. Там у них одне тільки в голові: ми не маленькі, ми нічим не гірші, ми то, ми сьо, а на ділі — пшик.

— Як пшик? — не зрозумів наш головний герой.

- Їж оладки, — не відповіла Рима.

Відчуття голоду таки підкралося до нашого головного героя, але наважитися взяти бодай одну оладку сміливості не вистачало.

— Ти їж, їж, не соромся, — все підсовувала Рима тарілку з холодними сірими оладками.

— Та я так, натщесерце.

— Ги-ги, — чомусь зраділа Рима. — Розмова у нас така: на голодний шлунок. Як і душа моя, голодна, — і вона, схопившись маленькими пальчиками за штору, потягла її до обличчя.

— Ну, Римо, не плачте. Ну… — намагався заспокоїти Риму наш головний герой, але це йому вдавалося вкрай важко, а точніше — зовсім не вдавалося, якщо ж бути відвертим до кінця, то він взагалі зібрався йти спати. Та й їсти нестерпно хотілося. А сон — найкращий засіб від голоду.

— Я піду, добре, а ви не плачте. Хочете, я з вашою матір'ю поговорю? З Ритою Львівною тобто? Ну щоб вона вас не била.

- І не думай, сусід! — закричала Рима з потішним писком.

— Ну… як знаєте.

Після недовгої паузи він все ж таки твердо наважився піти.

— Ну тепер все, я піду. Добре?

— Та йди, — Рима відвернулася до вікна.

— А можна? — наш головний герой нерішуче потягнувся до тарілки з оладками.

— Та хоч усі бери.

— Я один, — і він підхопив найменший.

Проходячи повз кімнату, він побачив розстелений дитячий диванчик з несвіжою постіллю.

Певно, джерело запаху, — подумав наш головний герой, засовуючи сірий кавалок тіста до рота.

— Офовасея! — попрощався він з напханим ротом. — Е уфуйте! — побажав він не сумувати Римі.

— Ага! — грубувато вигукнула Рима. — Двері закриєш!

«А оладки смачнючі, - відмітив наш головний герой, прийшовши додому, — треба було взяти дві».

З цією важкою думкою він улігся спати, проте ще довго не міг заснути — все думав про бідну і нещасну Риму. Як їй сумно. Гірко. Тяжко.