— Эта женщина, — якось бридливо почав офіціант, — все время их забывает. Она у нас постоянный клиент. Ач, хохотушка!

— Вибачте нас, — сказав я, заліз під столик, узяв пожовані туфлі й вибіг з кафе.

— Дякую, друг мого Ігорька, — зраділа Нарта, коли я кинув до її ніг лаковане взуття.

— Можна тебе на кілька слів? — смикнув я приятеля за рукав сорочки.

— Давай.

Я вибачився перед Нартою, і ми відійшли на кілька кроків до затінку лип.

— Скажи чесно, ти хоч щасливий? Ну, з нею, з цією, — я вказав на Нарту. — Щасливий?

— Безмежно, — і приятель дружньо хлопнув мене по спині.

Я розсміявся, торкнувся двома пальцями неіснуючого козирка й побіг у напрямку Поштової.