Врешті-решт, одягнувшись у все позаминулорічне, Олексій Борисович встав перед дзеркалом, розкланявся у реверансі й запросив себе на страту. На страту Треплівського.

— Нікуди ви тепер, шановний Цинцинатику, не дінетеся. Посміялися наді мною, і годі. Час розкидати каміння, час їх збирати. Кожному своє.

Натягнувши на голову стару картату кепку, Тригоренко вискочив на вулицю. Долаючи квартал за кварталом, він усе більше розумів, наскільки ж огидний цей світ, як мало в ньому стриманого, урівноваженого, доброго і з якою силою розростається у ньому ворсиста пліснява несмаку, грубості, вульгарності. Всі ці будинки, зведені доморощеним трафаретником, однотипні обличчя, всі ці люди, що живуть у коритах, немов ситі безмозкі свині. І так йому стало прикро і легко водночас. Прикро через те, що світ цей він ніколи не змінить, а легко — тому що він не такий, він окремий, чистий.

Біля спорткомплексу Олексій Борисович не зупинився. Він обійшов його з тилу, завернув до невеличкого охайного скверу, всівся на віддаленій лавці й дістав газету. Спочатку він змушував себе читати, аби відволіктися, але відволіктися не виходило. Тілом забігали дрижаки, в роті пересохло, а ноги налилися свинцем. Він відчував лише один орган — серце. Саме воно підказувало правильність дій. Серце перетягнуло на себе ковдру і тепер виконувало функцію не тільки серця, але й мозку.

За чверть на десяту Тригоренко зім'яв газету й закинув її до сміттярки. Насилу підвівшись з лавки, він неспішною ходою попрямував до центрального виходу з корпусу, в якому розмішувався басейн. Головне, щоб Костик був у басейні. За останні півтора місяця він жодного разу не пропустив. Певно, плаває там собі на спині, бовтається у підігрітій хлорованій воді й ні про що не здогадується, не підозрює навіть, що настав час розквитатися, стати перед суддею, прокурором, присяжними та у всьому щиросердно зізнатися, покаятися, попросити прощення за свої підлість і підступ.

За п'ять хвилин до десятої Олексій Борисович відійшов на кілька метрів від входу і сховався за густою ялиною. О двадцять другій десь над житловими будинками розірвався салют. Серце Тригоренка виривалося з грудей, піт стікав, немов у лихоманці. Пройшло п'ять хвилин, сім — Треплівський не виходив. Десять. Дванадцять. Лік ішов на секунди. Не було Костика. П'ятнадцять хвилин. Повз спорткомплекс пронеслася «швидка», але через півкварталу розвернулася і підкотила до парадного входу ЦСКА. Треплівський не виходив. За сім хвилин із дверей вийшло троє чоловіків. Вони жадібно курили й нервово переговорювалися між собою. Слідом за чоловіками вийшла жінка у білому халаті та чоловік у спортивному костюмі. Треплівського не було.

Не витримавши, Олексій Борисович підійшов ближче до входу.

— Ви у басейн? — зупинив його голос чоловіка у спортивному костюмі. — Не вийде. Нещасний випадок.

— А? — не зрозумів Тригоренко.

— Тренер відійшов чайку попити, а цей мужик, — відкрилися двері, і Тригоренко побачив двох санітарів, що несли носилки з тілом, — ударився головою, — продовжив чоловік у спортивному костюмі, - і кирдик — на дно пішов.

— А де тренер? — не знати чого поцікавився Олексій Борисович.

— Я тренер, — посміхнувся чоловік у спортивному костюмі.

— Треплівський… — видушив із себе Тригоренко, впізнавши у блідому та мокрому тілі Костика.

— Да, Треплівський. Ви його знаєте? Тобто знали? Не менш блідий, ніж Треплівський, Олексій Борисович закивав головою.

— Тоді вітаю вас! — скрикнув тренер, допоміг лікарям погрузити тіло до карети і стрибнув слідом за покійником. Санітари розсілися по місцях, «швидка» рушила у напрямку до проспекту і розчинилася в автомобільному потоці.

Троє чоловіків, докуривши цигарки, зникли в приміщенні спорткомплексу.

Олексій Борисович залишився стояти між ялиною та сірою бетонною будівлею. Він дивився у небо й нічого не відчував. Зовсім нічого.

