Коли пішов останній гість, а ним виявився Вєдісобак, Толя зачинився у своїй кімнаті. На прохання матері відкрити двері відмовчувався.

— Толю, синок, давай поговоримо.

Проте розмовляти Толя не хотів. Він стояв на балконі, палив ментоловий «Мор» і намагався у зоряному небі роздивитися обриси батькового обличчя. Обличчя не промальовувалося. Толя підійшов до дзеркала й придивився на своє відображення. Чи схожий він на свого батька? Ні, не схожий. Ну і бог з ним.

Він дістав із шафи старі лаковані черевики і крем «Сова». Підкуривши соту за день цигарку, Анатолій Анатолійович заходився нервово натирати зелену потріскану шкіру чорним кремом.

В актовому залі Будинку вчителя пахло фанерою. Так пахнуть крісла з підйомними сидушками. По краях сцени темно-бордовими ганчірками звисали важкі запилюжені лаштунки, стеля та стіни були вкриті світло-сірими панелями з гіпсу та ракушняку. З невеликих динаміків лунав гурт «Привокзальна площа», посеред сцени лежала чимала алюмінієва стрем'янка. Зліва від сцени стояли дівчата у кількості чотирьох штук. Усі вони були якісь однакові. Типові стрижки каре, товстезний шар маминої пудри, дешеві лосини. Дівчата перебирали листівки та плакати з автографами, несміливо шушукалися, хтось підспівував «Привокзальній площі». Ще-е, один раз! Ще, ще, ще хоч би ра-аз…

Це був вівторок. Навіть зараз добре пам'ятаю, що це був вівторок. Я зайшов до зали й несміливо огледів обстановку. Мені було дванадцять. Дівчата виглядали старшими за мене років на два-три. Відповідно, було їм по чотирнадцять-п'ятнадцять.

— Е-е-е, здрасьтє, - тихенько мовив я. — Це тут?

— Що тут? — перепитала одна з напудрених.

— Фан-клуб, — пояснив я.

— А який фан-клуб тобі потрібен?

— А тут їх кілька? — не знати чого запитав я.

— Тобі шо нада? — агресивно запитала мене інша, і я помітив, що вони, дівчата, таки відрізняються одна від одної. Варто лише придивитися. Агресивною виявилася доволі огрядна блудниця постпубертатного віку.

— Фан-клуб «Території-А», — несміливо сказав я і хотів був піти назад, тим більше все це я уявляв трохи інакше.

А уявляв я півтора-два десятки молодих людей. Кольорових, незалежних, модних. Вони всі обов'язково мали слухати «ВуЗВ» та «The Вйо», все мало бути розмальоване різнокольоровими фарбами, завішане плакатами з виконавцями, всі мали танцювати та радіти. Вирішив залишитися — можливо, я чогось не помічаю?

— А чому ви не радієте? — запитав я безглуздість і, усвідомивши сказане, відчув, як вуха мої наливаються червоною фарбою. Гарячою фарбою.

— Чому ми не радіємо? — перепитала висока Геля (я її охрестив чомусь Гелею). — Чому ми не радіємо! Га-га-га! — розсміялася вона, і її підхопили інші.

— Я хотів сказати, — сказав я, — к вам можна записатися?

— Можна, — ледь стримуючи посмішку, промовила третя дівчина з пересічною зовнішністю. Обличчя її косметика не вкривала, проте сама вона була вдягнена досить дивно. Принаймні туфлі точно належали її мамі. Або мамі її мами. Лаковані лодочки на широких, трохи підігнутих підборах.

— Ти підходь, не бійся.

Чесно кажучи, я боявся. Вся ця атмосферка нагадувала мені релігійний гурток з головуючим педофілом. Принаймні, вона не відповідала моїм уявленням, тому я був трохи більше ніж розчарований. Тим не менш, я підійшов.

— Сідай, — сказала товстуха.

Сидушка неприємно рипнула, і я сів.

Четверта дівчина, обличчя якої було вкрите вуграми й фурункулами, що мали от-от вибухнути жовтуватою лавою, дістала звичайний учнівський зошит і приготувалася за мною записувати.

— Кого ти любиш? Тільки не кажи, що любиш маму, папу, — одразу попередила вона мене, немов я олігофрен якийсь.

— Маму, папу, — пожартував я. Треба ж було якось розріджувати атмосферу, та й реабілітація мене як сором'язливого ідіота не завадила б.

— Ти що, ідіот? — не зрозуміла мого жарту Геля. — Чи олігофрен? Які групи ти любиш? Групи. Співаки.

— Та я зрозумів, зрозумів, — відповів я, — це жарт.

— А-а-а, ясно. Шутнік, значить? — злорадно протягла прищава. — Так і запишемо. Улюблений співак — Левко-Дурко.

Всі четверо знову розсміялися, оголюючи пломби. У вуграстої навіть зблиснула золота фікса. О боже, подумав я. Їй же не більше п'ятнадцяти.

Чесно зізнаюся, слухав я тоді багато чого, але улюбленими виконавцями у мене були EL-Кравчук, «ВуЗВ» та «The Вйо».

— EL-Кравчук, — почав я.

— EL-Кравчук? — перебили мене.

— Ага, а ще…

Проте закінчити список вони мені так і не дали.

— EL-Кравчук!!! — розсміялися вони. — Га-га-га!

— Ще один, — подолавши приступи сміху, досить серйозно мовила дівчина у маминих туфлях. Скидалося на те, що була вона у них головною. — Тоді тобі до нього, — і вона вказала на інший кінець зали, де поруч з купою накиданих курток та рюкзаків сидів високий фарбований хлопець.

— А? — злякався я і глянув у бік фарбованого, якого помітив тільки-тільки.

— Він теж любить EL-Кравчука, — вже спокійніше пояснили дівчата.

Я попрямував до хлопця. Вже зблизька я зміг розгледіти довгий лискучий ніс, палене дешевою фарбою волосся та величенький шрам, що розділяв його ліву щоку.

— Привіт, — привітався він.

— Привіт, — сказав я. — Мені тут сказали підійти до тебе.

— Ти теж любиш EL-Кравчука?

— Ну, не те щоб… Мені більше подобаються…

— Ти знаєш, — перервав він мене, — я його теж дуже люблю. Його пісні. Ти ніколи не дослухався до тембру його голосу? В нього є щось…

— А чого ти тут сидиш? — на цей раз перебив його я.

— Я голубий, — зізнався він.

— Тобто?

— Ну, голубий.

— Ти спиш з хлопцями?

— Ні. Поки що ні.

— Вони тобі просто подобаються? — до фарбованого у мене зав'язалися двоякі відчуття. З одного боку, мені було його страшенно шкода, а з іншого — він викликав у мене непобориму огиду. Весь він був якийсь засмоктаний, заслинений, жалюгідний. І чесний.

— Не дуже.

— Так чого ж ти голубий?

Я намагався натупати хоч якийсь контакт.

— EL-Кравчук голубий. І я голубий.

— EL-Кравчук не голубий, — намагався захистити EL-Кравчука я. — Просто він душевний. У нього натура сентиментальна. Але він не голубий.

— Не знаю. Я думаю, він голубий.

— А пісні? Всі його пісні про любов до дівчини.

— Це прикриття, — стояв на своєму фарбований. Очі його зблиснули фанатичним полум'ям.

— А як тебе звати?

- Ігор. Ти б тікав звідси. Тебе заклюють, — перейшов він на шепіт.

— Хто заклює? — запитав я.

— Вони, — Ігор указав на дівчат. — Іди, поки не пізно.

— А ти що тут робиш? Я чув, що є ще один фан-клуб в Будинку офіцерів. Чи ти там був?

— Ні, не був.

Мені здалося, що Ігор закривається. Все більше й більше занурюється у свою шкаралупу. Він став схожим на слизняка, що ховається під залишеною на землі мискою.

— Так чого? — запитав я. — Тобі тут подобається? Тут буває весело?

— Я тут, бо мене б'ють.

— Хто б'є? — здивувався я.

— У дворі, у школі. Я посиджу тут, поки стемніє, потім додому побіжу. А завтра зроблю так, наче захворів. Знаєш, у мене є один секрет, — він говорив усе швидше й швидше, ковтаючи закінчення. — Я засовую собі до носа голку, лоскочу там волоски, а потім чхаю, чхаю, чхаю… І мама залишає мене вдома, викликає лікаря, а той виписує мені лікарняний на тиждень. Я боюся ходити до школи.

— Але навіщо тобі тут сидіти? Йшов би додому.

— Поб'ють.

Більше він на мої запитання не відповідав. Увесь час, скільки ми з ним розмовляли, він тримав у руках касету EL-Кравчука «Нічий» і час від часу позирав на неї трохи хижуватим поглядом. Я хотів по-дружньому поплескати його по плечу і тільки-но підняв руку, як Ігор відсахнувся, замахав руками й заверещав, немов п'яна дворова дівка:

— А! Не бий! А-а-а!

— О господи, — злякався я. — Я ж не збирався.