Дорогою до свого дому Тригоренко раптом усвідомив, що, йдучи на страту, він не взяв із собою знаряддя вбивства, більше того, він навіть не продумав, яким чином убиватиме Треплівського. Не поглядом же він збирався спопелити свого ворога. Ця думка неабияк розсмішила Олексія Борисовича, і він вирішив, прийшовши додому, неодмінно написати оповідання про невдатного вбивцю, який продумав усе до дрібничок, а про те, чим і як убиватиме, — подумати забув.

Опинившись у своєму дворі, він за звичкою глянув на рідні вікна і побачив світло, яке горіло в усіх кімнатах. Піднявшись на другий поверх і відчинивши двері, Тригоренко наткнувся на кілька великих сумок та гончарний круг.

— А тринадцяте червня не такий уже й поганий день, — мовив сам собі Олексій Борисович і пішов на кухню ставити чайник.

Бучачу, якого я не знаю.

Фашист хотів померти в небі. Фашист… Насправді він ніякий не фашист. Він Ярік. Фашистом його прозвали у школі. Просто у класі хтось помітив, що Яріка цікавлять специфічні речі, такі як Третій рейх або військова амуніція Другої світової, танки, літаки, піхота, бойові нагороди. Невідомо навіть, звідки проросли ноги таких своєрідних інтересів. Навіть сам Ярік навряд чи зміг би відповісти. Так чи інакше, прізвисько Фашист закріпилося за ним міцно і, швидше за все, назавжди. Навіть фізрук називав його не інакше як Фашист.

Сказати, що Ярік користувався якимсь надзвичайним авторитетом у школі, не можна. Не можна також сказати, що він користувався бодай якимсь авторитетом. Якщо бути відвертим до кінця, Фашиста взагалі не поважали, але навпаки — знущалися з нього, ображали та інколи навіть били. Не боляче.

Особливо після того випадку… Хоча ні, краще про той випадок не згадувати. З іншого боку, ви і без мене колись почуєте цю історію. Тільки пообіцяйте, що не будете потім сміятися з Яріка! Домовились? І без того хлопцю жилось несолодко. Отже, це трапилося вже у десятому класі. З дитинства Яріка (тоді він ще не був Фашистом) привчили поважати й боятися батьків. Голос у Яріка до кінця школи так і не зламався — до самісінького випускного він пищав, немов баба, — принаймні так вбачали інші. Ярік тата й маму називав не інакше як тату й маму. Тату виховував Яріка у спартанських умовах, він вважав, що Ярік має вирости справжнім чоловіком, поїхати на батьківщину — у славне містечко Чоп, стати мером цього славного містечка й контролювати митницю. Думки маму з думками тату не збігалися. Вона хотіла, щоб син добре вивчився, став економістом чи, в гіршому випадку, бухгалтером та знайшов своє місце на ринку праці. Ярік ніким ставати не хотів. І не міг. Тату лише відбив у сина бажання стати справжнім чоловіком, мамині благання вчитися краще Яріка лише збивали з пантелику, його все більше і більше цікавив Третій рейх.

Тату був суворим мужчиною.

Одного разу однокласники засперечалися про, здається, формений одяг СС. Вони сиділи вдома в одного з них і пили домашнє вино. Хтось запропонував зателефонувати Фашисту, мовляв, він у цій царині спец, ас і взагалі на формі СС з'їв собаку і навіть знає, де вона зарита. Зателефонували Фашисту. До телефону ніхто довго не підходив. Не підходив і не підходив. Аж раптом слухавку взяв тату.

— Да! — грізно промовив він.

Суперечка зайшла настільки далеко, що хтось із кимсь навіть бився об заклад на десять гривень. На телефоні увімкнули гучномовець — щоб усі чули і в подальшому не виникало ніяких питань.

— Да! — повторив тату.

— А Фаш… Яріка можна?

— Яріка? — перепитав тату.

— Яріка.

Тату, очевидно, замислився. Але ненадовго.

— Ярік какає! — з гідністю мовив він і поклав слухавку.

Це чули всі. Хтось розповідав, що серед однокласників були й однокласниці.

Наступного дня, коли Фашист прийшов до школи, кожен вважав за потрібне неодмінно привітатися з ним саме цією фразою.

— Ярік какає! — кричали всі з такою ж, щоправда фальшивою, гордістю.